…1986 рік. Після служби в армії та навчання в Київському держуніверситеті приїжджаю згідно направлення на роботу в Сумський комітет телебачення та радіомовлення (так тоді називалася ця організація). Адреса – вулиця Леніна, 125 (нинішня Петропавлівська) Першим ділом запитую керівника.
– На другому поверсі, – відповів вахтер, – там його тимчасовий кабінет.
Піднімаюся сходинами й одразу розумію суть слова «тимчасовий»: за стосами паркету в глибині кімнати сидів чоловік. «Певне – він, подумав я»…
Зізнаюся чесно – керівник тоді мене розчарував. Не таким я собі його уявляв. Надто вже простий. Аж занадто простий. Із сигаретою в зубах і та без фільтру, «Біломор», здається.
– Савченко Віктор Кирилович, – відрекомендувався. – А Ви, певне, за направленням? Мені дзвонили.
– Так, ось приїхав, після армії. – Подаю документи.
– Це не мені, у відділ кадрів занесете. А тепер розказуйте своїми словами – хто, звідки, яким вітром до нас занесло?
Ми тоді говорили довго. Віктор Кирилович зупиняв, перепитував, додавав спогадів своєї молодості «коли я був таким, як ти…» Вибачався, що зустрічає в такій обстановці – нині в приміщенні йде капітальний ремонт, стелять паркет, то він змушений тимчасово перебиватися тут.
З кожною хвилиною спілкування я розумів – не відомо, як з колективом, а от з начальником мені точно повезло. Підкупала справжність цієї людини, відсутність зверхності, а ще – неймовірна простота, за якою десь глибоко ховалася інтелігентність…
Пізніше ці мої перші відчуття підтвердилися й доповнилися іншими рисами характеру першого в житті керівника на моїй першій роботі.
Але одна з людських рис Віктора Кпириловича Савченка незмінно займала перше місце в рейтингу – скромність. За нинішніх часів скромність навряд чи відносять до позитивних рис, тим паче, коли це стосується журналістської професії. Але в Савченка вона була вродженою, потужною і він із цим нічого не міг зробити, хоч би й хотів.
Готуючи цей спогад я, звісно, хотів щось нового почерпнути з інтернету про нашого героя. Та де там!.. Нема. Якби не короткі есеї та інтерв’ю Вікторії Журби та Марини Крившенко, інтернет-спільнота при всьому бажанні не мала б змоги дізнатися про одного із провідних журналістів-публіцистів та журналістських керівників 1970-1990-х років, який нині вже в інших світах.
До ранішніх публікацій про Савченка можна додати й мій відгук на його книгу публіцистики. Добре, що в тенетах інтернету ця публікація не загубилася.
Отже, хто ж він такий, Віктор Кирилович Савченко?
Народився в північному куточку Сумщини, Середино-Будському районі (нині цей район в складі Шосткинського) в дуже бідній родині.
Ці рядки з біографії я наводжу, напружуючи власну пам’ять, згадуючи наші з Віктором Кириловичем спілкування та співпрацю. Він не соромився, що родом з бідного в усіх відношеннях краю: ліси, суглинок, дрібні села, де вперемішку проживали українці з росіянами, спілкуючись між собою зрозумілою лише їм, мовою, здебільшого білоруською говіркою.
Вибитися в люди із цих лісів – уже подвиг! Віктор вибився. Потяг до слова в хлопця з’явився рано. Перша замітка вийшла по закінченні школи в луганській газеті «За родину», коли юнак працював в шахтах Донбасу. Дописував до колгоспної газети Шосткинського району. Але шлях до справжньої професійної журналістики, як це тоді часто бувало, пролягав через комсомол. В цю совєцьку молодіжну організацію зазвичай брали активних, дієвих молодих людей. Будучи на комсомольській роботі Віктор Кирилович пробував писати про те, що вважав вартим уваги. Працював коректором, літературним співробітником, завідувачем відділу листів. Згодом стає заступником редактора Середино-Будської районної газети «Знамя труда».
Віктор Савченко в одному з інтерв’ю так згадував свої перші кроки в журналістиці: «Ким я тільки не працював: і конюхом, і будівельником шахт, три роки відслужив в армії. Але завжди мене тягнуло до письма. Хотілося на все висловити власний погляд. У школі намагався яскраво передати враження від прочитаних творів, згодом – показати життя таким, яким воно є. Взагалі журналістика для мене – не робота, не спосіб заробити на шкоринку хліба (як це робиться зараз). Журналістика – це пісня, хліб, любов на все життя. Тож плідна робота над собою допомогла досягти всіх поставлених цілей».
