Лариса Леонідівна Якубенко – представниця Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення у Сумській області. Людина, яка надихає; людина, яка захоплює своєю завзятістю та майстерністю. А ще – вродлива жінка з власним стилем. Дивлячись на її чарівну елегантність, не відразу вгадаєш у ній міцний характер та велику працездатність, а ще ті непрості проблеми, що лягали та лягають на її плечі. Та вже розмовляючи з нею, розумієш, що таке по справжньому приймати виклики долі й не боятися постійно пробувати щось нове.
Ми розмовляємо в затишній шосткинській кав’ярні, бо ж сюди, в Шостку, пані Лариса приїздить часто – у відрядження, до мами, до друзів, до спогадів. А без останнього у нашому спілкуванні не обійтися.
– З чого Ви починали свій шлях, щоб опинитися там, де є наразі?
– Насправді я ваша колега, і дуже довго працювала в журналістиці. Вже потім перекваліфікувалася на чиновницю…
У шкільні роки писала матеріали у шосткинську газету «Советское полесье» (наразі – «Полісся»). Перша моя заробітна плата це якраз і був гонорар за публікацію. Для мене це був класний досвід, бо сподобалося і писати, і що за це ще й гроші платять (посміхається).
Саме газета «Полісся» дала мені направлення в університет на факультет журналістики, але я чомусь не скористалася ним, хоча й досі не розумію, чому. Натомість стала студенткою Сумського педагогічного університету за спеціальністю філолог.
Перша моя робота була заступником директора школи з виховної роботи і за суміщенням – вчителькою російської мови та літератури. Тоді я ще не знала, наскільки важка й відповідальна робота завучем, тому й погодилася, бо була молода й амбітна. Саме тоді були набуті навички ефективної організації роботи – я навчилася тайм-менеджменту, хоча цей термін у ті часи ніхто й не знав. Але з тих пір планування – моє друге я.
– А як Ви перейшли в медіа галузь?
– Працюючи в школі, продовжувала писати в газету невеличкі замітки на шкільну тематику. А потім у Шостці з’явилася телевізійна компанія «Телеком Сервіс», до речі, один із перших комерційних телеканалів області. У 1996 році засновники компанії запропонували мені очолити компанію. Оскільки у той час у школі були дуже великі затримки із виплатою заробітної плати, ця пропозиція була дуже вчасною. І хоча я зовсім нічого не знала про телевиробництво, все ж таки погодилася.
Мене також підтримала родина. І потім, коли я ще декілька разів приймала рішення змінити сферу діяльності, моя сім’я завжди була на моєму боці і казала «давай, спробуй, бо потім будеш жалкувати, що не спробувала».
– Які особливості роботи в локальному медіа? І чим найбільше пишаєтеся за роки роботи в «Телеком Сервісі»?
– В локальному медіа ти не можеш бути просто управлінцем. Треба вміти працювати і менеджером, і журналістом, і юристом. Треба знати законодавство щодо кадрових питань, Так що я спробувала себе, напевно, у всіх ролях. І авторкою та ведучою програм також.
Згадую дуже кумедний випадок. У студії стояв телевізор, і ми, ведучі, дивилися, коли пройде заставка, щоб привітатися і почати програму. І от якось я у прямому ефірі замість «Добрий вечір, дорогі телеглядачі, сказала «Добрий вечір, дорогі телевізори!». І навіть не помітила! Зрозуміла, що щось не так з реакції відеооператорів. Але ж треба було продовжувати вести програму, тож про свій ляп я дізналася після ефіру.
Ті роки я згадую як максимально творчі. Ми першими в області стали вести виборчі марафони, дебати «Вільний мікрофон».
Великою популярністю користувалася програма «Актори та фільми». ЇЇ автор та ведучий Кирило Мелашенко використовував у цьому проєкті, окрім відео, також унікальні фото з власного сімейного архіву з автографами відомих акторів.
Запустили дуже рейтингову кулінарну програму «На кухні у Лариси». ЇЇ придумала Лариса Козлова, а знімав та монтував її син Олексій Козлов. Це зараз кожен канал має таку програму, а на той час такого формату не було навіть на загальнонаціональних телеканалах.
В етері «Телеком-Сервісу» досі йде – понад 30 років – інформаційна програма-довгожитель «ТВ-кур’єр», яку створила перша журналістка телекомпанії Алла Ковальова.
На початку 2000-х ми взяли участь у дуже престижному конкурсі для місцевих та регіональних телерадіокомпаній «Геліос». Серед членів журі був Андрій Куліков – відома особистість в медіагалузі. Подалися на номінацію «Новини», зайняли друге місце й отримали приз – цифрове обладнання на кілька тисяч доларів. Завдяки цьому першими з місцевих телевізійних компаній Сумщини перейшли на цифрові зйомку і монтаж.
Перші роки роботи в “Телекомі”. Стажування в США.
…До речі, – озираючись навколо, Лариса Леонідівна зазначає з посмішкою, – власниця кафе, в якому ми з вами сидимо, – пані Ольга Єрохова. Вона працювала в «Телеком-Сервісі» ведучою програм та журналісткою, і якраз брала участь у створенні цієї програми новин.
Окремої уваги заслуговує той факт, що наш колектив першим у Сумській області став працювати з грантодавцями. Попри складнощі з оформленням документів, які треба було заповнити англійською мовою, ми впоралися й отримали дуже хороший перший грант під програму «Вільний мікрофон». Відтоді почали час від часу подавати заявки, завдяки чому поновили своє телевізійне та газетне обладнання; започаткували сайт.
