Війна торкнулася буденного життя кожного з нас. Об’єднання, взаємна допомога та підтримка – це те, що наразі є просто необхідним, і те, чого зараз потребують багато людей. Волонтери сьогодні – в строю тих рятівників, які протягують руку помочі всім, хто цього потребує. Олена Вареник – волонтерка міста Шостка, голова громадської організації «З любов’ю у серці» з власного досвіду розуміє важливість допомоги.
Коли думаєш про фонд, подумки чомусь уявляєш великий офіс, де метушаться багато працівників. Але, завітавши до волонтерської організації, бачу маленьке однокімнатне приміщення. Щоправда, робота тут справді кипить. Одна жінка фасує мед, Олена сортує якийсь одяг… Побачивши мене, привітні жінки серед усіх речей, якими завалене приміщення, –якоїсь консервації, картоплі в мішках та ще багатьох інших предметів «волонтерського інтер’єру» – знайшли вільний куточок з двома стільцями, де можна поговорити.
– Як виник ваш фонд?
– Спочатку я займалася волонтерством самостійно, і робила це давно, ще до війни. А вже з приходом ворога в нашу країну, ми зробили офіційну громадську організацію, що допомагає не тільки військовим, а й переселенцям, людям, які перебувають у складних життєвих обставинах, дітям-сиротам, ну і загалом усім, хто потребує допомоги.
– Хто став засновником фонду?
– Засновник – я і ще одна дівчина на ім’я Тетяна Веленченко.
– А скільки взагалі людей в організації?
– Офіційно нас троє. А допомагати приходять інші волонтери та звичайні люди.
– Чому Ви вирішили стати волонтером? Що спонукало до цього?
– Як на мене, то, мабуть, волонтером не стають із якихось причин. Волонтер це покликання. Це все йде з самого дитинства, коли ти ще маленьким, наприклад, допомагаєш тваринкам. Це ніби висвітлюється в тобі. Далі починаєш допомагати друзям, які знаходяться в скрутному становищі, потім – вже й незнайомим людям. Отак поступово це стає частиною життя. Ти звикаєш і рухаєшся в цьому ритмі постійно. Це не професія, не захоплення, це просто життя.
Тож я не можу сказати, що люди у волонтерство приходять із метою. Ні, у волонтерство приходять просто за своїм душевним відчуттям. Є, звичайно, такі, хто пережив схожі обставини і тепер прагне допомагати іншим. Як от у мене, наприклад, були дуже великі проблеми зі здоров’ям дітей, і в той час мені ніхто не допоміг. Після того я розумію, як це важливо. Відтепер, коли зустрічаю історії, що діти потребують допомоги, особливо, якщо це стосується лікування, то, звісно, повз не проходжу, – сама пережила подібне.
– Багато людей до вас звертаються?
– Так, дуже багато. Відколи почали офіційно вести записи, кому надаємо допомогу, то порахували, що за пʹять місяців повномасштабної війни, не враховуючи військових, а беручи звичайні сім’ї, переселенців, ми допомогли 1421 особі.
– А чи багато людей долучаються, прагнучи допомагати?
– Знаєте, як виявилося, не дивлячись на всі обставини і труднощі, у нас дуже багато добрих людей. Якщо людина не має зайвих грошей, то пропонує допомогти фізично. Є такі чоловіки, які приходять і кажуть: «У мене є машина, я можу щось відвезти». Є жінки, які приходять до нас, беруть нитки, з них в’яжуть шкарпетки хлопцям на передову. Чимало людей приносять картоплю чи інші харчі. Однак все одно є складнощі, в основному вони стосуються фінансових питань. Якщо ми відкриваємо якийсь офіційний збір на ті самі біноклі, рації, то буває важко швидко назбирати потрібну суму. А коли просиш людей про допомогу фізичну, то відгукується достатньо осіб. І дійсно радує, що в нашому місті є такі громадяни.
