Бесіди з Борисом Ткаченком, автором першої в Україні документальної книги про Голодомор.
Знайомтесь: Борис Іванович Ткаченко – письменник, краєзнавець, етнограф, колекціонер українських старожитностей. Автор 11 книг, в т.ч. й першої в Україні про Голодомор ( «Під чорним тавром»), номінованої на Шевченківську премію. Лауреат літературних премій імені М.Хвильового і В.Стуса. Живе у м. Лебедині Сумської області. Унікальна особистість, спілкування з якою, впевнені, не залишить байдужими наших читачів. Прислів’я «Життя прожити – не поле перейти» у його випадку це і поля, які він виміряв ногами як агроном (за фахом і місцем роботи), і поле історії, поле страждань українського народу, яке перетнув разом із ним як письменник-патріот.
Продовження.
– Борисе Івановичу, Ваш інтерес до історії, її осмислення, народився, як я розумію, не на пустому місці. Де шукати його коріння?
– Життя історика розпочинається з краєзнавства, а краєзнавство з розповідей твоїх батьків, дідів, прадідів і т.д. У мене, на моє щастя, був дід Давид Савич який воював ще в Першу світову війну, став там інвалідом і який багато чого мені розповідав про історію нашого роду.
Він виділявся серед односельчан, але не по заможності, а по авторитету. Коли в 1929 році радянська влада дала йому землю, він вступив до колгоспу. А потім якось коня йому потрібно було взяти в колгоспі, щоб привезти з лісу дров. Пішов виписувати коня, а йому не дають. «Та мені тільки дрова привезти, а потім відразу коня поверну». Ні, не дають. Розсердився, розгнівався. А тут ще й дружина його, баба Уляна, пішла з дітьми на луг по щавель і у колгоспному стаді на пасовищі впізнала свою телицю, а телиця впізнала бабу. Стала баба її обнімати, плакати. Баба реве, телиця реве, бабу лиже, цілуються… Додому прийшла і каже: «Давай, Давиде, вийдемо з колгоспу. Буде у нас телиця, буде молочко, потім і коня свого заведемо». Написав дід Давид заяву, поніс у контору. Заходить. «Доброго дня!» – «О, про вовка промовка, а вовк – на поріг. Тут вирішили тебе блигадиром настановить. Ти землю знаєш, арифметику щітаєш,(тут і далі у прямій мові збережено тогочасну говірку селян Лебединщини – ред.), коника дамо. Пиши заяву». – «Та я вже написав». І подає заяву про вихід з колгоспу. Почався ґвалт. «Як так?! Да ти знаєш, да ми тебе!… На колінцях потім приповзеш, а ми тебе не візьмемо назад у колгосп».
І точно. Через два дні йому кажуть: «Якщо тепер ти не колгоспник, маєш платити податки на те, те і те….» і вручили відповідний папірець. Тоді такий закон діяв: якщо господарство було індивідуальне, то обкладалося великими податками, щоб таким чином заганяти селян в колгоспи. Довелося діду Давиду, щоб сплатити податок, продати і кожухи, і діжки , і бабині півмітки… Через день-два вручили папірець ще на один податок. Все, що можна було продати – продав, сплатив. Тоді примушують вже втретє до сплати наступного податку. Дід глянув на суму і каже жінці: «Бабо, якщо навіть хату продати, то все одно грошей на це не вистачить». Платити нічим, тож приходять і описують його хату, сарай,клуні і т.п. І все одно 6 рублів і 8 копійок не вистачило, щоб усім майном діда погасити той податковий борг. За це присудили йому відбути три місяці на примусових роботах у «рідному» колгоспі. Але дід був не з боязкого десятка. «А от вам»,- каже і показує дулю. Потім їде до Києва, до секретаря обкому Демченка (Демченко Микола Нестерович – уродженець Лебедина, у 1932-1934 рр. 1-й секретар Київського обласного і міського комітетів КП(б)У. – ред.), далекого родича дружини. Але до Демченка його не допустили і сказали: «Радянська влада знає, кого помилувати, а кого карати». Тоді він відтіля на поїзд і опинився аж за Ленінградом у радгоспі «Гігант» (перший зерновий радгосп в СРСР, створений в 1928 році – ред.), де став розвозити у бочках добрива на поля. На відміну від України, голоду там у 30-ті роки не було, хліба – море, навіть залишки віддавали на конюшню. І дід написав листа родині, мовляв, так і так, тікайте сюди з України.
