– Я горджуся своїм сином! – каже Галина Миколаївна Грицай із села Березняки на Недригайлівщині, – він у мене захисник України, справжній чоловік. Звичайно, що хвилююся за нього, звичайно, що переживаю, але в першу чергу – горджуся!
Сина в цій родині дуже хотіли. Він народився очікуваним і дуже бажаним. Особливо хлопчика хотів тато Олександр Васильович, який був професійним військовим і 25 років прослужив у військовому комісаріаті. Сина назвали Сашею. Ім’я Олександр означає “мужній захисник” – у цього імені надзвичайно потужна енергетика, яку дуже важливо спрямувати в належне русло. Цю енергетику Олександра Грицая підсилює ще й відповідне по батькові – Олександрович.
Саме таким – відповідальним, сміливим, мужнім і надійним хотів Олександр Васильович бачити свого єдиного сина і ростив його відповідно – як майбутнього чоловіка. А хлопчик був допитливим, зацікавленим усім тим, що цікавило батька. Тренувався, гартувався фізично, влітку беззмінний велосипед, взимку – лижі й санки, спуски з гори в Костянтинові. Яскраві дитячі спогади, і скрізь у них поруч батько. Вони були дуже близькі й споріднені – іменем, родом, уподобаннями. Сильним психологічним зв’язком.
Коли Саша пішов на війну, а особливо коли отримав поранення, батько страшенно хвилювався за сина. І в нього відірвався тромб.
Мама Галина Миколаївна поїхала до Саші в госпіталь і хотіла побути там деякий час, щоб підтримати пораненого, та її старший син Ігор повідомив, що Олександр Васильович у тяжкому стані. Жінка повернулася додому, але нічого вже не змогла вдіяти: чоловік помер. Якраз того дня, коли сину робили складну операцію. Саша для батька був усім, і може, він віддав синові свою життєву енергію…
Як згадує мама, хлопчиком Саша був не “шубутним”, щоб побився ні з того, ні з сього, то й ні, – ріс спокійним, але й руки не опускав. Читав багато книжок, усі на воєнну тематику (знову ж таки батьків вплив).
Після закінчення школи вирішив вивчатися на слідчого. Але буремні дев’яності роки, коли валилася стара система і складно народжувалася нова, внесли свої корективи в рішення родини Грицаїв. За навчання в університеті треба було платити девять тисяч гривень за півроку – на той час дуже дорого. І Саша пішов до армії на строкову службу. Під Києвом навчився артилерійської справи.
Після звільнення в запас Олександр Грицай трудився в Недригайлівському профтехучилищі, був слюсарем-ремонтником, оператором газової котельні. Тямущий хлопець, як кажуть, рукастий – уміючий.
Коли в 2014 році москалі вперше перейшли кордон України, Олександра призвали до війська. Чи міг батько, який все життя працював у військкоматі, знайти якісь зв’язки, застосувати важелі впливу, щоб сина не взяли на війну? Певно, що міг. Але Олександр сам прийняв справді чоловіче рішення і сказав батькам: хоч ви мені тут що хочте, а я піду! Очевидно, недарма його назвали іменем, яке значить “мужній захисник”.
Абревіатура АТО для Олександра Грицая – не просто букви. Це вагома частина його молодого життя. Провоювавши півтора року, Саша отримав тяжке поранення. Лікувався в госпіталі імені Мечникова в Дніпрі. Дві операції не дали бажаного результату, суглоб розколовся, нога напухла… Видно було: щось не так. Саме тоді мама приїздила і хотіла підтримати Сашу, саме тоді телефонний дзвінок із дому викликав її до хворого чоловіка, саме тоді Олександр Васильович пішов у засвіти…
Реабілітація Саші проходила непросто, лікувався 11 місяців у різних медичних установах, у тому числі й у Недригайлівській лікарні. Про нього був надрукований матеріал у газеті “Голос Посулля”. Хлопця комісували, дали третю групу інвалідності. Коли трохи піддужав, повернувся на свою роботу у Недригайлівське ВПУ.
Доля усміхнулася Олександру Грицаю хорошою жінкою Лідою та її донечкою Анею. Молоді люди одружилися, Саша вдочерив дівчинку, як він сказав – щоб одне прізвище у всіх було. Незабаром прізвище поповнилося й продовжувачем роду. Лідія Вікторівна, яка працює в бухгалтерії районної лікарні, народила Олександру Олександровичу синочка Женю. Ось такі дітки зростають у цій дружній хорошій родині: Ані 10 травня виповнилося 11 років, а Жені 13 червня – шість. Батьки Саші радо прийняли його вибір і дружини, і долі. Коли постало питання придбання житла для молодої сім’ї, Саша не хотів і слухати про Недригайлів чи Суми, сказав: тільки Березняки! На тому й порішили: купили хазяйство в цьому селі.
З донькою Анею.
З дружиною Лідою.
Мама Олександра Галина Миколаївна з онуком Женею.
… І тут настав день 24 лютого 2022 року. Повна розгубленість, повна невідомість. Що воно буде?
– Бабусю, а ти бачила, що тато в коридорі поставив? – запитав Женя.
Галина Миколаївна визирнула і завмерла: там стояв автомат…
Саша нікому нічого не сказав. А сам для себе вже знову прийняв мужнє чоловіче рішення – захищати рідну землю від скаженого ворога.
– Сашо, куди ж ти йдеш?
