Миколу Андрієнка у нас часто називають поетом номер один. І не тільки численні шанувальники його неабиякого літературного хисту, а й самі поети – навіть маститі й надзвичайною відомі. Наприклад, наш знаменитий земляк із села Тимченки на Недригайлівщині, якого завдяки літературному надталанту знає вся Україна, Микола Гриценко в передмові до однієї зі збірок героя нинішньої оповіді написав: «Вітаючи поета Миколу Андрієнка з виходом нової книжки, вивіреної, перебраної, вистражданої – хочу подякувати йому за те, що, попри педагогічний і журналістський хист, він усе ж віддав своє серце її величності Поезії! Вона, страдниця, потребує ось таких сміливих одчайдухів, мрійників, диваків! Бо інакше весь світ стане нецікавим та одноманітним у своїй ілюзорній яскравості!»
Ось яка чарівно-космічна оцінка творчості скромного сільського поета столичним метром і літературним авторитетом! Вона дорогого коштує…
Та перейдімо до журналістики в особах. Двадцять п’ять років працював Микола Андрієнко в редакції недригайлівської газети. При ньому вона спочатку називалася «Світло Жовтня», а потім – «Голос Посулля». Та це одна й та ж районочка, в яку Микола Андрієнко зробив неоціненний внесок своїм напруженим щоденним трудом і натхненним мистецьким талантом.
Микола Андрійович був кореспондентом відділу сільського господарства, а згодом і завідував цією ділянкою газетної роботи. Для нашої сільськогосподарської Недригайлівщини вказаний сектор був провідним, і журналіст-аграрій Андрієнко це добре розумів.
Скільки він виїздив та походив полями й фермами, скільки сіл і хутірців відвідав, щоб повідати читачам газети про позитивні й негативні сторони життя різних куточків району! Скількох передовиків сільськогосподарського виробництва представив широкому загалу, описав їхні робочі будні й закликав шанувати надзвичайно важку сільську працю!
А скільки запахів кислого жому та «ароматів» органіки після робочих відвідин тваринницьких ферм приносив у приміщення редакції та додому! І як на нього, інтелігентно одягненого, з краваткою, але з такими невідповідними фермськими запахами, дивилися в рейсовому транспорті, яким щодня добирався на роботу з Вільшани до Недригайлова й назад!
Але Микола Андрійович не зважав на ці невідповідності, він просто чесно, старанно й відповідально виконував свою роботу. І завжди – творчо! І хоч він уже півтора десятка літ не працює в редакції, а люди й досі зберігають у своїх сімейних архівах номери газет, у яких журналіст Андрієнко друкував розповіді про них, їхніх рідних, людей звитяжної праці, народних умільців, носителів одвічної родової української мудрості. Бо про таких героїв Микола Андрійович писав тепло, душевно, красиво. Грався словами, мов дорогоцінні діаманти перебирав, складаючи їх то так, то інак, щоб різнобічні грані висвітлювалися й райдужніли, грали в сонячному промінні, висвічувалися світлом душевної теплоти, ясніли сердечним порухом думки. Воістину кажуть: добре пише й говорить той, хто добре думає.
А вже як покритикує Андрієнко за недбалість чи нехлюйство якогось керівника середньої ланки – чи навіть голову колгоспу! – то тільки тримайся! Такі жорсткі та колючі слова знайде (за освітою вчитель української мови та літератури все-таки!), такі обороти фразеологічно-стилістичні утне, так затаврує начальницьких нероб, що не матеріал – а дошка з цвяхами гостряками догори. Слова журналіста тут же підхоплювалися народом, цитувалися в різних життєвих обставинах і ситуаціях – і скрізь були доречні. Микола Андрійович завжди по життю борець: із несправедливістю, безгосподарністю, з кривдою.
А завжди – за правду!
В одному зі віршів сказав про себе: «багатим у друзі не шився». Оце, мабуть, головний глибокодумний девіз цього борця, який написав ще й отак:
Мої амбіції мовчали,
Пускали інших наперед.
І прав великих не «качали»,
Що журналіст я і поет!
Як склалось вже, нехай так буде,
Не в праві долю я клясти…
Скажу лиш так: пробачте, люди,
Пробач мене, о доле, й ти…
Так сталося, що в усіх навколишніх з Недригайлівщиною районних газетах було по заслуженому журналісту України, а нашу районочку ця чаша обминула. Та коли б покласти на якісь незримі ваги увесь наш газетний труд, то я глибоко переконана, що внесок Миколи Андрієнка виявився б найвагомішим. Він не тільки поет Недригайлівщини номер один, а й журналіст номер один! Це справжній Заслужений журналіст. Але заслужений не перед владою, а перед людьми. Бо ж він, як і наша велика Ліна Костенко, політичної біжутерії не носить.
