Справді, чи повинні студенти втрачати можливість на отримання освіти через якихось оскаженілих росіян? Звичайно, ні. Тож заняття в Сумському державному університеті йдуть.
Працюємо онлайн. У перші дні відновленого навчання дехто зі студентів ще перебував у зонах ризику – поруч їх населених пунктів «шастали». Хтось зв’язується з-за кордону, куди евакуювався. Та, незалежно від місця знаходження, загальною ситуацією пронизані емоції кожного. Тож коли зі студентами-другокурсниками кафедри журналістики та філології говоримо про спостереження, вони сповнені саме цим.
Не оцінюю спостережень (це ми зробимо на занятті), просто цитую. Бо це – обличчя війни очима юних…
Алла ФЕДОРИНА, викладачка
24 лютого…
Ідуть уже тижні, йдуть дні, години йдуть, але в Україні досі 24 лютого… Тисячі українців змушені були покинути свої домівки, міста, де жили, працювали, будували майбутнє та крокували до своїх мрій. Час зупинився і все перевернулося…
Безсонні ночі в бомбосховищах, страх завтрашнього дня – не про таке мріяв український народ. Біда прийшла до кожного.
Ми сподівалися, що зможемо залишитися вдома, але так трапляється, що нервова система дає сигнал, який потрібно не пропускати. Чекали зеленого коридору, який був уже останнім у нашій області. Дні, що ми провели в дорозі, були морально тяжкими, хоча всі розуміли, що рятують своє життя.
Перетнувши кордон нашої країни, ми побачили інше середовище, інших людей, які не бояться спати, не прислухаються до кожного шелесту.
На жаль, мені довелося побачити тих наляканих українців, які відчували те, чого, на щастя, не відчули Суми. Сім’ї зі сльозами на очах розповідають про події, пережиті у своїм містах. Вони побачили знущання, страх і біль. І виїжджали з пекла.
На вокзалах сотні дітей, у чиїх очах закарбувалися події, страшні й для дорослої людини…
А лише два місяці тому всі чекали на весну, літо, канікули, які могли б залишити яскравий слід у нашій пам’яті…
Олена ЗАВЕДЕНКО
«Молочко будете?»
…Десь після сніданку, ще на кухні, ми почули вибухи. Здавалося, вони дуже близько. З переляку почали одягатися, щоб ховатися у підвал, – там у нас усе завчасно підготовлено.
Я майже завжди залізаю перша, поки інші квапляться та намагаються все зібрати. Та ось ми всі разом у схованці, яка, на нашу думку, захистить. Принаймні, ми намагаємося себе в цьому переконувати. Знову вибухи, сильні… Страшно, але ще не «колотить».
Прочитавши напередодні новини про те, що рашисти можуть заходити в будинки до людей і робити, що їм заманеться, боїмося, що вони зайдуть «в гості» і до нас. І ось разом із вибухами чуємо гуркіт, схожий на стукіт у двері: «Ну все, рашисти прийшли…» Відважний тато намагається вибратися з підвалу, щоб подивитися, хто «приперся», коли все гримить. Ми чіпляємося за нього, не пускаємо, вмовляємо не йти, проте довго втримати не вдається. Він все таки вилазить на гору… Тут уже справді колотиться серце й усе всередині; не знаємо, куди себе подіти. Аж чуємо важкі кроки – хтось зайшов до хати. І знайомий голос: «Дітки, молоко будете?» Це наш сусід! Спало ж на думку принести нам молочка, коли все на вулиці гримить страшним ровом!..
Анна ШПУРІК
Краснопільський район
«У нас нормально…»
Щоденний вечірній ритуал у житті віддаленого українського села під час війни проти російських окупантів – це похід на найвище в окрузі місце для дзвінка рідним: там є хоч який-не-який мобільний зв’язок. Цього разу наші «таємні перемовини» відкрите поле зустріло шаленим вітром і зливою. Могутня сила природи, не відомо з якого дива, наполегливо не давала нам промовити те «нормально» родичам, яке означало «ми живі». Хоча тривожні думки з’являються лише зараз, коли у цих рядках згадую вечірню телефонну розмову під дощем. Вітряного вечора, на щастя, жодних домислів про те, що ці дзвінки можуть бути останніми, не було.
Після першого сеансу «перемовин» ми підіймаємо руки догори, наче намагаємося достукатися до неба з проханням зупинити негоду. Насправді ж ловимо омріяні палички мобільного зв’язку. У цей момент мимо йде чоловік, питає: «Чи не знаєте, що то вчора було? Майже опівночі? Всю сонну хату залило яскравим сяйвом».
Так, бачили… На жаль, те сяйво не назвеш прекрасним, бо його приносять вибухи, які нещадно зменшують кількість життів навколо. Не назвеш і казковим, бо це все відбувається тут, зараз, і це не світ запашних книжкових сторінок. Це сяйво можна назвати страшенним: страшенно яскравим, страшенно потужним, бо воно викликає несамовите тремтіння всередині.
Чоловіку відповіли, що теж прокинулися опівночі, здригнувшись від тієї хвилі, разом із якою завжди приходить світло вибухового вогню. Розповіли, що швидко побігли в підвал, не розуміючи, чого чекати далі. Просиділи там у тиші годину-півтори і знову лягли в теплі ліжка. У відповідь чоловік мовчки махнув рукою в бік поля, що межувало з нашим «місцем перемовин» і де гніздилося щось велике, ніби труба, вища за мене зростом, – залишки снаряду, та й пішов далі. Ми перекинулися тихими поглядами й собі почимчикували додому.