– Зараз у тероборону, а далі куди доля кине, – відповів.
А доля кинула спочатку в тероборону Недригайлова, потім Ромнів, тоді Полтави, а затим – на схід. Туди, де найгарячіше.
– Сашо, де ти знаходишся?
– В Україні, – каже і жартує, – за кордон не попав.
Не дуже щось розказує, не дуже щось допитаєшся. Ти голодний? – Ні, нам усе постачають. – А чого ж такий худий?
Мама каже, що Саша дуже любить солодке. Коли провідувала його в лікарні, просив приносити цукерки й шоколадки. Правда, не тільки сам смакував, а ще й медсестрам роздавав. І тепер Ліда ящиками посилки чоловікові шле: виберуть із Анею солодощі, які він любить, а про м’ясо й не згадає.
Як виявилося, Галина Миколаївна є дуже уважною читачкою “Голосу Посулля”. В розмові вона згадала епізод з недавнього мого матеріалу про воїна-захисника. Я запитала хлопця, чи є в них що їсти. Бо одна жінка, мати іншого солдата, різко мені відмовила на пропозицію написати про її сина: “А що писать, сидять там голодні, нічого в них немає!” Галина Миколаївна на це сказала так:
– А чого ж ти не пошлеш синові та його товаришам посилку? І це ж у неї перший раз син воює, а що б вона сказала, якби вдруге пішов, як мій?..
* * *
– Сашо, як ви наважилися вдруге піти на війну, знаючи, що це таке, адже можна було і не йти?
– Я пішов свідомо, пішов воювати за Україну, без повістки, добровольцем. Тільки не в перший день повномасштабного вторгнення, бо не встиг, а аж 5 березня – тоді формувалася рота охорони.
– Чому ви пішли добровільно, не чекаючи повістки, а інші ховаються, пересиджують?
– Я не можу дати відповіді на таке запитання. Це на совісті кожного.
– Чи доводилося на війні зустрічати земляків?
– Я потрапив служити в 58 бригаду, до складу якої ввійшло аж шість недригайлівців, але вони по різних батальйонах. Мені пощастило і я потрапив у один батальйон з Вадимом Горяном. А зараз дуже багато недригайлівців служать у нашому батальйоні. Сусід Олександр Сапітон, сімейна пара Артем і Валентина Мізернюк, Максим Захарченко, Олександр Волохов, Ярослав Шевченко та інші. Я всіх і прізвищ не знаю. Мій перший командир теж земляк, дуже гарна людина Олександр Харько, староста з села Хоружівка.
– Яка у вас військова спеціальність, позивний – якщо не секрет?
– Ні, не секрет, позивний у мене “Донбас”, а спеціальність дісталася ще зі строкової служби, була в АТО і зараз, – мінометна артилерія. Ми її називаємо “кишеньковою”, бо ми завжди біля піхоти, поруч, напохваті – раптом що, то завжди готові допомогти.
– На яких напрямках доводилося воювати?
– Сім місяців Бахмут, Куп’янськ, Кремінна, Серебрянський ліс, Часів Яр… На даний момент знаходимося на Рівненщині, проходимо доукомплектацію.
– І підліковуєте рани?
– Поранень є трохи, чотири середніх контузії і невеличкий осколок у шиї. Якось так…
– Чи забезпечене військо усім необхідним – одягом, продовольством?
– Так, але я купую те, що мені більше підходить. Щодо їжі, то теж все нормально. Але були такі дні, що навіть забували поїсти, просто хотілося тиші і спати.
– Що для вас найстрашніше на війні?
– Та все! Коли по тобі луплять артою цілий день, авіаудари палять фосфором… Але найстрашніше, коли в тебе на руках помирає побратим, а ти нічого не можеш вдіяти! Бере злість, страх, панічний страх, що ти не можеш врятувати, не можеш нічого зробити… Хоча ми стараємося не злитися, бо треба мати холоднокровність, чистий розум. Тому що інколи доводиться класти міни дуже близько біля своїх. Маленька похибка і все…
– Як у такій ситуації зберігати холоднокровність? Хто підтримує вас, де шукаєте розраду?
– Найкраща підтримка це родина: мама, дружина і мої дітки. А куми й сусіди теж тут воюють. І так ми підтримуємо один одного. Різні люди є, всі бояться, один істерить, інших трусить, а більшість цього не показує. Сидимо собі в укритті, по нас луплять, а ми сміємося, анекдоти розказуємо або підколюємо один одного.
– А як щодо підтримки вірою?
– У нас у розрахунку є традиція. Перед виходом на позицію вголос хором кажемо спільну молитву: “Ми всі помремо, але не зараз і не сьогодні!” – а потім кожен свою про себе, хто як уміє…
* * *
20 серпня в Олександра Грицая день народження. За свої 42 роки він побачив у житті скільки, що інші й за сотню літ не бачили. Побачив дві війни, і не тільки побачив, а варився й вариться в воєнному пекельному котлі. Тільки вперше він був на захисті рідної землі й батьків ще неодруженим і бездітним. А вдруге Саша взяв до рук зброю, щоб боронити власну родину, своїх дітей – а це мотивація ще сильніша! Такого захисника України не зламати, не зігнути, він тримає стрій мужньо і вперто – до Перемоги!
Жанна АБАРОВСЬКА
– в рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герой мого часу»
Фото з родинного архіву Грицаїв.