Працівники редакції “Голосу Посулля” з колишніми працівниками, які пішли на підвищення. Зліва направо – верхній ряд: Віктор Берко, Людмила Слиш, Римма Костюк, Ольга Даниленко, Галина Михтуненко, Ніна Вальчук, Любов Носаль, Катерина Коренева; нижній ряд: Микола Андрієнко, Алла Акіменко, три редактори різних років – Ігор Скрипченко, Ірина Панасенко, Іван Бойченко – та Жанна Абаровська.
Микола Андрійович завжди дуже серйозно ставився до своєї журналістської роботи. Будучи за освітою вчителем, який за волею долі потрапив у царину сільського господарства, він ретельно вивчав тонкощі колгоспного виробництва, вникав у всі процеси, знав спеціальні терміни. Його матеріали для газети завжди були високопрофесійні, точні, відповідальні, грамотні у господарському й літературному планах. Навіть знані в районі агрономи й зоотехніки говорили з журналістом Андрієнком «на рівних», у цій галузі його не можна було «загнати на слизьке».
Добре знаючи як українську мову, так і мову сільського господарства, не допускав дилетантських промахів. Згадується, як я тільки-но прийшла на роботу до редакції й готувала в газету матеріал якогось спеціаліста, написаний московитською мовою. І фразу «подкормка посєвов» переклала «підгодівля посівів». Пам’ятаю, як Микола Андрійович делікатно й тихенько підказав мені «підживлення посівів», хоча міг би підсміятися й виставити перед колегами в непривабливому світлі. Подібні приклади можна було б наводити ще й ще, адже українська мова надзвичайно багата на синоніми – й кожен доречно використовувати саме в певному контексті. Підтримка Андрієнка мені дуже допомагала як на початку газетярської кар’єри, так і протягом наступних довгих років плідної співпраці. Ми могли обговорювати наші матеріали чи дописи колег, радитися з приводу обраних тем, радіти з найбільш вдалих своїх чи чужих публікацій або журитися з приводу якихось проколів чи недоречностей. А ще – обговорювати прочитані книги, аналізувати надані до редакції вірші місцевих поетів, захоплюватися талантами й, на жаль, відмовляти авторам, рівень письма яких не відповідав виставленій планці районної газети.
Зустріч із лебединськими колегами на Михайлівській цілині в рамках “Журналістського трикутника”. Цей проєкт – “Журналістстький трикутник – Михайлівська цілина” поєднав у ті роки три редакції – Недригайлівську, Лебединську та Липоводолинську. Робочі зустрічі поєднувалися з відпочинком і неформальним спілкуванням. Чудовий був трикутник!
Мене завжди вражало, наскільки відповідально Микола Андрійович ставиться до його величності Слова. «Теорія літературознавства» завжди була його настільною книгою, з нею він часто звіряє свої думки й задуми. А ще щодня Андрієнко читає «Біблію», намагається жити за Божими заповідями, – думається, через це така висока його відповідальність за написане й надруковане слово. При його щедрому таланті Микола Андрійович міг би писати вірші десятками щодня. Але він сам собі взяв таке «густе сито», що крізь нього просочуються тільки надзвичайно цінні поезії, тільки справжні шедеври, тільки дійсно нові й ще ніким не засіяні віршовані зорі. Читати такі речі, доторкнутися до цього надвисокого мистецтва, пропустити через себе таку глибоку поетичну думку – то справжнє творче щастя. І щастя вміти радіти чужому успіху, як своєму.
Нам, працівникам редакції, багато разів доводилося бути мимовільними свідками, як народжувалися ці чудові вірші й газетні матеріали. На робочому столі Миколи Андрійовича завжди було багато паперів – писаних, недописаних, переписаних, перекреслених… Зведення про надої молока на фермах та матеріали про кращі строки посівів зернових культур якимось незбагненним чином мирно сусідствували з чарівними ліричними рядками чи гучним громадянсько-патріотичним звучанням майбутніх поезій і терпляче чекали кожне своєї черги.
Колектив редакції, верхній ряд: Жанна Абаровська, Катерина Коренева, Галина Михтуненко, Любов Носаль, Ніна Вальчук, Наталія Постоєнко, Людмила Слиш; нижній ряд: Ольга Даниленко, Віктор Берко, Ігор Скрипченко, Микола Андрієнко.
Несподівано зайшовши до Андрієнка в кабінет, можна було почути, як він тихенько читає свої рядки, пробує на слух чи навіть на слуховий смак поетичне звучання, вивіряє рими, відточує й шліфує слова. Справжній талант частіше не впевнений у своїй творчості, він сумнівається й прагне зробити її ще кращою. Справжній талант до дарованої Богом іскри докладає ще багато-багато праці. Так, як це робить недригайлівський самородок Микола Андрієнко.
Його слово таке величне, таке незалежне й сильне, як сама Україна:
Немов на твердому граніті,
На слові вкраїнськім стою.
Як прапор несу його в світі
У праці і правім бою.
О мово, ти слава Вкраїни,
Краси ти безмежна ріка.
Я рідною мовою вільний,
Я нею безсмертний в віках!
Жанна АБАРОВСЬКА
Фото – з архіву авторки.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