А до цього, коли дід поїхав до Києва і не повернувся, бабу Уляну заарештували замість нього, заперли в пустій школі, і вона кілька днів просиділа там без їжі і води. Потім, скориставшись тим, що вночі вартовий кудись відлучився, вибила шибку, вибралася з школи і втекла. Переховувалася у родичів, а коли отримала листа від діда, забрала дітей і з ними на Ленінград і добралася до радгоспу «Гігант». Жили в холодній казармі – на одну кімнату 13 сімей, спали покотом один на одному, зате були при хлібі. Замість зелені соковитий щавель біля відстійників збирали і їли. І один чоловік місцевий побачив це і каже: «Дети, это нельзя кушать, это – нечистоты». А інший йому: «Так это – проклятые хохлы, они все пожрут. Понаехали тут к нам…»
Втім далі залишатися в радгоспі не мали можливості і почали збиратися додому. Приїхали на вокзал, а тут звістка, що в Ленінграді вбито Кірова (керівник ленінградської парторганізації, секретар ЦК ВКП (б) Сергій Кіров був застрелений 1 грудня 1934 р. – ред.) Звісно, що усю міліцію поставили на вуха, тому баба Уляна каже: «Давиде, давай швидче тікати, хоч по рейках, бо подумають, що це ми, а у нас паспортів немає». До речі, її родича Демченка, до якого намагався потрапити в Києві дід Давид, розстріляли у 1937 році за нібито участь у антирадянському заколоті.
Добралися до Лебедина і бачать, що хата їхня розібрана. Пішли до зайомих, а та сім’я вимерла від голоду у 1933 році. Але залишились живими діти – двоє хлопців. Молодшому було років 10, іншому, Івану, – 14. «Іване, можна ми у вас поки поживемо?» – « Можна, якщо віддасте за мене одну з своїх дочок». А тій теж було десь 13-14 років. Погодились і віддали дочку за Івана. Побралися вони і стали жити-поживати. У 1941-му Івана забрали до армії, і після цього він пропав, ніяких звісток про його долю, де він подівся, не надходило.
Отакі історії розповідав мені дід Давид. Історії, що закарбувалися в пам’яті, і потім допомогли мені, як письменнику, як історику краще і більш об’ємно уявити ті часи, події і долі людей, які були втягнуті у вир подій кінця 20-30-х років минулого століття.
Стосовно мого батька Івана. Він рано навчився столярувати, бондарювати і став справжнім майстром у цій справі. Вже у 16 років робив вози і продавав їх на ярмарках у сусідніх Вільшанах і Ромнах. До кожної дрібнички прикопувався, щоб все по-людськи було. Робив серед іншого спиці і ступиці до колес. А столярних верстатів тоді ж в селі не було, втім була своя унікальна технологія і своє інженерне рішення – саморобний верстат з системою мотузок, який дозволялав майстерно виточівати вручну різцем різні речі з дерева.
Коли в Лебедині у пошуках куркулів прийшли до мого батька, то подивилися, що у нього є, і кажуть: «О! У Івана спиць настругано оберемків на три і ступиць, і заготовок – явний куркуль». І все забрали, в т.ч. й костюм, який він купив за гроші, зароблені на ярмарку в Недригайлові. Зостався ні з чим. Що робити? Поїхав на Донбас, влаштувався на шахту, але не гірником, а столяром. Харчування там було погане, але, головне, було.
Багато чого розповідав мені про 20-30 роки і старший брат батька,Василь, слюсар і непоганий коваль. Оскільки за характером він був гонористий і прямий, то пішов тоді з кулаками на тих лебединських розкуркулювачів і його забрали і заслали десь під Архангельск. І сталося так, розповідав дядько Василь, що конвоювали його по етапу в якийсь-то табір у супроводі лише одного конвойного – хлоп’яги років 15-16-ти. Йдуть вони лісом, і дядько Василь показує конвойному свої натруджені руки і каже: «Бачиш руки: чорні, порепані? Я – роботяга, працював – світу не бачив, а ви мене як злодія тягаєте. Я – невинний і не хочу тут пропадати, тому буду тікати. А ти, стріляй в мене, вбивай, а якщо совість у тебе є, то стріляй мимо або вгору. Тож, прощавай, а я побіг». І побіг. «Конвойний стріляв кілька разів, але кулі навколо мене не свистіли, мабуть, стріляв вгору», – згадував дядько Василь. – І так я втік. Але ліс миттєво оточили і почали мене шукати. Я сховався в ямі, зверху гілками замаскувався. Втім, один з охоронців на мене таки натрапив, побачив мене. Я з ями бачив тільки його чоботи. Він постояв, подивився, як мене комарі їдять, нічого не сказав, розвернувся і пішов собі. Тоді я виліз і побіг далі».