Поступово в нього з’являється власний журналістський стиль. Головні герої – прості люди. Про них він писав найчастіше, з найбільшою охотою. А ще вчився в інших. Серед журналістських авторитетів у молодого журналіста були знані на той час публіцисти Анатолій Аграновський, Васілій Пєсков, Анатолій Стреляний (до останнього ми пізніше повернемося).
В інтерв’ю Марині Крившенко Віктор Савченко розповів про свою зустріч з Васілієм Пєссковим. Це сталося, коли він збирався вступати на факультет журналістики Московського державного університету. Його твір та іспит з літератури отримали найвищий бал, а от іспит з російської мови Савченко провалив. Ще й наважився сперечатися з викладачем, яка поставила двійку. Оцінку він вважав несправедливою, тому негайно забрав свої документи. Перескладати іспит не захотів. Пішов з вишу, гримнувши дверима. Після такого нервового потрясіння хлопець вирішив навідатися до свого кумира – Васілія Пєскова. Приїхав до «Комсомолки», запитав, де можна знайти такого-то, і … розгубився, адже до кабінету його улюбленого журналіста потрібно було підніматися ліфтом, а провінційний юнак не тільки не знав, як користуватися цим чудом техніки, а й взагалі ніколи його не бачив. Згадуючи цей момент, Віктор Кирилович називає себе «дикарем», на все життя він запам’ятав погляд та стриману усмішку дівчини, яка допомогла йому дістатися потрібного поверху.
Більше двох годин розмовляв Віктор Кирилович зі своїм кумиром, який відразу звернувся до хлопця, як до старого друга, перечитав усі його газетні замітки і сказав, що такі хлопці потрібні в журналістиці. Одного слова Пєскова вистачило б для того, щоб Віктор Савченко став студентом МДУ, але хлопець сказав, що завітав до редакції не за цим.
Після першої зустрічі зав’язалася переписка. Тепла, дружня. Довго Віктор Кирилович зберігав листи свого улюбленого журналіста як дорогу реліквію.
Але ми підемо далі в дослідженні біографії нашого співвітчизника.
Для багатьох представників журналістського цеху життя ставить вибір – займатися творчістю чи очолювати творчий процес? І часом з різних причин доводиться обирати друге. Так, Віктор Савченко зробив свій вибір, погодившись на деякий час очолити сектор преси по роботі зі ЗМІ Сумського обкому партії. Партійна робота в ті часи вважалася досить престижною й допомагала кар’єрному росту, журналістському зокрема. Спокусившись на керівну посаду, Віктор Кирилович згодом попросився назад, в журналістику. Трапилася добра нагода – область потребувала власного кореспондента республіканської газети «Правда Украины». Ним і став Віктор Савченко. Це був його золотий час в журналістиці! Публікації виходили не так часто, проте які публікації! Їх майже всі заносили на Дошку кращих матеріалів. І вже Савченка ставили в приклад іншим, пропонуючи вчитися в нього. Саме роботі в цій газеті, яку дуже шанував, Віктор Кирилович віддав 13 років. Як для стажу власкора досить немало.
В інтерв’ю тій же Марині Крившенко Віктор Кирилович зізнався, що кілька разів відмовлявся виконувати редакційні завдання головного редактора газети «Правда Украины». Одне з них полягало в написанні нарису про відомого механізатора в Сумській області, якому вперше в Україні була присвоєна державна премія СРСР. Спочатку журналіст вирішив поспілкуватися з батьками героя майбутнього нарису. Багато теплих слів на адресу сина почув тоді від батьків… Але згодом, дізнавшись від сусідів, що «герой» за останні десять років жодного разу не провідував стареньких, нічим не допомагав, Віктор Кирилович відмовився «малювати ікону» з такої людини. Матеріал так і не вийшов.
Цей факт свідчить про принциповість в характері Савченка, бажання докопатися до суті, а ще – увагу до моральних якостей людини, які він ставив понад усілякі кар’єри й заслуги.
Про період роботи «на вільних журналістських хлібах» Віктор Кирилович згадував часто, працюючи вже в якості нашого керівника в Сумському облтелерадокомітеті. Він гордився своєю роботою газетярем, розповідав про журналістські пригоди та історії, в ролях відтворював голоси своїх героїв. Особливо любив виразно декламувати вірш про якусь «Настю Карпову», – жінку нелегкої долі, яка все життя проходила в кирзових чоботях… І, здавалося, погукай його назад, в газетну журналістику, Савченко не вагаючись, полишив би свій чиновницький кабінет. Вірним друкованому слову він залишався завжди!
