Бесіди з письменником Борисом Ткаченком, автором першої в Україні документальної книги про Голодомор
Знайомтеся: Борис Іванович Ткаченко – письменник, краєзнавець, етнограф, колекціонер українських старожитностей. Автор 11 книг, в т.ч. й першої в Україні про Голодомор ( «Під чорним тавром»), номінованої на Шевченківську премію. Лауреат літературних премій імені М. Хвильового і В. Стуса. Живе у м. Лебедині Сумської області. Унікальна особистість, спілкування з якою, впевнені, не залишить байдужими наших читачів. Прислів’я «Життя прожити – не поле перейти» у його випадку це і поля, які він виміряв ногами як агроном (за фахом і місцем роботи), і поле історії, поле страждань українського народу, яке перетнув разом із ним як письменник-патріот.
ПРОДОВЖЕННЯ
– Борисе Івановичу, як народилися Ваші книги «Погром» та «За горами гори. Правда про Чечню»?
– Про «Погром». Ця книга про репресії проти українських музейників і музейництво народилася в результаті моїх краєзнавчих досліджень. Початок поклали пошуки матеріалів про Онацького. У 1906-1913 роках в Лебедині жив і творив відомий український художник, мистецтвознавець і музейник Никанор Харитонович Онацький (засновник і перший директор Сумського художнього музею. Розстріляний у 1937 році за нібито участь у контрреволюційній націоналістичній організації – ред.) У 1968 році я познайомився з дружиною Никанора Онацького Надією Василівною Онацькою. До речі, Онацький вперше зустрівся з нею саме у Лебедині. Я дізнався, що Надія Василівна живе у Полтаві, і поїхав до неї з фотоапаратом і магнітофоном. Вона розповіла мені все, що могла розповісти про свого чоловіка. А у Харкові жила дочка Онацьких Наталка. Поїхав і до неї. Таким чином, все, що можна було записати, занотував, зафотографував. І перша публікація сторінок на 5-6 (стаття «Никанор воскреслий», 1988 р. – ред.) вийшла в журналі «Україна». Вперше в ній були опубліковані і малюнки Онацького, зроблені ним в тюрмі, де він сидів у 1934 році, і написані у тюрмі вірші з циклу «За ґратами». Прочитав ту публікацію Олесь Терентійович Гончар (український письменник, на той час голова правління Спілки письменників УРСР, автор роману «Собор» (1968), визнаного в СРСР «антирадянським і націоналістичним» – ред.). Написав мені листівку з такими словами: «Поздоровляю з чистою совістю». Десь так.
А потім була ще одна історія. Я шукав документи, що стосуються життя Онацького в Полтаві у 1933-1937 роках. Звернувся до архіву полтавського КДБ – дорога закрита. Але на мій лист відповіли. Написали, що Никанора Онацького заарештували помилково, нібито, за те, що він макети ляльок українських селян подав не в радянському дусі, ото і вся причина його арешту, що його вже реабілітували (у 1954 році – ред.), тож не варто ще щось шукати.
А тоді ж, у 1933 році, підпав під репресії і Стефан Андрійович Таранущенко – по суті вчитель Онацького у музейній справі. У 1974 році вийшла книжка «Лебедин» (автори – Дудченко К.М. і Тичина В.Є., – ред.) і Геннадій Терентійович Петров (сумський журналіст, дослідник, краєзнавець- ред.), який жив тоді у Києві і був першим, хто писав про Онацького у радянській пресі, попросив мене прислати цю книжку Таранущенку. Я надіслав Таранущенку книжку разом з листом, де запитав його: «А Ви не той Таранущенко, уродженець Лебедина, який товаришував з Онацьким?». Він мені відповів і запросив в гості, і потім я бував у нього вдома багато разів.
Стефан Андрійович багато розповідав про ті репресії, коли його та близько 20 інших музейників у 1933 році за сфабрикованою справою заарештували та відправили відбувати покарання в Забайкальскому краї поблизу Чити. Там рік ув’язнення йшов за два, тож у 1936 році він звільнився, але тільки в 1953-му зміг повернутися в Україну. Коли я написав про нього статтю в нашу районну газету, мені в редакції зауважили: «Що ти пишеш про репресованих? Вони хоч і реабілітовані, але диму без вогню не буває. Пиши краще про БАМ (Байкало-Амурська магістраль, будівництво якої з 1974 року було оголошено «Всесоюзной ударной комсомольськой стройкой» – ред.). Я розповів про це побажання Таранущенку: «Мені порекомендували не про вас, а про БАМ писати». А він засміявся і каже: «Так я цей БАМ будував ще у 1933 році». І дійсно, цю залізничну магістраль першими почали будувати у 1932 році в’язні ГУЛАГу.
У Таранущенка був багатий архів, в т.ч. і фотоархів, з історії Лівобережної України, який став основою його книги «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» , що вийшла у 1976 році. Але тоді побачила світ лише половина книги, багато викинули з неї, я це знаю, бо тримав в руках гранки книги, коли Таранущенко її вичитував. Повний варіант був сторінок на 800, з ілюстраціями, з планами, кресленнями. Він був виданий у Харкові лише у 2017 році Олександром Савчуком.
