Невимовний біль. Друже, ми хотіли разом з тобою написати книжку, коли ти повернешся з Перемогою. Книжку про цю страшну війну. Напишемо, еге ж? – запитував ти. Час від часу кілька слів телефоном: Бажаю здоров’я! Як справи? Краще за всіх? Завжди підбадьорював, завжди завершував: бережіть себе. Не можу, не хочу вірити. Не встигли зустрітися. Але ти навіки у нашій пам’яті… Герої не вмирають.
Едуард Пінчук – снайпер, який повернувся з «пекла» на Донбасі, захисник Донецького аеропорту. Стійко та мужньо захищав Україну. Завжди на передовій…
З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну серед перших став до лав ЗСУ. Брав участь у визволенні Ізюму, Балаклеї та Куп’янська.
Пригадую, як ми спілкувалися, першу зустріч і розмову про його місію.
«Хто ж буде навчати молодь патріотизму, якщо не ми?»
На стіні над його робочим столом – подаровані колись дитячі малюнки, які він зберігає. На них зображення жовто-блакитних прапорів, грон калини. Словом, українські мотиви, пропущені через призму дитячого бачення. На робочому столі – Книга пам’яті героїв АТО Сумщини.
Ми спілкуємося з директором КП Сумської міської ради «Сумський обласний центр оздоровлення, відпочинку, туризму та військово-патріотичного виховання», депутатом Сумської обласної ради Едуардом Пінчуком. «Хто ж буде навчати молодь патріотизму, якщо не ми?», каже він.
Глибокі темні очі, спокійна упевненість у собі, що відразу привертає увагу, і – жодного приводу здогадатися, що переді мною людина, на рахунку якої десятки знищених ворогів України. Він розгортає Книгу пам’яті на звичній сторінці і показує на фото молодого бійця: це мій однокласник, загинув…
Едуарду пощастило вижити, попри те, що воював у самому пеклі на Донбасі, захищаючи Донецький аеропорт. Снайперська гвинтівка стала наче продовженням його рук і очей, а для сепаратистів – страшним сном. А точніше – страшною дійсністю.
У снайпера робота особлива: стрільба по конкретних, пріоритетних цілях. Зазвичай, це ворожі командири, кулеметники, але насамперед снайпери противника. Далеко не кожен здатен освоїти таку роботу. Влучна стрільба – це запорука успіху лише відсотків на двадцять, говорить Едуард. Усе інше визначають якості характеру, без яких ніяк: психологічна стійкість, витривалість, витримка, вміння сконцентрувати увагу, стальні нерви…
Якось йому довелося пролежати у засідці, вистежуючи ворожого снайпера, упродовж двадцяти шести годин. «Дивитися у приціл можна не більше 20 хвилин, бо очі дуже стомлюються. А так лежиш, спостерігаєш… Я знав, що там сєпарський снайпер, а він знав про мене. Я взяв карту місцевості, прикинув, як, куди хто може пересуватися. Не мав сумнівів, що у нього першого не витримають нерви. Боротьба характерів, хто довше пролежить. Нарешті він показався, і я «зняв» його на відстані 600 метрів».
– Знаєте, снайпер він, як змія, – каже Едуард. – Його всі і бояться, і всі ненавидять. Про нас кажуть: їх не люблять свої і ненавидять вороги. Чого не люблять свої? Бо за специфікою своєї роботи снайпер хоча й частина команди, але переважно сам по собі. Хлопці знали, що іноді мене краще залишити в спокої, хоча загалом я людина комунікабельна, з усіма спілкуюся.
При цьому снайпери нерідко працюють у парі. Один корегує вогонь, дає поправки щодо напрямку, поправки на вітер тощо. Інший – стріляє. У Донецькому аеропорту в Едуарда було 6 пристріляних точок зліва і 8 – справа. Займав відповідну точку, залежно від ситуації, і з позиції сидячи чи лежачи «працював по цілях».
Донецький аеропорт боєць з Сумщини вивчив, як свої п’ять пальців. Був і в терміналах, і на диспетчерській вишці. До речі, робив унікальні фото з вишки у таких ракурсах, які більше ніхто не знімав. І яким же було його здивування, коли згодом, будучи проїздом у Слов’янську, побачив, продаються магнітики з цими зображеннями. «Запитую, де взяли? Кажуть, з інтернету. Подарували мені цей магнітик…»
Від біатлону до снайперської рушниці
Але давайте «перемотаємо плівку часу» років на двадцять назад, коли він, юний, стояв не зі снайперською, а спортивною гвинтівкою у руках і цілився не у ворога, а у мішень…
Едуард Іванович Пінчук народився 1981 року в Ростовській області тодішнього СРСР. «Коли мені закидають, буцімто я росіянин, завжди відповідаю, що хоча там народився, але патріот України», – каже він.