Якийсь час, згадує, блукав в тайзі, харчувався ягодами, ряскою, всім, що міг знайти більш-менш їстівного. А потім побачив кота і зрозумів, що десь поруч має бути село. І прийшов у село – голодний, обірваний, з чорним, розпухлим від комарів обличчям. Його одразу ж заарештували і заперли в якусь каталажку поруч із залізничною станцією. Там вже сидів один чоловік , потім ще привели якогось хлопця – вже втрьох. Василь побачив, що двері каталажки з клейонки, прорізав дірку і каже: «Хлопці, тікаймо зі мною». Один з них пішов з ним, а інший не захотів, залишився. Вибрався Василь з тієї каталажки, а тут якраз состав з лісом стоїть. Він заліз на нього і сховався між колодами. І так їхав з тиждень. Вночі вилізе, подихає і знов у колоди. Врешті-решт, приїхав состав на Донбас. Василь розшукав там мого батька, влаштувався на роботу за його паспортом і так з Василя став Іваном. Після війни, коли вже працював комбайнером на Лебединщині, по радіо про нього передають: «…комбайнер Іван Давидович Ткаченко», а баба Уляна сміється і мені каже: «Це батька твого хвалять».
– Ваше дитинство прийшлося на роки німецької окупації 1941-1943 років. Якими запам’яталися ті часи?
– Коли радянські війська залишили Лебедин (жовтень 1941 р. – ред.), мені було чотири роки. Пам’ятаю перший день війни, коли прибігла сусідка (через хату жила) і до баби Уляни: «Уляно Павлівно, війна почалася!» У нас радіо не було, а у сусідів було. І плаче навзрид, баба Уляна теж – обнялися і плачуть. А потім, пам’ятаю, як відступали наші через Лебедин на південний схід десь до лісу, ми з дітворою бігли на вулицю, дивитися на них.
Запам’ятався вступ в місто німців. У наш двір заїхав якийсь тягач гусеничний без кабіни, і заїхала підвода німецька. Дід на неї глянув і каже: «Німецький круп (тобто порівняв із задньою частиною коня – ред.). Хоч свадьбу грай». А річ в тім, що на цій підводі в задній частині колеса були вдвічі більші, ніж передні, і з шинами. Чому так не знаю, мабуть, так було легше для коней. І ще були на ній дві запаски до цих коліс. Дід потім ці запаски зняв, відніс у сарай і бур’янцем прикрив: «Може забудуть про них». І справді забули.
Сказати, що німці у ставленні до нас були погані чи хороші, я не скажу. У нас їх поселилися п’ятеро. Ми, дід, баба, я з братом і тітка Наталка з дитиною окремо, а вони – в головній, в залі 3х4 метри і спали на соломі на долівці. Тоді, до речі, я вперше побачив леза для гоління. Їх, вже використані, німці викидали у двір, а ми, діти, ці леза підбирали. Просили у них цукерки: «Пан, дай «бон-бон» – такі невеличкі солодкі квадратики. Тоді ж вперше в житті при німцях скуштував вершкове масло. Старші хлопці лазили по деревах, драли гнізда воронячі і носили німцям яйця, а ті взамін отоварювали їх цигарками. А яєчню німці жарили на сухому спирті в пігулках. Одного разу німець, що жив у нас, жарив яєчню, кинув на сковорідку вершкове масло, і побачив, як я здивовано за цим спостерігаю. Тоді відрізав шматок масла і дав мені скуштувати. Отак, вперше, я скуштував вершкове масло.