Так от, щоб дізнатися про репресії проти Онацького і Таранущенка, я звернувся до Харківського управління КДБ. Також отримав відмову. Тоді написав листа безпосередньо на Крючкова (Володимир Крючков – голова КДБ СРСР у 1988- 1991 рр. – ред.): «Люди добрі, так і так. Таранущенко мій далекий родич, Онацький теж наш лебединський, хотів би за них знати, тому дозвольте мені…» і так далі. Через деякий час викликають мене до міліції. «Ти писав до Москви?» – «Писав». – «Так от, щоб завтра о десятій годині ти був у Харкові там-то і там-то. Тебе приймуть». І все це строго, майже з матюком, мовляв, чого і куди ти лізеш. Узяв я на роботі відгул, приїхав до Харкова. О десятій ранку був вже в управлінні КДБ під зазначеними «ясними» дверима. Посадили мене у кутку на лавочці: «Чекайте», а прийняли тільки о третій годині. Я вже й не радий був, що зв’язався з ними, коли викликають мене до кабінету. Хазяїн кабінету, високий, стрункий чоловік, питає: «Ткаченко?» – «Ткаченко» – «Все, що з вами, залиште тут». А я ж взяв з собою фотоапарат, магнітофон. «Олівець – будь ласка. Зошит – будь ласка. Інше залиште». Повели мене до якогось величезного просторого кабінету, там сидить чоловік років під 60. «Добрий день» – «Добрий день. Сідайте» . «Це той чоловік, – представляють мене, – який скаргу написав Крючкову». Той, що за столом, недобре глянув на мене, потім подає папку: «Ось дивіться: документ на обшук, документ на арешт, на конфіскацію друкарської машинки, ось пояснення заарештованого. Оце все» – «А де ж матеріали допиту?» – «Ні. Немає. Нічого немає». Друга папка – теж саме. «Дайте тоді, – кажу, – я хоч перепишу, сфотографую» – «Ні-ні, тільки з моїх рук, я показую – ви дивитесь». Але мені все ж вдалося сфотографувати принаймні палітурку папки з безліччю штампів та печаток про пересилки з однієї тюрми до іншої.
Залишився після цього незайманим ще полтавський архів КДБ. Книжка була вже майже написана, але без його документів – неповна, лежить, гуляє собі. І тут мені пощастило. Я приїхав до Сум, де відбувалася нарада щодо випуску якоїсь книжки, здається, «Зруйновані храми Сумщини», а мене включили до редакційної колегії цієї книги. І на нараді чоловік, який сидів біля мене, каже: «Борисе Івановичу, ви цікавитесь, я знаю, архівами, то підходьте до нас, у нас такі цікаві матеріали є…» Виявилося, що він працює в архіві сумського КДБ. Я поскаржився йому, що мені закрита дорога до архіву полтавського КДБ, і тоді він каже: «Зробимо так: я надішлю запит до них на документи, які вас цікавлять, а, коли вони прийдуть, то можете попрацювати з ними у нас». Так він і зробив. Приїхав я знову до Сум, поклали перед мною папки, і я і ксерокопії документів зробив, і зафотографував, що потрібно. І все це увійшло в остаточну редакцію документальної книги «Погром», значна частина якої присвячена долям Стефана Таранущенка і Никанора Онацького.
– А «За горами гори. Правда про Чечню»? Все-таки, дещо незвичний матеріал: де та Чечня і де Сумщина.
– Було так. Коли в Росії у 90-х роках йшла Чеченська війна, я пішов на день народження до своєї двоюрідної сестри. А там була одна жінка, і вона розповіла, як її батько, якому вже років під 90 було, реагував на цю Чеченську війну. «Ну що вони, сучі діти, – лаявся, – отак з чеченцями? Та ми їх у 43-му, та ми їх!…» Я вуха і наставив, а тоді став розпитувати. Виявляється, що цей дідусь і ще один лебединець на прізвище Калашник у 1943 році воювали з чеченцями, потім висилали чеченські родини до Казахстану. І як це було вони розповіли мені в деталях. Ну, а потім почали з’являтися публікації на цю тему, потім я підняв публікації про підкорення Кавказу, і оце все, що друкувалося, що почув і знайшов, з’єднав до купи, осмислив, і так народилася книжка про Чечню. Я потім подарував по книжці тим двом лебединцям, з розповідей яких, власне, починалася ця робота, і вони були дуже задоволені тим, що попали в історію (сміється). Ось так.
– Яка з Ваших 11 книг найбільш вистраждана Вами?