Кращі свої публіцистичні роботи (здебільшого документальні портрети неординарних людей) пропонував різним республіканським, союзним виданням. І його охоче друкували! Серед взірцевих матеріалів: «Лесные женщины», «Чашка парного молока», «Раненые соколы»…
Серед улюблених жанрів журналіста переважали нариси. Він любив заглибитись в людську психологію, «розшифрувати» свого героя, не вдаючись до штучних прикрас. Штучності він не терпів. Ні в публіцистиці, ні в житті.
Так сталося, що з ранніх літ, народжений на прикордонні, Савченко писав російською мовою. Тому й співпрацював у більшості з російськомовною пресою, яка в тодішній Українській СРСР була повсюдно. Російською вийшла і книга публіцистики Віктора Савченка під назвою «Зарницы».
Віктор Кирилович був людиною своєї доби, вірив у радянські ідеали. Але вважав, що попри різні політичні устрої людина має лишатися сама собою. Саме цьому стержню ніколи не зраджував, пишучи той чи інший матеріал. Тому серед його героїв найчастіше були ті, хто досяг вершин у праці, залишаючись при тому нормальними, земними людьми, які не втратили зв’язок з реальністю. Усі його матеріали відзначалися надзвичайною людяністю, що тогочасним журналістам вдавалося небагатьом.
У своїй книзі публіцистики, виданій вже за незалежності України 2011 року, Віктор Савченко зібрав краще з написаного, що свого часу виходило на шпальтах різних видань. Він «переніс» людей минулої доби в іншу реальність, довівши, що від цього їхня значущість аж ніяк не зменшилася. Чи це стосується охтирян – фуражира Родіона Ткаченка та його дружини-ланкової з матеріалу «Жемчужные свдьбы»; чи – сестер Плохутів із Буринського району, які були вивезені на каторжні роботи до фашистської Німеччини під час Другої світової війни; чи – родини Боряків з Сумського району, яка здолала неймовірні життєві труднощі й негаразди; чи – братів Соколів, у яких військовий комісар Недригайлівського району, погрожуючи табельною зброєю, забрав Золоті зірки героїв. Мужність і слава, підлість і заздрість, наклепи і бездушшя – все це було піднято «на гора» колишнім шахтарем-забійником, журналістом Савченком у матеріалі «Раненые Соколы».
Ось деякі витримки із моєї рецензії на книгу «Зарницы»:
«… Далеко не кожен журналіст може дістати з шухляди пожовтілі газети зі своїми статтями тридцяти-сорокарічної давнини й опублікувати їх зараз. Віктор Савченко це зробив! Чому? Дуже просто – правда не знає часових відрізків. Вона і через століття залишиться правдою. «Зарницы» Віктора Савченка я рекомендував би прочитати передовсім, не стільки людям його покоління, скільки молодим, особливо тим, хто хоче пов’язати свою долю із журналістикою.
За винятком деяких «соціалістичних прикрас», які в книзі виглядають наче проста радянська біжутерія – все інше – правда людського життя. У тій правді журналіст, ніби стоїть десь в тіні, збоку, мовчки споглядаючи за своїм героєм, вдячно занотовуючи кожну деталь, кожний порух…
Книга Віктора Савченка, пронизана правдивістю, повагою (подекуди навіть любов’ю) до свого героя. Чи часто ви це зустрічали в сьогочасній журналістиці? Журналістика початку 2000-х років в більшості своїй позбавлена співзвуччя із життям простих людей. Вона «наближається» до них в разі катаклізмів та горя: вбили, отруїли, спалили… Цинічним є те, що наявність таких тем у ефірі телебачення чи на шпальтах газет викликана не бажанням допомогти справитися з лихом, а здобути на тому лихові рейтинг (тираж). Новини центральних каналів телебачення починаються із репортажів про вбивства, пожежі, катаклізми… Парадокс у тім, що жахів від того не меншає, а – навпаки..
Де журналістика правди? Де дієва, ефективна журналістика? Чому після виходу резонансної статті, де піднімаються кричущі, загальносуспільні проблеми, не має жодної реакції владних чи правоохоронних органів? Можливо, якби це було, то й журналісти відчували б свою реальну значущість у житті держави?! А так… лобом об стінку?
