«Коли тривога, ми втрьох всідаємося в коридорі: я вишиваю, син пише диплом, а кіт нервово нявкає», – так творить сьогодні майстриня з міста Суми Оксана Журка. Здавалося б, почалося повномасштабне вторгнення і натхнення творити зникло, але – не в Оксани Петрівни. Жінка продовжує виготовляти красу руками: українські автентичні прикраси і не тільки їх. А в серпні взяла участь у виставці «Діалог століть» проєкту UA.Heritage, створивши для неї брошку за відомим ескізом, якому вже майже 90 років.
Оксана Журка розповіла, як створює красу в умовах війни, запросивши мене в гості, точніше, до «своєї майстерні».
Знайомство
Переступивши поріг квартири пані Оксани, першим побачила кота. Він невдоволено нявкав і ходив навколо господині. Як виявилося, син героїні любить історію, тому назвав кота Сократом. Ми втрьох зайшли до кімнати, була абсолютна пітьма: «Так, уже звикли до темряви», – говорить господиня та вмикає настільну лампу. Десь третину стін тут займають роботи майстрині: вишиті гладдю картини, макраме, ловець снів («недороблений»). На столі органайзери з бісером та інше приладдя.
Народилася Оксана Петрівна в Одеській області, але дитинство та юність провела на Сумщині, у Кролевці.
– Мені було два місяці, як батьки переїхали в Кролевець. Після 11 класу перебралася до Сум, бо почала навчатися в Сумському державному університеті на фізико-технічному факультеті. Зараз я працюю бухгалтером, а завдяки рукоділлю відпочиваю.
Ще маленька Оксана із зацікавленістю споглядала, як бабуся ткала рушники, доріжки та мережки на одязі, а згодом і сама спробувала. Зараз жінка не обмежується однією технікою: тут – плетіння бісером, вишивка хрестиком і гладдю, в’язання крючком, спицями, макраме, валяння…
– Взагалі, думаю, для українських жінок типово вміти робити щось руками практично з дитинства. Рукоділля – це хобі, медитація. Під час процесу мозок повільно відключається від проблем… Якийсь час я ходила на курси в Сумах. Вони проходили в магазині «Пряжа», потім «Скриньці рукоділля». Чоловік моєї коліжанки казав: «То є секта. Ти туди потрапляєш – і все». От і я так, потрапляю – і все.
Творчість і війна
Після початку повномасштабного вторгнення Оксана з сином і котом весь час залишалися вдома. Творчість допомагає жінці відпочивати думками, а в середовищі таких майстринь, як вона, навіть з’явився новий термін – «коридорний процес». Він означає «займатися рукоділлям під час повітряної тривоги».
– Я почала більше цінувати те, що маю. Зміцнилися стосунки з батьками, сином, співробітницями навіть… Розкажу історію одну. Мені не вистачало ниток, а магазини були закриті. Я подзвонила своїй викладачці з курсів, у якої є магазинчик з товарами для рукоділля. Вона сказала, що можна на годинку зайти. А я, коли прибігла, була шокована. Магазин був переповнений чоловіками і молодими хлопцями. Вони були з папірцями –списками необхідного, не розбиралися в товарах і перепитували про номер бісеру, товщину нитки… Це було зворушливо.
Так, навіть у складних умовах сумʹяни не забувають про мистецтво. Особливо у перші місяці повномасштабної війни, коли в магазинах не було багатьох необхідних продуктів, люди йшли за товарами для рукоділля, чи щоб розрадити себе, чи щоб творити красу – кожен по-різному. Аби ж уберегти рідних від небезпеки, на пошуки ниток для в’язання чи бісеру йшли чоловіки, сини, брати, – почали більше цінувати та берегти.
Протягом усієї нашої розмови Сократ ходить, уважно слухає, а потім гучно нявкає.
– Нам казали, що коти цієї породи, британці, дуже тихі, ви їх ніколи не почуєте. Але під час тривоги Сократ просто біжить і кричить… Зараз кажуть: хочеш дізнатися, що за людина, – заглянь у її тривожну валізу. Окрім ліків, документів та іншого, у мене лежать вишивка і баночки консервованого корму для кота. А коли в магазинах нічого не було, я пішла на базар і побачила, що продають його улюблений корм. Думаю: це все моє, не важливо, скільки воно коштує!.. Сократ не хоче знати, яка тут війна, він хоче їсти лише свій корм.