– Третя книжка. «Під чорним тавром». Там багато сліз і гіркоти. Працюючи над нею , я у своїх пошуках бачив покинуті безіменні могили померлих від голоду, покинуті хутори, виселки в ярах, де опинилися розкуркулені люди, у яких забрали і житло, і майно. Вони ходили по селах, харчувалися тим, хто що дасть, а їх гнали в шию. То було страшне… Перші дві книжки теж були вистраждані, але вистраждані у видавництві, бо друкувалися ще за часів радянської влади, і була проблема з тим, щоб попасти у видавничі плани. «Під чорним тавром» теж важко йшла до читача, я розповідав про це, але вона найбільш вистраждана через те, що все, що я почув, дослідив, пропустив через себе – всі ті страждання і жахіття часів розкуркулювання і Голодомору.
– Перші дві Ваших публіцистичних книги, «Совість» і «Поле без гербіцидів, душа без погонича», вийшли ще за часів СРСР і були присвячені сільськогосподарським темам: землі, органічному землеробству, недолікам у керуванні колгоспами. Але вже у незалежній Україні у Вас з’явилася можливість перейти, так би мовити, від теорії до практики. Як Ви стали фермером і які висновки зробили з цього досвіду?
– Було це так. У 2000-х роках в Україні почалося масове руйнування колгоспів. У нас на Лебединщині в більшості з них у 2005 році вже не було ні голови, ні правління. У 8 господарствах Лебединського району взагалі ніхто нічого не робив. Травень місяць, а ніхто не орав. Мого сина Максима тоді поставили головою Лебединської райдержадміністрації. Він в території району мало розбирався, а я то проробив на той час років 40 агрономом, об’їздив усю Лебединщину, знав кожну дорожку, кожну стежинку і кожне начальство в кожному селі. Син і попросив: «Повози мене по району, щоб я мав якусь картину, що де і які там справи». І от ми сіли ми в машину і поїхали. Заїхали спершу в Михайлівку, потім в село Олександрівку. Це, пам’ятаю, було перед Пасхою, кінець квітня-початок травня. Приїжджаємо і бачимо: корови, голів 90, в загороді стоять, не корови – кістяки. Давай шукати начальство. Голови колгоспу немає, він вже подав заяву на звільнення і пішов. Правління не працює, нічого не працює. Зустріли одного дядька, колишнього бригадира. Питаємо: «Корів годуєте?» – «Та годуємо» – «А як годуєте?» – «Та є силосна яма, так виділяємо машину, привозимо силосу раз на 5 днів, висипаємо в загородь. Якщо корова захоче, прийде і з’їсть» – «А доїте корів?» – «Доїмо». – «А скільки надоюєте?» – «Бідон з трьох дійних корів». – «Так чого ж ви їх у загороді досі тримаєте? Вже травень місяць, випустіть їх пастися на поле». – «У нас пастуха немає». – «Так вам що пастуха з Лебедина привезти?» – «Та ні, знайдемо, але ж йому треба платити, а грошей немає. І треба йому плати щодня, бо інакше він не погодиться». Максим каже: «Добре, я дам вам стільки-то своїх грошей на стільки-то днів, щоб випасали корів в полі, поки вони не загинули» – «Так на Пасху все одно ніхто працювати не буде». Отака картина. В кінці-кінців, Максим каже: «Знаєш, батьку, ти – агроном, бери це господарство і починай хазяйнувати».
Я дав згоду. Але ж треба було спочатку узаконити цю справу. Зібрали збори колгоспу, вирішили що у господарстві є яке-ніяке майно: корови, вівці, голів 30 з гаком, 12 свиней, реманент, трактори. Правда, все занехаяно, щось вже розкрадене, щось здане на металобрухт. Єдине що – непогані приміщення. На зборах вирішили усе це майно продати мені за 20-25% його вартості, бо половини немає, те застаріле, а те негодне і т.д. «Усе це хай буде його, – сказали – хай набирає людей, організовує їх і працює». Але дехто почав: «А чому Ткаченку трактор віддаємо, я теж хочу трактор». Я кажу: «Та забирайте усе: і техніку, і приміщення». І запропонував створити комісію, щоб вона майно бувшого колгоспу продала будь-якому бажаючому, а гроші від продажу підуть у загальний гаманець.
І от з 15 травня став я фермером і почав хазяйнувати, заключив договори на оренду земель. До мене посіяли там щось, щоб було чим годувати худобу, посіяли кукурудзу на силос, посіяно було попередніми хазяїнами пшениці на 14 гектарах. Оце і все. Усі інші землі – в бур’янах, в пирії та осоті. Я запропонував селянам: «Оті, хто посіяв на тих 14 гектарах, хай платять вам за паї. А ми землі, що в бур’янах, розоремо, посіємо – з цього вам заплатимо». Обробили землю, насіння купили в інших господарствах , засіяли пшеницю і кукурудзу.
А бувше колгоспне керівництво, як виявилося, спеціально доводило це господарство до банкрутства, щоб потім забрати його собі за безцінь. І почалася між ними і мною війна. Почали вони селян підбурювати: «Навіщо ви Ткаченку все віддали, краще б ми самі…» і т.п. Хай би і так, та далі трапилося ось що…
Розпитував Олександр ГВОЗДИК
(Далі буде)
