Коли ми говоримо про відбудову, неминуче маємо розуміти: мова не лише про стіни – про самих людей, які повинні вижити, витримати, відновитися і відбудувати таким чином себе, а разом – країну. Тож локація «Сумський Центр психічного здоров’я та психосоціальної підтримки» у програмі престуру Харківського прес-клубу «Місцеві громади Сумщини в умовах воєнного стану. Відбудова» виникла не випадково, а цілком закономірно.
Керівниця Центру психологиня Оксана Іванцова розповіла про роботу осередку, до якого часто звертаються люди, постраждалі від війни; про мобільні групи психологів, які самі їдуть на зустрічі до людей у різні точки області. От і в день спілкування з журналістами фахівці центру запланували виїзд до місцевого санаторію «Токарі», аби там надавати свою допомогу пацієнтам.
Що здається першорядним у роботі психологів? Мабуть, як не дивно, пояснення загалу, що таке психологічна допомога і хто такий психолог; звільнення людей від стереотипів «що я, псих, щоб іти до психолога?» чи «вони будуть колупатися у моїх мізках!». Хоча у час масового суспільного стресу, коли не всім вдається володіти собою, утриматися від занурення в депресію чи агресію, треба зрозуміти: сам не впораєшся, потребуєш допомоги, і як до цілковитої норми поставитися до психологічної підтримки.
Кілька важливих фрагментів зі спілкування з психологом хочеться виділити й після нашої зустрічі.
Ті, хто провів на фронт когось із родини, з рідних, друзів, іноді кажуть, що відчувають, як люди ТАМ змінюються. Тому бояться, чи зможуть правильно спілкуватися з близькими після їх повернення.
Між тим, ті, хто воює, теж не почуваються комфортно, повертаючись у тилове життя. Чому так відбувається? Бо людина, яка йде воювати, задля виконання нових завдань, що постають перед нею і, власне, задля виживання, має прийняти іншу схему існування. Вона має витримати часто нелюдські умови, бачити поряд смерть і сама нищити ворога, жити в дискомфорті та під постійною небезпекою. Вона звикає до цієї схеми. І, повернувшись, важко сприймає, що тут, у тилу, все так, ніби війни немає. А ще – не може зразу повернутися до схеми мирного існування, такого, як колись; не може ввійти в колію «жити мирним життям». На це потрібен час.
«…І ми маємо говорити їм: ми вас тут зустрінемо і допоможемо», – каже Оксана. Проте загалу варто розуміти, що підтримку повинні надавати не лише психологи, а й суспільство. Оксана переконана: зараз надважливо розвивати систему психосоціальної підтримки, створити мережу тих служб, які покликані цим займатися і налагодити між ними чітку координацію. Цього наразі немає.
Багато хто розуміє: від стресу страждають не лише воїни, а всі – й ті, хто змушений був переселитися зі свого дому; і ті, хто переживає бомбування чи просто безкінечні повітряні тривоги… Оксана Іванцова пояснює, як подолати панічну ситуацію, і пропонує для цього оволодіти антистресовим діафрагмальним диханням, навчитися робити прості вправи. Вони допоможуть головному: людина повинна не занурюватися в кризову ситуацію, а повертатися в «тут» і «тепер», усвідомлювати себе.
До речі, чимало стресу додає соціуму і недоладне інформування – безліч тих інформаційних потоків, що звалюються на людей, несучи і дезінформацію, і надмірний негатив, і клікбейтну скандальність. «Люди кажуть, що після того, як начитаються, починають відчувати підвищену тривогу, панічність, – розповідає психологиня. – А після наших спілкувань розповідають: повністю відмовився від телеграм-каналів, стало легше. Таж зрозуміло: безладне споживання будь-якої їжі шкодить». Справді, далеко не всі вміють відрізнити правду від фейку, російські наративи – від реального стану речей, тому інформаційна «розшарпаність» і всеядність створює психологічний дискомфорт.
Чи правда, що практично кожна людина, яка переживає війну, потребуватиме психологічної допомоги? Психологиня переконана: не все так погано. За статистикою, справжній посттравматичний стресовий розлад буває у 8% осіб. У військових його зазнають 15%. Тобто люди здатні справлятися з проблемами самотужки.
Але чи можна взагалі справитися з травмами війни? Це довга історія. Довго людство переживало травми другої світової. Але світ міняється і зараз ми маємо суттєву відмінність: сьогодні війна не здатна зруйнувати звʼязки між людьми, як робила це раніше. Технології допомагають утримувати ці звʼязки, і це важливо для всіх, бо міжособистісні контакти тримають людину.
«Ми бачили: наші бабусі пережили ту війну, отже, ми теж можемо це пережити. По суті, старші покоління передали нам стратегію виживання, – каже Оксана. – Це у нас є. Ми виживати добре вміємо. От, – усміхається психологиня, – жити не зовсім уміємо…»
Що ж, виживемо – і будемо вчитися жити.
Алла ФЕДОРИНА