Зараз в Оксани Журки все частіше замовляють українські автентичні прикраси, наприклад, силянки, ґердани…
– …Нещодавно знайома прислала мені фото й каже: «Бачиш, який гарний чокер у Лесі Українки. Я теж такий хочу». І я по фото розібралася, як робити.
Я попросила Оксану показати процес виготовлення якоїсь прикраси, вона натомість витягла коробку з купою виробів: браслети, брошки, підвіски, дерев’яні янголятка, нашиті зверху хрестиком. Потім зручно вмощується в крісло-стілець, бере червоний бісер, голку та показує процес виготовлення силянки. Найбільша складність, каже, бути терплячою в процесі:
– Коли нитка заплутається, звичайна людина просто смикне і все розсиплеться, а от рукодільницям треба розслабитися і розплутати.
Жінка нанизує кілька бісеринок і встигає робити одне «протягування», а Сократ знову починає гучно нявкати.
Навпроти робочого місця помічаю полиці з книгами, зокрема, про історію.
– Це ще маленька частина наших книг. Ось тут є синові дитячі. Він у мене дуже полюбляє історію, а зараз вивчає її в аспірантурі.
Оксана Петрівна розповідає, що син не займається рукоділлям, але допомагає обирати колір, розмір виробів.
«Діалог століть», або «це моя не перша рибка»
У серпні цього року Оксана Журка вирішила взяти участь у виставці «Діалог століть».
– Від початку російського вторгнення команда онлайн-музею української вишивки авангарду та модерну UA Heritage працює у Києві. Коли музейні інституції столиці ще були зачинені, разом із нашими стратегічними партнерами Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва та Глобальним договором ООН в Україні, ми ініціювали та втілили важливий соціально-культурний проєкт «Діалог століть». Для нас створений онлайн-музей, виставки, просвітницькі та інклюзивні проєкти, пов’язані з промоцією історії вишивки авангарду та модерну, – це волонтерство. А для України це підтвердження мужності українських жінок, – розповідає одна з координаторок проєкту, до речі, вроджена сумʹянка Світлана Махонько.
Умовою конкурсу було обрати запропонований ескіз українських митців минулого століття та відтворити його будь-якою технікою. Оксана Петрівна створила брошку за мотивами ескізу української народної майстрині Ганни Собачко-Шостак «Риби» 1935 року.
– Знайшла у львівської майстрині в соціальній мережі оголошення про конкурс і вирішила взяти участь. Потрібно було створити щось за ескізами митців попередніх років. Коли мені скинули ескізи, обрала саме «Рибку». Це моя не перша рибка, чомусь мене тягне до цього створіння: робила і брошки такі, і макраме. Для мене вона – символ християнства та чогось плинного… Мені хотілося створити максимально схожий виріб у техніці вишивки гладдю, але маленький і практичний. Також я вирішила, щоб організатори продали «Рибку», а виручені кошти пішли на підтримку ЗСУ та на розвиток проєкту.
Зараз Оксана Журка почала робити собі вишиванку. Каже, що після початку повномасштабної війни взагалі під іншим кутом побачила українську вишивку; виявляється, вона складна і треба ще повчитися. А ще в ці місяці збільшилася кількість охочих купляти традиційні прикраси з метою показати свою національну ідентичність.
– Саме початок повномасштабного вторгнення показав, що треба цінувати своє коріння, походження. Люди не хочуть мати нічого спільного з росією, тому частіше звертаються до нашого культурного минулого. Через мистецтво ми показуємо свою ідентичність. Хоч мені і пишуть зробити «сЕлянку», але я ввічливо відповідаю і роблю «сИлянку». Це ж від слова «силяти» – нанизувати бісер. …Нам ще треба пройти цей довгий і великий шлях пізнання та усвідомлення нашої культури.
Анна ШПУРІК,
студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету – в рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ “Герой мого часу”