Хоча після прочитання книги Віктора Савченка «Зарницы» все ж більше схиляюся до того, що основна проблема все-таки не в обставинах і часі, а в нас самих. І журналіст, якщо він справжній, у будь який період знайде таку форму самовираження, щоб не боятися і через десятиліття опублікувати свої одкровення. Як це зробив журналіст за професією та совістю Віктор Кирилович Савченко. І дяка йому за це».
Працювати в радянській журналістиці – справа не з легких. При єдиній комуністичній ідеології в радянській імперії. Хоча з одного боку ця професія ніби ж стояла в одному ряду з творчими, але дуже часто саме творчість вважалася «відхиленням від лінії». Тому ті журналісти, які вирізнялися сміливістю, оригінальністю, гонором – потерпали найбільше – аж до звільнення з роботи. Попри те, що «покірна сірома» продовжувала благополучно працювати, входила до престижного «Союза журналистов СССР» (окремих творчих журналістських спілок в республіках СРСР не було – ідеологія творилася в єдиному «московському центрі»).
Всередині 1980-х Віктора Кириловича Савченка призначено на посаду голови Сумського обласного телерадіокомітету (згодом, після реформації ця посада йменувалася – генеральний директор). Нестандартне призначення як для тих часів. Вірнопідданством Савченко не відзначався, скоріше – навпаки… А норовливих радянська система, зазвичай, не піднімала кар’єрними сходами. Тож він – виняток.
Першим секретарем Сумського обкому КПУ тоді був Іван Григорович Грінцов, його згодом замінив Володимир Антонович Шевченко, дещо «затятіший комуніст». Але як би там не було – 11 років Савченко втримався біля керма обласного телебачення та радіомовлення. Інших електронних обласних ЗМІ тоді не існувало.
Якраз у цей час я також приїхав до Сум, потрапив у вир суспільно-політичних подій великого масштабу, відгомін яких відчувався і в нашому обласному центрі. До проголошення Україною незалежності лишалося 5 років… Радянський Союз штормило: все частіше з республік лунали голоси про автономію. Спочатку про це заявили прибалтійські республіки, за ними – Українська РСР, де в другій половині 1980-х було створене Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке переросло в потужну громадсько-політичну силу – Народний Рух України.
Ото ж, перед кожним журналістом постало внутрішнє питання: з ким він? Чесно зізнаюся, в мене особисто воно не стояло – я був за незалежність України. Це неважко було «прорахувати» з тем, які піднімав на радіо, потім на телебаченні, про що писав у своїх художніх творах.
При створенні головної редакції Сумського телебачення в 1988 році, Віктор Кирилович Савченко рекомендує мене, 23-річного, на посаду головного редактора обласного телебачення. Більше того, делегує право – підбирати журналістські кадри. Тоді ми зробили експеримент, запросивши кількох випускників-однокурсників факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка: Олександра Кугука, Олега Опанасюка, Павла Козинцева, Юрія Дарагана, пізніше доєдналася Раїса Стоян. Цією молодою командою із залученням більш досвічених – Людмили Чугай, Юрія Царика, Ірини Гаркавої, Віктора Звагельського – ми починали робити нове телебачення. З часом, при розширенні штату працівників, головну редакцію телебачення поповнили журналісти Алла Федорина, Іван Бойченко, Михайло Осташевський, Світлана Петренко… Відбір здійснювався на конкурсній основі. Це, звісно, тема для іншої статті. Але кілька знакових штрихів, пов’язаних із нашим тодішнім керівником, варто назвати. Віктор Кирилович, який був далекий від електронних ЗМІ, багато довіряв молодим, це правда. В редакційну політику він майже не втручався, даючи можливість проявити себе кожному. Ми створили художню раду, яка оцінювала якість підготовлених матеріалів, що напряму впливало на гонорари. З’явились стимули, конкуренція. Без перебільшення, цей період був одним із найуспішніших в історії Сумського телебачення!
Паралельно із формуванням штату працівників, телестудія оновлювалася технічно, розширювалися приміщення (добудова корпусу), в тодішніх планах, які, на жаль, не здійснилися, було зведення сучасного телевізійного павільйону. Всі господарські питання лягли на плечі Віктора Кириловича… Творчістю займалися ми.
1989 рік, зйомки при виїзді ПТС (пересувної телевізійної студії) в центрі Сум. Злва – направо: Юрій Царик, Микола Гриценко, Віктор Савченко, Євген Заболотний.
