Тридцять п’ять років тому, 13 грудня 1988 року розпочався журналістський шлях члена НСЖУ, керівника гуртка «Юні журналісти-краєзнавці» Конотопської станції юних туристів Ігоря Лисого. Сьогодні він погодився відповісти на кілька запитань про свою діяльність.
– Ігорю Едуардовичу, як би Ви визначили роль журналістики у Вашому житті?
– Досить складно відповісти, тому що журналістика в моїх мріях була присутня ще з початкової школи. Люди, які працюють у газетах і журналах, для мене були такими собі чарівниками. Про те, що буду колись журналістом, залишалося тільки мріяти. Хоча, чесно кажучи, в самій журналістиці тоді себе не бачив. Вважав, що це занадто висока планка, яку я не зможу подолати.
Та все склалося інакше. У сумському педінституті, де навчався в 1984-1991 роках, якось дізнався про те, що при газеті «Червоний промінь» в обласному центрі діє школа юних кореспондентів. Майбутніми акулами пера опікувалися там дві жінки, які потім стали досить відомими у медійному світі нашої області. Це Алла Федорина і Олена Вовченко. І ось кілька людей мого віку (тоді мені був 21 рік) і навіть молодших, відвідували цю школу. На жаль, хоча у мене залишилися приємні спогади про викладачів, про товаришів по школі журналістики чомусь нічого згадати не можу. Давали нам різноманітні завдання щось написати, і ось тринадцятого грудня 1988 року вийшла газета «Червоний промінь», у якій серед інших матеріалів була моя невеличка інформація в два абзаци.
Це була перша моя публікація у газеті. Коли вчився в інституті, встиг надрукуватися ще кілька разів. Потім прийшов на роботу у конотопську школу №4 викладати історію, але постійно надавав інформацію у місцеві засоби масової інформації. Спочатку це був «Конотопський край», тоді ще він називався «Радянський прапор», а потім з 1 січня 1992 року на Конотопщині почала виходити газета «Сільські горизонти».
Співробітництво з цими виданнями тривало півтора десятиліття. А 14 березня 2006 року почав працювати в газеті «Конотопський край» кореспондентом. Ось тут, мабуть, уже можна говорити про журналістику. Я чудово пам’ятаю перші дні роботи.
2011 рік. Редакція газети «Конотопський край».
З одного боку, це була для мене нова спеціальність після школи, з іншого майже все було добре знайоме, оскільки вже мав досвід писати в газету. З 2006 по листопад 2012 року працював в газеті «Конотопський край», потім рік в газеті «Пєрєкрьосток» і трішки менше року (11 місяців) в газеті «Сумщина».
Після цього я професіонально не займався газетярством. Але на Конотопській станції юних туристів почав роботу гурток «Юні журналісти-краєзнавці». Також восени 2014 року почався новий цікавий етап у моєму житті. Це передача «Спорт за тиждень» на конотопській студії телебачення. Там був і автором, і ведучим, оператором. Якщо не рахувати річну перерву 2022 року (23 лютого 2022 року ще вийшла передача в ефір), то з 2014 року по сьогоднішній день вона виходить раз на тиждень. Саме ця подія відкрила нову сторінку діяльності – телевізійну. Резюмуючи відповідь на поставлене запитання, можу сказати що, з одного боку, останні 35 років з журналістикою були пов’язані нерозривно, а, з іншого боку, безпосередньо в засобах масової інформації я працював далеко не завжди. Отже, перебував і в журналістиці, і поруч з нею.
– Ви працювали в кількох засобах масової інформації. Робота в якому з них запам’яталася найбільше?
– Важко відповісти. Практично неможливо. «Конотопський край» і «Пєрєкрьосток», «Сумщина» та «Конотопська студія телебачення», треба також згадати два Інтернет портали… Всі вони дуже різні як за формою, так і за духом. Наприклад, у «Конотопському краї» в мене були чітко визначені напрями роботи – це культура, освіта та спорт. Вважаю, що саме так і має бути. Журналіст повинен бути не майстром на всі руки, а має вести один чи кілька напрямків. Це – для того, щоб мати більш ґрунтовну підготовку і, що немало важливо, бути знайомим із людьми, які орієнтуються у цих напрямках. Мені пощастило, що працював із тими темами, які були справді цікавими.