Ще пам’ятаю, як німці на сусідній вулиці грали в футбол. Воріт не було, замість стійок ставили двох хлопчиків. І я був теж одним з таких «стовпчиків», і коли німці били по воротах, заплющував очі і затуляв обличчя. І ще запам’яталося ось що. Тільки німці прийшли в 41-му році, вони поставили шибеницю і повісили одну жінку. Ця жінка з сусіднього села була родичкою іншої жінки, яка жила з дитиною в Лебедині. І ця родичка прийшла до неї гості і зазіхнула на її модний одяг. Вночі вбила хазяйку, забрала одяг і втекла. А дитина, хоч і було їй чотири роки, розповіла, хто вбив її матір. Німці вбивцю заарештували і повісили, і весь Лебедин схвалював те, що її покарали. Вішали та вбивали і потім, але вже партизанів, людей причетних до партизанів, євреїв. Бачив як вели заарештованого лісника Зеленського, який допомагав партизанам і передавав їм продукти (Зеленський Дмитро Никифорович, розстріляний разом з сином 6 березня 1942 р. – ред.). Пам’ятаю, як виходили німці з Лебедина у 1943 році. Ввечері все було, як завжди, вранці прокинулись – а німців нікого немає. Пам’ятаю, як після цього увійшли в Лебедин, якраз на свято Спаса, наші. Баба Уляна наварила кукурудзяних качанів, я з тим качаном виходжу на вулицю, коли бачу: іде червоноармієць з автоматом. Я бігом назад: «Бабо, наші прийшли!». Баба вискочила, затягла того червоноармійця до хати, дає йому чавун з кукурудзою, а він: «Де німці? Де німці? Куди пішли?» Пам’ятаю, як дід та інші лебединці після розгрому німців під Сталінградом у лютому 1943 року дивувалися: «Як так? Отака потужна німецька армія, а наші, з гвинтівками, навіть не на ремінцях, а на мотузках, її подужали?»
Ось такі мої дитячі спогади про війну. Можливо, хтось скаже, що це не дуже цікаві дрібниці, але з таких дрібниць і складається справжня історія, а не та яку нам малювали раніше і зараз малюють ті історики-науковці, які труться біля політиків або біля державного «корита». Вже в дорослому віці на основі документів, спогадів, зустрічей з ветеранами підпілля і партизанського руху на Лебединщині я детально описав події тих воєнних років у своїй книзі «Лебедія у пазурах червоного антихриста» (книга 2, Розділ ХІІ «Сторінки народного подвигу» – ред.)
– Після перших Ваших книг «Совість» і «Поле без гербіцидів, душа без погонича» про долю землі, про недоліки у керуванні колгоспами і органічне землеробство, наступною стала перша в Україні книга про Голодомор «Під чорним тавром». Що стало поштовхом до її написання?
– Розказую. Тема Голодомору була поширена в нашій сім’ї через те, що половина наших родичів вимерла від голоду, а ті, хто вижив, вижили, як мій батько, як дід Давид, завдяки тому, що втекли з України, коли їх розкуркулювали. І те, що розповідали мені родичі, я не записував, але добре запам’ятав. А тоді, щоб не збрехати, приблизно у 1963 чи 1964 році мене з роботи послали у Красноград (місто у Харківській області – ред.) на семінар, на меліоративні курси. Заняття закінчилися, і я пішов на місцеве кладовище, де похований художник Мартинович (Порфирій Денисович Мартинович – найвідоміший український художника, етнограф і фольклорист кінця ХІХ – початку ХХ ст. Помер від голоду у 1933 році – ред.), бо мені, як краєзнавцю, це було цікаво. Коли підходить до мене жінка, сторожиха кладовища: «А що ви хотіли?» – «Та от хочу побачити могилу художника Мартиновича. Тільки чув про нього, тому хочу дізнатися більше». – « А я його хоронила». І розказує ця сторожиха,здається, Наташа її звали, як хоронила.
До 1933 року, до того як у Харкові стався страшенний голод, сторожем на кладовищі був її чоловік. А коли він помер, міськрада виділила коня для кладовища, і був чоловік на прізвище Степан Оселедець, який їздив по місту і збирав померлих від голоду, що лежали там, де впали – просто на вулицях. І ось, каже Наташа, як ховали того Мартиновича, то копали йому яму окрему. Були ями гуртові, а йому викопали окрему. І розповіла ще такий випадок. Привіз Степан чергову партію померлих від голоду, скинули їх у гуртову яму, а засипати її не стали. Степан каже: «Нам сьогодні ще ями копати треба, щоб на завтра були готові, то потім цю закидаємо». Через час повертаються, а на приступку ями сидить сидить чоловік, ноги в яму звісив. Питають: «Ти чого сюди прийшов?» – «Так це я з ями виліз». – «А чому не обізвався, що ще живий?» – «Та я чув як ви лаялися, але не було духу обізватися». – «Нам дати поїсти тобі нічого немає, то йди, чоловіче, у сусіднє село, там люди ще живі, може чимось розживешся…»
(Далі буде)
Розпитував Олександр ГВОЗДИК