Маркерами сміливості керівника можна назвати трансляцію ефіру з делегатами Першого з’їзду Народного Руху України від Сумщини, який ми транслювали всупереч офіційному осуду цього зібрання з боку партійних органів. Подібний ефір, окрім Сумської, дозволила собі лишень Львівська студія телебачення (про що я дізнався пізніше). Моя резонансна програма про наміри будівництва шкідливих білкових установок в Сумах… Вона також вийшла всупереч лінії обкому партії, який напередодні виступив із передовицею в газеті «Ленінська правда», захищаючи цей проєкт.
А цикл програм «Українська мова і Сумщина», де ми били в набат про повне зросійщення шкіл у Сумах та великих містах області!
Телепрограма «В церкву – по мило» (про храм у селі Шалигіне Глухівського району), яку ми відзняли разом з Євгеном Заболотним та Володимиром Ситниченком, також призвела до неприємностей, що спіткали мене як автора, і Віктора Кириловича як безпосереднього керівника. Під час атеїстичної пропаганди ми в мініфільмі підняли тему справедливого повернення храму віруючим. І домоглися цього! Це була перша (і єдина церква) в Сумській області, повернута громаді за комуністичного правління. Сміливі програми, які торкалися національного відродження тоді готували, зокрема, Алла Федорина, Раїса Стоян, Юрій Царик. Ірина Гаркава вела популярний цикл із відродження національних традицій під назвою «Криниці».
Чи були в мене неприємні бесіди з Віктором Кириловичем після того, як він вчергове отримував «наганяй» в обкомі партії за наші «вольності»? Звісно, були.
Ніколи не забуду, як після чергового «пропісочування» Віктор Кирилович підійшов до вікна і сказав: «Ти знаєш, що це дуже серйозно! Може прийти такий час, що отут під нашою телестудією стоятимуть танки. Спочатку встрелять мене, другим будеш ти…». Я довго не міг тоді второпати: при чому тут танки?! Але через роки це гарячкувате пророцтво Віктора Савченка збулося – взимку 2022-го повз нашу сумську студію в «Липках» таки проїхали ворожі російські танки! Савченко на це жахливе дійство вже спостерігав із неба…
За кілька років до свого відходу Віктор Кирилович здійснив свою мрію – зустрітися ще із одним своїм кумиром, відомим журналістом Анатолієм Стреляним. У цьому я йому охоче допоміг, домовившись із паном Анатолієм, який проживав (і досі мешкає) у рідному селі Стара Рябина Великописарівського району Сумскої області. То була незабутня зустріч! На неї Віктор Кирилович взяв дві книги Стреляного зі своєї біліотеки: «Одну хай підпише мені, а іншу – тобі, вибирай», – сказав тоді з особливим пієтетом до автора.
Віктор Савченко та Анатолій Стреляний.
День, проведений нами в Рябині, запам’ятався обом. А ще – настоянка від знаного журналіста, якою він нас пригостив, повертаючи книги з автографами. Я відчув тоді, що віддав своєму колишньому шефу дещицю боргу, виконавши його скромну мрію. Після мого переїзду до Києва ми з Віктором Кириловичем періодично спілкувалися телефоном, я завжди запрошував його на презентації своїх книг, які організовував у Сумах. І він приходив, говорив слово, яке для мене було цінним, бо мало особливу вагу.
Пригадую з давнини, коли ми з Віктором Кириловичем та його товаришем по творчому цеху й молодості, моїм тезкою (тодішнім редактором обласної газети «Ленінська правда») Миколою Івановичем Гриценком приїхали в гості до наших батьків у село Тимченки Недригайлівського району. Добряче посидівши за гостинним столом, поспілкувавшись, ми з Савченком ще більше зрозуміли одне одного. Тоді мудрий мій батько Семен Павлович щиро зізнався присутнім, що коли взнав про моє призначення головним редактором телебачення, похитав головою і сказав: «Плохо дєло. Ти ж пить не вмієш…» У батька, видно, сформувалося своє «бачення» керівної посади. А після тієї зустрічі він завжди передавав вітання Віктору Кириловичу і не втомлювався повторювати: «Слухайся цього дєда, Миколо. Він тебе паганому не навчить».
Отож, згадуючи сьогодні добрим словом громадянина, журналіста, керівника Віктора Кириловича Савченка, хочу ще раз сказати: хай він не позначався аж таким борцем, маючи на все помірковану думку, все ж йому варто подякувати за високі зразки совісності, мудрості, витримки, правдивості перед самим собою, а ще за відстоювання честі – бути Журналістом і Людиною.
Микола ГРИЦЕНКО,
м. Київ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