– Як думаєте, чому люди обирають ваш фонд?
– Не думаю, що вони обирають саме наш фонд із якихось конкретних причин. Люди звертаються повсюди. Є такі прохання, коли ми самі не можемо допомогти. Якщо я розумію, що самостійно фонд цього не осилить, ми самі звертаємося до інших благодійних фондів. В принципі, можна сказати, що наразі до всіх звертаються: хтось знає про нас, а не знає про інші волонтерські центри, або навпаки.
– Як обираєте, кому допомагати? Чи допомагаєте всім? Можливо, є якась пріоритетність?
– Зараз ми допомагаємо не всім, бо це фізично та матеріально неможливо. На сьогодні ми направлені на першочергову допомогу нашим військовим, особливо тим, які знаходяться на передовій. Далі вже йдуть переселенці/ВПО, діти з інвалідністю. Бувають випадки, коли з нами зв’язується якийсь інший фонд і просить про термінову передачу конкретної допомоги, і ми це робимо. Як от нещодавно було потрібно передати дітям до року суміші та підгузки. А загалом першочергові зараз військові, звичайно.
– Як ви перевіряєте правдивість прохання про допомогу? Бо наразі існує дуже багато шахраїв.
– Так, згодна, зараз дуже багато шахрайства, незрозумілих постів із картками, і люди, не перевіривши інформацію, скидають гроші, а потім не можуть зрозуміти, хто ж буде їм звітувати.
Ми, коли допомагаємо, наприклад, переселенцям, обов’язково просимо надати довідку тимчасово переміщеної особи. Якщо військовим, то тут вже напряму зв’язуємося з цією бригадою. Запитуємо основне: хто, де знаходиться, в якій саме бригаді. Бо, як би там не було, але в наші часи потрібно перевіряти все. Був такий випадок, що хлопці сидять під селом Івот (це декілька кілометрів від нашого міста і активних бойових дій там немає) і просять тепловізор. І ти розумієш, що він тут їм не потрібен, його місце на передовій. Ну, звичайно, відмовляємо таким людям. Вони просто думали, що ми не перевіримо інформації.
Отак, в принципі… Перевіряємо через якихось знайомих, через усіх, хто в цьому «вариться».
– Яким чином ви здійснюєте процес надання допомоги, той же збір коштів?
– Була у нас ситуація нещодавно… Звернулася сестра військовослужбовця, який був у Бучі. Він отримав там багато поранень, контузію. А зараз уже вилікувався і знову їде на передову. Вийшло так, що основне вони придбали, а на таку дороговартісну річ, як каска, у них грошей вже не вистачило. Таким чином, сестра виходить на наш фонд і просить про допомогу. Ми ж у свою чергу просимо від неї документи, які підтверджують, що він дійсно військовий, що перебував на лікуванні, всі їхні чеки про оплату на лікування. І коли ми вже впевнені, що це все правда, що всі документи перевірені, тоді ми офіційно викладаємо на сторінці нашої групи в Фейсбуці пост із проханням зібрати кошти для такого ось бійця. Описуємо всю історію та збираємо кошти. Ще важливо: ми встановлюємо строки, і одразу оговорюємо із сестрою, що протягом пʹяти днів зберемо певну суму і передамо їй. Так само робимо, якщо до нас звертається бригада. Перевіряємо все про них, зв’язуємося з керівництвом чи з самою бригадою, відкриваємо збір, пишемо пост, а потім купуємо необхідне.
– Що взагалі зараз найчастіше просять?
– Якщо чесно, то різне. Цієї осені дуже різко похолодало, і не у всіх хлопців є теплий одяг, тому зараз актуальні запити на теплі речі, шкарпетки, термобілизну. Ну і знову таки, дороговартісні прилади, такі як біноклі, бронеплити, ліхтарі…
– Розкажіть детальніше, якими звітами чи документами ви підтверджуєте своє виконання завдань.