Артем КОРОЛЬ,
Краснопільський район
Дитяча обережна посмішка чи лайка за «негідну» їжу для дитини?..
Дистанціюватися від небезпеки, хотіти вижити – це не сором. Біженець не є втікачем, а тим більше ворогом народу, але, як завжди, є винятки. Аби пояснити думку щодо того, хто є хто у такій ситуації, маю навести два приклади з життя.
…Міська рада Вроцлава, віконце для отримання бланку на подання ПЕСЕЛ-ю. У черзі троє – мати з тремтячими руками, зношеному чорному пуховику, та дві її доньки у різнобарвно сяючих курточках. Видно, що завершують процедуру отримання бланку, вже фіксують час і день. Мама стоїть непорушно та мовчазно, наче фантом. Лише чутно ручку, що відстукує останні літери. Усі троє стомлені та наче похилені. Але раптово у старшої дівчинки засяяло обличчя. Вона побачила невеличку піалу біля віконечка, де таїлися скарби дитинства – шоколадні цукерки. Її надія в очах на дозвіл мами взяти хоч одну волала гучніше, аніж усі люди у протилежній черзі – за трьомастами злотими. Нарешті мати вийшла зі стану фантома, посміхнувшись і переглянувшись із працівницею ради, кивнула доньці. Щасливу посмішку дівчинки, мабуть, благословив сам Бог.
…Центр Львова, сховище переселенців, біля столу з їжею. Людей дещо менше, ніж у вагоні потяга, яким добиралися з Полтави. Усі буркочуть, сопуть і кашляють. Раптово ці тихі, хрипкуваті звуки перерізає шепіт Невдячної. «Какова чьорта люді не пабєспакоілісь о дєтях? Чьто ето такоє? Мой рєбьонок такоє нє єст, там пальмовоє масло. І вам нє савєтую карміть етім сваіх!..» Ті зверхність і свинство, мабуть, прокляли б усі жінки, що втратили малолітніх дітей, так і не дочекавшись гуманітарки, аби бодай щось дати поїсти малюкам…
То яке ж воно – обличчя біженця? Чи невинне, бліде і обережно позначене посмішкою? Чи зморщене, зашкарубле від лайки та претензій? Хто зна…
Марія РАШЕВСЬКА
А ми – живемо!
Незважаючи на те, що вже півтора місяці Україна потерпає від повномасштабної війни, життя не зупинялося і не зупиняється ні на мить.
Відчув це, коли мав змогу спостерігати незвичайне весілля в Сумах. Річ у тім, що у кортеж традиційного весільного транспорту затесався трофейний БТР, прикрашений синьо-жовтими кульками та стягом. У цілому весілля було ніби звичним – наречена у весільній сукні та фаті… А от наречений у військовій формі.
На них бігли дивитися звідусіль. І у посмішках було щастя…
Це весілля ще раз доводить, що навіть під час такого жахливого явища, як війна, українці житимуть своїм життям.
Ілля ДЕУЛІН
Суми
У кожного свій біль
Дзвінок у двері, вітер, сигнали автомобіля… Зараз ці звуки асоціюються у кожного українця з вибухами ракет.
Хочу розповісти історію бабусі, яка живе у нас у під’їзді. Я не пам’ятаю, як її звали, але пам’ятаю, як кожного разу вона з палицею заходила до підвалу і розповідала свої історії. Про матір, яка народжувала її при вибухах, про тяжке дитинство, коли й хлібини не було вдома… Втім, це не викликало у неї сльозу. Сльози були тільки від того, що відбувається зараз. Ніхто не міг відповісти на її запитання: за що ж воював її батько?
Врешті бабуся не витримала. Її відправили до психіатричної лікарні, бо, як розповіли сусіди, вночі вона кричала, а на ранок казала, що ми всі помремо.
У кожного свої наслідки, свій біль…
Анна КРАВЧЕНКО
Суми
Гучні звуки: страх чи буденність війни?
У Сумах уже кілька днів як запрацювали ліфти, і жителі багатоповерхівок неймовірно щасливі. Звісно, пам’ятаємо, що під час тривоги їздити заборонено. Але це – на совість і розсуд кожної людини.
Після того, як у моєму домі ввімкнули ліфт, моє серце завмирає на секунди, поки мозок не зрозуміє, що це просто хтось черговий раз натиснув кнопку ліфта. Тобто, уявляєте, – ліфт у прямому сенсі слова «гуде». І кожен раз ти з полегшенням видихаєш і говориш: «фуххх, це всього-на-всього ліфт». Ось тут і дивуєшся. Ніхто ніколи не помічав, як гучно у їх будинку працює ліфт, це нам здавалося буденністю, звичайними звуками. Проте після 24 лютого, всі звуки стали лячними, від них час від часу у кожного перехоплює подих і холоне кров. Аж ось, поки пишу цей текст, мене відволікає повідомлення з телеграм-каналу: пишуть, що у місті вже запрацювало понад 800 підйомників. Розумієш, що, мабуть, ти не один будеш прислухатися до кожного їх звуку. Але нам потрібно починати жити по-новому, пристосовуватися до звуків і бути вдячним за кожен прожитий день.
Аліна ШЕВЧЕНКО
Суми