У 1987-му родина переїхала до України, у смт Миколаївка (раніше Жовтневе) Білопільського району Сумської області. Батьки були педагогами. Мама Галюса Алхатівна викладала іноземні мови, а батько Іван Анатолійович працював тренером з біатлону. Саме він прищепив сину любов до цього виду спорту. Едуард навчився добре ходити на лижах, влучно стріляти, що в подальшому знадобилося йому вже як снайперу. Хлопець мав серйозні спортивні досягнення, брав участь у чемпіонатах області та України, і навіть у змаганнях міжнародного рівня, став майстром спорту. Від батька, вочевидь, перейняв і активну життєву позицію. Адже, залишивши тренерство у минулому, Іван Анатолійович протягом багатьох років працював селищним головою, а потім очолив Миколаївську об’єднану територіальну громаду.
Спортивна підготовка та ґрунтовні знання допомогли юнаку після закінчення школи вступити до Національної Академії внутрішніх справ. Після її закінчення розпочав службу у правоохоронних органах. Працюючи на оперативній роботі в УМВС України в Сумській області, отримав звання старшого лейтенанта.
«Коли розпочалася війна, я сам пішов до військкомату, – згадує Едуард. – Пам’ятаю вираз обличчя нашого військового комісара, який з подивом запитав мене: «Ти що, сам? Добровольцем?». Спочатку я хотів до Нацгвардії, але оскільки з певних причин не склалося, більше не мав сумнівів, що буду снайпером».
Разом із іншими мобілізованими, у серпні 2014 року Едуард Пінчук проходить курс підготовки у військовому навчальному центрі «Десна», 27 серпня потрапляє до складу 2-го батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади, куди, як зізнається, «сам напросився». Бо знав, що бійці цієї бригади перебувають у найгарячіших точках. Туди і рвався, відмовившись просто охороняти аеродром у мирній Херсонській області, куди його хотіли направити. Спочатку навідником, але зовсім скоро став штатним снайпером. На початку вересня його підрозділ був уже на Донбасі.
У перші дні в зоні АТО довелося пережити не лише бойове хрещення, а й поранення. Це сталося під Волновахою, у жорстокому бою з сепаратистами та російськими найманцями. Десантники тримали позиції під містом, щоб забезпечити вихід нацгвардійців з оточення. Під час бою БТР Пінчука був підбитий з ручного гранатомета. «Врятувало, мабуть, те, що не закріпив башту бойової машини, – згадував потім боєць. – Удар прийшовся по дотичній, башту крутонуло, і снаряд зрикошетило… Пам’ятаю, упав, розплющив очі, а навколо суцільна темрява. Перша думка, що залишився без ока, як же тепер я буду снайпером. Хлопці мене витягли звідти, витерли з очей кров, о, так у мене ліве око ціле! Все класно кажу, все добре…»
У Маріуполі йому зашили рану на лобі (гарно зашили, каже, лише невеликий шрам залишився). А після лікування у Краматорському госпіталі знову повернувся у стрій. Саме тоді нарешті отримав свою першу снайперську гвинтівку СВД 1990-го року випуску.
«Чим класно, вона нова, нею ще ніхто не користувався! Пам’ятаю її номер – 91055».
Про зброю Едуард говорить з такою пристрастю, наче про жінку чи про норовливу лошицю. Та й то правда – гвинтівку потрібно було самому «пристрілювати», доводити її, як кажуть військові, «до нуля». Згодом брат дружини придбав до неї австрійський 12-кратний приціл, а через побратима Дмитра (позивний Мушкетер) вдалося роздобути у «альфівців» кулі підвищеного пробивання розробки британсько-української фірми «Стилетто». Вони були здатні пробивати навіть броню БТР. Ото вже діло!
Едуард пристрілював свою гвинтівку інстинктивно на відстань 300 метрів, хоча його ніхто не вчив, як саме потрібно. Потім, коли через пів року приїхали американські військові, аби їх навчати, цікавилися, чому саме так пристрілював. Дуже здивувалися, що сам до цього додумався, адже, виявляється, якраз на таку відстань снайпери і пристрілюють зброю.
У пекельному ДАП
Після лікування Едуард Пінчук деякий час перебував у резерві 2-го батальйону, потім увійшов до складу мобільної групи, яка готувалася до ротації в Донецький аеропорт. На зміну бійців група їхала по відкритій місцевості під шаленим обстрілом бойовиків. Вир вибухів нагадав йому фільм «Сталінград»…
– Як там було в аеропорту? – запитую.
– В ДАП зазвичай ми заїздили на БТРах, були чіткі, строго визначені «місця для паркування». Треба було дуже швидко вивантажити харчі, воду, особисті речі, і дуже швидко помінятися з тими, хто має виїхати. Ротації були різні – від 7 до 14 днів, бо психологічно витримати важко. На адреналіні певний час можна, але не довго. Уявіть собі, постійний холод, ночуєш, як на вулиці, немає змоги навіть умитися, не те що душ прийняти. В останню ротацію, скажімо, я не знімав бронежилет протягом двох тижнів узагалі. І підрахував, що їв за цей час більш-менш повноцінно усього дев’ять разів. Не особливо й хотілося, чесно кажучи. Ти увесь час на адреналіні, думаєш про інше. Ну а так, у кожного бійця при собі сухий пайок – якийсь там шоколад, сухофрукти.