– Чеками і насамперед робимо фотозвіт від військових чи людей, яким допомогли. Потім виставляємо звіт у соцмережах.
– Як взагалі в Шостці з волонтерством? З якимись місцевими фондами співпрацюєте?
– Ні, ми у Шостці працюємо самостійно і ні від кого не залежимо. Інколи буває, що просимо поміч у всеукраїнських чи міжнародних фондів. Якщо потрібна річ за великі гроші, то у нас є закордонні волонтери, які допомагають. Наприклад, останній тепловізор ми купували в Німеччині. Наші люди там його придбали, а ми оплатили. Його доставляють сюди і потім ми вже передаємо військовим. І, як я вже зазначала, вони нам роблять фотозвіт і ми його надаємо загалу.
– Як то кажуть, усім не вгодиш. Чи є люди або обставини, які вам заважають?
– По різному буває, але загалом ні. В кожній справі є такі люди, які чимось незадоволені. Але нам, можна так сказати, пощастило, і поки зустрічалися лише доброзичливі.
– Ваша особиста думка: чому людям варто зараз займатися волонтерством?
– Кожен несе свою справу в цей світ. Хтось працює і платить податки, і це – допомога. Хтось навчає дітей, і це теж свого роду допомога. Кожен, звичайно, не буде займатися волонтерством, люди приходять до цього з якихось своїх власних міркувань.
– А особисто для Вас чим є волонтерство?
– Вважаю, що покликанням. Бо, за спеціальністю я займаюся професійним вирощуванням полуниці, тому, мабуть, саме це вже багато років є справою мого життя. Волонтерство – це якийсь шлях, який ти обираєш і йдеш. З цього приводу мені ще в дитинстві бабуся казала: «Онучко, завжди краще віддавати ніж просити». Розумієте, коли допоміг хоча б одній людині, ти відчуваєш, що зробив щось правильне та важливе. Перший збір я відкрила ще до війни, минулої зими. Збирали дівчинці з муковісцидозом на дуже дорогі ліки. Без них дитина просто померла б, буквально за місяць. І, як ви розумієте, строк на збір теж був місяць. Спочатку, коли до мене звернулася ця жінка, я думала: «Та ну… Мабуть, це нереально. Треба ж більше, ніж 5000 доларів назбирати за місяць…» А коли ти вже починаєш щось для цього робити, відкриваєш збір, проводиш акції, розповсюджуєш цю інформацію, і потім розумієш, що потрібна сума вже є, – відчуття нереальні. А ще нереальніше, коли ліки куплені і мені дзвонить мама дівчинки і каже: «Лєна, господи, дякую вам! У моєї дитини покращилися показники, вона вже без інгалятора дихає. Моя донечка тепер спокійно ще пʹять років проживе!». І цим ти дуже надихаєшся та заряджаєшся, бо розумієш, що зробив велику справу, врятувавши дитині життя. Поступово втягуєшся в це, робиш невід’ємною частиною свого життя, отримуючи подяки, від яких просто вже кайфуєш. Як на мене, це має бути у кожного всередині, в душі. І тоді ти зрозумієш сенс того, що робиш.
Дорогою додому я розмірковувала про те, які сильні люди існують у цьому світі, і вони – буквально поруч із тобою. Знаючи тепер особисту історію Олени Вареник, розумієш, що після хвороби дітей та всього пережитого, вона могла, як деякі люди, затаїти образу на світ і на прохання про допомогу відповідати щось на кшталт: «Коли мені було важко, ніхто не допомагав, а чому я повинна?» Та такого не сталося, навпаки, у людини з’явилося чітке розуміння того, наскільки допомога є важливою річчю. І навіть коли не до кінця віриш у власний успіх, – все рівно не можна опускати руки, адже все може вийти, а результатом стати навіть урятоване людське життя.
Юлія ХОБА,
студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
– в рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герой мого часу»
