Закінчився цьогорічний конкурс «Честь професії», оголошені переможці, тож можна трішки повернутися до «кухні» та поговорити про конкурсні роботи.
Цього року мені вперше випало долучитися до роботи відбіркової комісії конкурсу. Потрапила до групи «Найкраще інтервʹю». Загалом на номінацію було заявлено 115 робіт, 56 із яких мала прочитиати/послухати, аби вибрати для журі 18 матеріалів.
Зразу скажу, що з цих 56-и жодної роботи з Сумщини не було. З різних регіонів були, а від нашої області…
Відбіркова комісія та оте число, що тебе обмежує, – справа, певною мірою невдячна. Спочатку відчула себе отією школяркою, яку послали на допомогу колгоспу. Хто зі старших памʹятає? Треба прополоти буряки чи кукурудзу й залишити на відповідній площі певну кількість ростків. Звісно, зрізаєш сапою слабші, менші, але ж буває, що всі – як на підбір, а все одно мусиш із них вибрати: щось залишити, а щось зрізати. Хоча, чесно зізнаюся, таких сумнівів у процесі виявилося не надто багато. Справді, є інтервʹю, які починаєш читати, і вони втягують тебе і темою, і запитаннями, і розумними цікавими відповідями розумних цікавих респондентів. На жаль, таких матеріалів було менше, ніж сподівалася, починаючи роботу.
І саме про це хочеться сказати. Бо чи треба посилати на конкурс твори, які наперед непрохідні?
Як виявилося, деякі колеги не розрізняють двох видів інтервʹю – 1) як методу збору інформації та 2) як жанру. Конкурс був для матеріалів, написаних у жанрі інтервʹю. Проте кілька публікацій були просто звітом, переказом, ще чимось, де зустрічалися кілька цитат людей, з якими спілкується автор. Деякі навіть рубрику мали «Репортаж» чи «Розслідування». Цитування в матеріалі – це потрібно, але чому текст самого журналіста з кількома цитатами треба називати «інтервʹю»?
Власне, вся робота журналіста, коли він обирає джерелом інформації людину, полягає у розмові, у випитуванні інформації, тобто – в інтервʹю. Забула, в якому підручнику прочитала, що спілкування складає 80% всієї роботи журналіста. Але жанр – це трішки інше. Тому ці неінтервʹю відразу випадали з числа претендентів на подальшу участь у конкурсі.
Наступне. Якщо я посилаю матеріал на конкурс, апріорі він має виділятися з-поміж інших, бути кращим. І тут важливо показати свою роботу як автора: представити свого героя, поставити цікаві запитання, адекватно передати відповіді… Відверто: не знала, як у цій ситуації оцінювати інтервʹю-монологи. Наприклад, матеріал про нову книжку, яку презентує її автор. Так, є врізка-представлення, а потім – три розділи, заголовки яких називають певну тему. Під заголовками – монологи письменника на цю тему. Запитань немає. Текст від письменника хороший. Але, якщо врахувати, що це – письменник, як бачу: він сам пише цей текст і віддає редакції… Що саме тут треба оцінити?
Окремі, переважно телевізійні, інтервʹю дещо віддавали джинсою. Ні, звісно, можуть і мають бути інтервʹю з посадовими особами, – як без цього? Але це має бути ініціатива редакції та тематика, важлива для аудиторії медіа. Тобто, як казали видатні, журналіст має бути диригентом цієї музики. Та уявіть, ви дивитеся інтервʹю з посадовцем, все «по-модньому»: кореспондент і респондент сидять у мікроавтобусі, їздять «підвідомчою територією» і спілкуються. Стає цікаво: яка ж задумка журналіста, куди він хоче привезти посадовця, що йому показати, що цим зʹясувати чи засвідчити? Аж тут на черговій зупинці журналіст, виходячи з машини, запитує свого героя: «А це ми куди приїхали?» Тобто машина – посадовця, маршрут теж його, і музику замовляє, виходить, він, сам диригуючи процесом? Це – лише один нюанс із зауважених із запахом замовсності.
Ну хай журналіст зробив цей матеріал – скільки їх зараз (ще й набагато гірших!), але ж для чого посилати його з цим «душком» на конкурс «Честь професії»?
Траплявся і «паркет звичайний», скажімо, міцно збитий для міцного медіа діалог із певним очільником: про «велике будівництво» (започатковане не респондентом і не за місцеві кошти); про карантин (на який очільник ну ніяк не впливає, жодним чином до вірусології і взагалі медицини не причетний)… Знову ж таки: хай. Ну, комусь потрібне таке інтервʹю – самому очільнику чи редактору. Але конкурс тут яким боком?..
Найприкріше: принаймні в половині матеріалів не було того, що має бути не лише в конкурсній роботі, – соціальної значущості. От просто поговорили… А якась новизна, а узагальнення, а філософія, а небуденний смисл, а зверхзавдання, – адже про діалог ідеться, а, відповідно, про хоча б найменшу драматургію?
От презентує автор співрозмовника: на регіональному рівні чемпіон із цікавого спорту рівня зовсім не регіонального. І посада цікава – можна привʹязати до спорту. Клас! Але все це не піднімається вище інформативного рівня: а скільки разів на тиждень у вас тренування; а чи маєте ви тренера; а чи не хочете самі стати тренером… І ні людини, ні самого спорту я не відчуваю, не розумію; і якби не мусила, до кінця б не читала. Книжка залишилася нерозкритою. Клас?
Та ж навіть сільська вчителька може сказати значущі речі про освітню рефому та дистанційне навчання, важливі не тільки для сільської школи. Але ж її треба запитати не про кількість уроків на тиждень чи перевірених зошитів.
…Іноді підводила композиція. От починаєш читати, і супер – краща підводка до розмови з усіх, що прочитала! І героя представлено, і тему, і чому саме з цією людиною – на цю тему. І виписано майстерно. Читаєш: добре, добре, добре, і хоп – ніби на півдиханні матеріал обривається, розмова не завершена, почуваєш себе обдуреним – а далі, а кінець якийсь?! Тут, сподіваюся, справа в досвіді: той колега «випишеться» й завоює свої першості.
Гірше, коли читаєш інтервʹю, надіслані на конкурс, а вони не вичитані. Ну реально – з помилками! Особливо це, на жаль, часто зустрічаєш на сайтах. Але ж це – сайт, тобто можна повернутися і відредагувати, ну хай не для людей, а хоча б перед надсиланням на конкурс. Так і хочеться гукнути: давайте ж поважати для початку самих себе! А потім говорити про і честь професії…
Матеріали на конкурс, напевно ж, не пишуться спеціально на конкурс. Просто серед множини буденних справ, трапляється така, що стає небуденною – і для тебе, і для читача/глядача/слухача. І просто треба не сплутати її з чимось «середнім арифметичним».