Едуард відбув у ДАП три ротації: у вересні, жовтні та листопаді 2014-го. Розповідає, гарні хлопці були поряд з ним, дотепні. Та без жартів і неможливо на війні, бо дуже велика психологічна напруга. Хоча, каже, були й такі, хто приїздив здебільшого, щоб просто «відмітитися» в аеропорту, зробити знімки на фоні ДАП. «Один раз приїхав, а потім уже більше не хоче, каже, я вже своє зробив».
Едуарду не раз доводилося дивитися в очі смерті. В буквальному сенсі. Як-от тоді, коли стикнувся віч-на-віч з ворогом, дуже близько.
«Пішли на «контр страйк» – робити зачистку бойовиків, і так вийшло, що хлопці трохи пішли вперед, а я залишився дещо позаду, щоб перезарядити зброю. Зупинився, і, знаєте, просто спиною відчув чийсь погляд. Озираюся – за 8-10 метрів від мене стоїть здоровенний мужик, сєпар. Я гвинтівку – у мене патронів нема. І в нього, бачу, теж нема. Він уже ножа дістав, а я раптом згадую: хей, та у мене ж контраргумент – підствольник заряджений! Вистрілив гранатою, його викинуло у вікно, я зверху ще однією гранатою накрив, все нормально. Ніж, до речі, наступного дня підібрав. На згадку».
Запитую, чи не бачить уві сні кошмари. Каже, бачить: «Коли сниться, що тричі стріляю, і все повз ціль».
Результат Едуарда як снайпера вражає: при 83 вистрілах – 79 вражених цілей. «Це хороший відсоток», – буденно говорить він. Хоча зрозуміло й мені, не фахівцю: це блискучий відсоток.
Йому пропонували контрактну службу, і разом з тим підвищення у званні, але він не погодився: каже, бачив, що таких гарячих боїв, як раніше, уже не буде. А контракт – це три роки. Так і залишився у званні солдата.
До речі, заслужена нагорода знайшла його під час перебування у Київському госпіталі – у серпні 2016 року. Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту».
«На війні було простіше…»
Що змінилося після того, як демобілізувався? Став, зізнається, трохи по-іншому дивитися на життя. Перед тим, ніж критикувати чи навчати, як жити, людина повинна подумати, що зробила сама.
А ще, розповідає Едуард Пінчук, на війні було простіше, бо все зрозуміло: хто друг, хто ворог. У мирному житті не так. Як став депутатом обласної ради, стикнувся з тим, що хтось постійно намагається використати, маніпулювати для досягнення власних цілей. Хто друг, хто ворог, і хто ховається за маскою, не завжди ясно відразу.
Як депутат, Едуард Пінчук займався питаннями медицини, проблемами учасників АТО, переселенців, аграрним напрямком. Як директор установи, покликаної опікуватися оздоровленням та військово-патріотичним вихованням молоді, – організовував поїздки у навчальні заклади, спілкування зі школярами.
Мабуть, снайпер це назавжди. Таке враження склалося, коли спілкувалася з Едуардом Пінчуком. Відчувалося, що він цим пишається. Снайпер – це козирна карта в підрозділі , – говорив він.
Через певний час поранення далося взнаки. Загострилися проблеми зі здоров’ям, спочатку ходити узагалі було неможливо, потім милиці, потім допомагав собі палицею, а потім відкинув і її.
Так Бог дав, що коли Едуард повернувся до мирного життя, через тиждень у нього народилася донька Соломія. Це була найкраща психологічна реабілітація, казав він, і його як батька можна зрозуміти. «Так прекрасно спостерігати, як твоя дитина росте, ти чогось її вчиш, вона за тобою все повторює. Ти на неї дивишся і розумієш, вона тебе любить не за те, що ти депутат, не за те, що ти успішний снайпер, не за якісь твої досягнення, а просто за те, що ти є».
У безсмертя
В перший же день повномасштабного вторгнення російської армії Едуард Пінчук вирушив на передову, був розвідником. Його не стало 22 січня 2023 року: помер від тяжких поранень, отриманих у жорстокому бою.
Микола Ізотов (позивний Гулівер) розповідає про останній бій побратима на Луганщині: «Разом були на штурмі, для Едика – останньому. В районі с. Куземівка, Сватівський напрямок. Зайшли штурмом, трішки не вберегли Едика. «Штурмонули» окопи ворожі і просто не помітили розтяжку, і він її «зняв», і отримав поранення. Спочатку думали, що сумісне з життям, але уламкове поранення голови – це дуже важко…».
Попрощалися з бійцем у Спасо-Преображенському соборі. Поховали Едуарда Пінчука на кладовищі в рідному селі Миколаївка. Побратими присягнулися помститися ворогу.
Алла ЛИХОВОЗ