Тож не виділяю якогось одного засобу. Кожен ЗМІ, де мені доводилося працювати, залишився в пам’яті назавжди. Можливо тому, що мій журналістський шлях пов’язаний переважно з друкованими засобами, це викликає в мене трішки ностальгії. Друковані засоби переживають не кращі часи. Це пов’язано з тим, що вони йдуть у минуле, поступаючись інтернету. Хоча я б не поспішав списувати їх із рахунків. Та життя так складається, що в пріоритеті сьогодні інтернет, на другому місці, мабуть, телебачення, але для мене теплі спогади залишили саме друковані медіа.
– Ігорю Едуардовичу, який матеріал, створений Вами, вважаєте найкращим?
– Найкращим матеріалом у моєму житті є той, який не написав. Як правило, така стандартна відповідь людини, яка хоче ще щось зробити краще. Та в мене питання в іншому. Справа в тому, що більшість матеріалів були звичайними, і я не виділив би серед них жодного.
Раніше до газет зверталися люди, яким потрібна була допомога. Журналісти підключалися до вирішення цих питань і намагалися допомогти. Коли працював у «Конотопському краї», до мене потрапив лист жінки з одного навчального закладу. Йшлося про те, що в українському законодавстві людина, яка має право на кілька пенсій, отримує найбільшу за розмірами. А ученицю цього закладу обійшли увагою з приводу цього. Отож, співробітниця і звернулася до нас. Дівчина – повна сирота і має проблеми зі здоров’ям, тож немає того, хто б про неї попіклувався. Я звернувся до управління соціального захисту. Там помилку швидко виявили, і цій дівчині перерахували пенсію. Думаю, що для неї це мало дуже велике значення. З одного боку – гроші, яких вона зайвих не мала; з іншого боку те, що людина відчула турботу про себе. У мене це залишило дуже добрі спогади.
Відзнаку вручає голова міського осередку НСЖУ Галина Ільченко.
– Хто з колег запам’ятався Вам найбільше?
– Те ж саме – відповісти практично неможливо. Люди цікаві самі по собі, а журналісти це, як правило, дуже яскраві особистості. Це люди, з якими цікаво спілкуватися.
Та все-таки, хай не ображаються на мене інші журналісти, виділю двох людей, які мені дуже допомогли. Це Олексій Іванович Примак, який тривалий час працював у газеті «Конотопський край». На такій цікавій посаді, яку сьогодні навіть важко уявити, – відповідальний секретар. Це людина, яка формувала газету, щось на зразок сьогоднішнього оператора комп’ютерної верстки. Він був людиною великої душі, я б сказав так, людина – професіонал своєї справи і одночасно небайдужа до всіх проблем і питань. Думаю, якщо взяти багатьох конотопських журналістів та людей, які відвідували літературну студію «Джерела», шо зараз носить ім’я Олексія Івановича, то дуже багато хто скаже теплі слова на його адресу.
Також хочу обов’язково згадати про Олександра Васильовича Вертіля, який працює в газеті «Урядовий кур’єр». Говорити про нього можна годинами. Сказати, що я вдячний йому за різноманітну і різнопланову допомогу, – нічого не сказати. Це тема окремого матеріалу.
Разом із відомим журналістом Олександром Вертілем.
– Що, на Вашу думку, змінилося в журналістиці за останні кілька десятиліть?
– По-перше, журналістика комп’ютеризувалася. Якщо брати питання швидкості, особливо в підготовці ілюстрацій та виготовленні макету, то це економія часу величезна. І плюс безумовний.
З іншого боку, трапилися такі зміни, які особисто мені не дуже подобаються. Хоча можна обґрунтувати це велінням часу. Маю на увазі те, що значний відсоток матеріалів у газетах або інтернет-порталах направлений на майбутнє. Частіше – обіцянки про те, що незабаром щось буде чи щось зроблять. Але ж питання: а ви впевнені, що це справді відбудеться? Я вже зустрічав кілька незадоволених тим, що газета чи телебачення їм щось пообіцяли, а реально це не відбулося.
Звичайно, розумію, що різні обставини можуть завадити планам. Але питання про те, що ЗМІ надає невірну інформацію.
Зрозуміло, що ні газета, ні телебачення не можуть вплинути на певні події. Та факт залишається фактом. Це, мабуть, найбільші зміни, які відбулися: одна в кращий бік, інша – в гірший. Та, повторюю, це моя суб’єктивна думка. І з радістю почую якісь аргументовані заперечення або думки з цього приводу.
– А які реформи засобів масової інформації хотілося б зробити особисто Вам?
– Особисто мені – ніяких. Я ніколи не прагнув керувати, хоча мені довелося свого часу півроку керувати газетою. Не в захваті від керівної роботи. Мені ближче робота такого журналіста, який безпосередньо продукує матеріал.
Тому єдине, що б хотів: по-перше, щоб була об’єктивна інформація, яка не кимось замовлена і не несе вигоди певним людям чи структурам. З іншого боку, щоб до медіа був доступ читачів, глядачів, користувачів, рядових людей.
Саме це повинно, на мою думку, бути в результаті реформ. Які це будуть реформи, як вони повинні йти, – це вже не беруся оцінювати. Нехай «нагорі» роблять висновки, що для цього треба зробити.
– Крім написання власних матеріалів, Ви навчаєте вже останні кільканадцять років робити це інших…
– Будемо сподіватися, що так воно є. Справа в тому, що є журналістський гурток, і є намагання зробити з школярів журналістів. У мене немає достовірних свідчень про долю кількох вихованців гуртка, але четверо вихованок сьогодні або навчаються, або вже закінчили журналістські факультети різних навчальних закладів… 19 листопада 2012 року, тобто 11 років тому, розпочав роботу гурток юних журналістів.
Переможці конкурсу іміджевого відео. Зліва направо: Дар’я Вандоляк, Ігор Лисий, Вікторія Сомко, Діана Ковтун.
Якщо б ось так сьогодні окинути поглядом своє життя, то, мабуть, це найсвітліша сторінка моєї біографії. Звісно, я не можу назвати це справді журналістикою. Це щось особливе і схоже як на журналістику, так і на викладацьку діяльність. Але це те, що мені дуже подобається робити. Зараз сьогодення непросте, особливо останніми роками. Ми маємо епідемію, воєнний стан і багато іншого. На цьому тлі така ось світла частинка біографії – це робота гуртка. Вдавалося нашим вихованкам і перемагати в різних конкурсах, і друкуватися в різних ЗМІ.
Тому хочу звернутись і до батьків, і до вчителів. Двері гуртка відчинені, будь ласка, приходьте, рекомендуйте своїх дітей, своїх вихованців. До речі, уже кілька випадків було, що вчителі зверталися, батьки звертались до мене з проханням подивитись, чи спробувати співпрацювати з якоюсь певною людиною, учнем, сином, донькою. Не хочу називати конкретних імен, щоб не було зайвих розмов, але це все дало досить непогані результати. Про гурток теж можна говорити дуже довго, але боюся бути необ’єктивним. Адже вважаю, що мої вихованки – найталановитіші, найкреативніші та найкрасивіші.
Презентація книги про конотопських ветеранів у приміщенні міської ради.
Відзнаку побратимів із Болгарії вручає Стефан Здравков.
– І наостанок – Ваші побажання тим, хто має бажання стaти журналістом.
– Побажання ставитися до цього серйозно. Підготовка матеріалів до друку, ефіру або публікації в інтернет-ЗМІ – це роботи досить тяжка і невдячна. Зарплати, як правило, у журналістів невеликі. Але в той же час журналістика має дуже багато своїх козирів. Це, зокрема, спілкування з відомими людьми. Взагалі, спілкування з людьми вважаю чи не найпривабливішим моментом журналістики.
Тому, з одного боку, мені б хотілося побажати майбутнім «акулам пера», щоб вони не боялися і йшли працювати до ЗМІ. З іншого ж боку: аби вони чітко собі уявляли, що не так просто все робити. Заради ось таких кількох хвилин в ефірі з чарівною посмішкою доводиться працювати не один день. Якщо хтось думає, що те, що поява в ефірі перед камерою, це – вся журналістика, він помиляється. І зрештою, хочу побажати кожному, хто хоче стати журналістом, це, по-перше, щоб вам це вдалося, всі матеріали йшли в ефір, на сторінку газети або інтернет-портал. А, по-друге, щоб користувачі цінували це все та дякували, а роботодавці запрошували на ще більш цікаву роботу і платили гонорар, щоб ось такий був взаємний рух.
Спілкувалася Діана КОВТУН,
вихованка гуртка «Юні журналісти-краєзнавці» Конотопської станції юних туристів
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