Завжди відчувала підтримку колективу, особливо талановитого Сергія Ладинського (нині покійного), який був «універсальним солдатом» – вмів робити буквально все: від зйомок до монтажу та озвучки.
– Чому телекомпанія вирішили видавати газету?
Ми побачили, що у нас залишається великий пласт матеріалів, які ми не можемо використовувати в телевізійних форматах. Тож вирішили робити ще й газету. Назву підбирали дуже незвичайним способом. Головна редакторка газети Наталія Швець захоплювалася темою фен-шую, тож запропонувала: щоб газета було успішною, у назві повинні бути літери П, К, Р.
І ми усією командою придумали назву «Перекрёсток» (наразі «Перехрестя»). Нас дійсно чекав успіх: у найкращі часи тиражі складали 6 -7 тисяч примірників.
– Як складався далі Ваш шлях у медіа?
– У 2005-му мені запропонували очолити Сумську обласну державну телерадіокомпанію. Я тоді перебралася до Сум, не маючи там ні житла, ні родичів, але маючи велике бажання спробувати свої сили в державній компанії.
Головним на той час було отримати ліцензії на телевізійне мовлення. Потім з часом переробили студії, отримали нове цифрове обладнання, першими в області перейшли на цифровий формат розповсюдження сигналу – ще в 2011 році.
У 2008 році я ініціювала прорахунок радіочастот для створення ФМ-мовлення на базі СОДТРК. Тоді нас підтримала і обласна влада, і президент Віктор Ющенко. Протягом двох років, із 2008 по 2010, ми розбудували україномовну радіостанцію «Слобода ФМ», яка мала найбільшу територію покриття на Сумщині (зараз на цих частотах працює «Українське радіо»). Проклали свою оптоволоконну мережу (у Конотопі та Шостці) і стали єдиною обласною державною компанією України, яка мала своє ВОЛЗ.
Для мене було важливо, щоб до нас приходила молодь з новими ідеями, баченням. Тому приїжджали разом з головним редактором «Слободи ФМ» Олександром Бабуровим до СумДУ, знайомилися зі студентами і пропонували їм працювати у нас. З тих пір у мене вибудувався ефективний формат співпраці з кафедрою журналістики та філології університету.
Я дуже пишаюся всіма студентами, які набували перший практичний досвід у нашому медіа, тому що багато хто з них стали відомими журналістами (наприклад, Уляна Дрючкова, сестри Анастасія та Ксенія Середи).
Випускниця вишу Діана Крахматова, яку я брала на роботу в телерадіокомпанію, і яка після 24 лютого ні на день не припиняла знімати сюжети про події у Сумах та області, у 2022 році була нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеню.
– Що вас змусило покинути обласну державну компанію?
– Закінчився контракт, а голова Сумської ОДА Юрій Чмирь хотів бачити на цій посаді людину з Партії регіонів. Мене відразу запросили назад до Шостки – працювати на фармацевтичному підприємстві «ФАРМХІМ».
Було запропоновано посаду заступника генерального директора. Але спочатку один із власників підприємства Віктор Ляшенко запросив прогулятися територією заводу, подивитися виробництво, а потім уже вирішувати. Коли я зайшла туди, просто втратила дар мови: це був дуже красивий сучасний завод.
Віктор Іванович поставив собі на меті отримати сертифікат GMP, який підтверджує якість продукції; взяти участь у міжнародній виставці у якості експонентів; розробити рекламну продукцію, розраховану в тому числі й на європейського споживача.
Саме на «ФАРМХІМІ» я спробувала свої сили у якості піар-менеджера. Разом з фахівцями однієї із сумських рекламних агенцій брала участь у розробці буклетів, промо-роликів; працювала над осучасненням спеціалізованого сайту та його наповненням; разом підготували «під ключ» експозицію заводу для участі у міжнародній фармацевтичній виставці. Тоді, у 2013 році, нам було дуже приємно усвідомлювати, що фармацевтичний гігант «ДАРНИЦЯ» не мав свою експозицію на виставці, а ми – шосткинський виробник – мали. Маленьку, скромну, але ж мали! Це був безцінний досвід, а також унікальний досвід я отримала, коли працювала в команді потужних фахівців над підготовкою документів для отримання сертифікату GMP.
– Чому повернулися у медіа сферу?
– У 2015 році Національна рада України з питань телебачення і
радіомовлення оголосила конкурс на посаду представника регулятора у Сумській області. У конкурсі брали участь п’ять претендентів, але посаду виборола я. Думаю, що аргументом на мою користь було добре знання інформаційного простору Сумщини та великий досвід роботи в телерадіокомпаніях.
Виступ на конференції обласної організації НСЖУ.
– Чи задоволені Ви наразі своїм місцем у житті, чи хотіли б щось змінити?
– Задоволена. Тільки хочу, щоб війни не було, бо це дуже боляче і страшно. Але я відчуваю себе на своєму місці, займаюся улюбленою роботою, виконую нові завдання, пов’язані з розбудовою медіапростору нашого прикордоння в умовах повномасштабної війни.
Місія медійників зараз – консолідувати зусилля для захисту інформаційного поля від фейків та російської пропаганди. Наша область має найдовший кордон із країною-агресором. І, на жаль, вороги намагаються спрямовувати свою інформаційну експансію на наші прикордонні території. Тому одне з головних завдань, до якого я теж дотична як працівниця Національної ради, – протидіяти цьому ворожому впливу.
У 2023 році Сумська обласна державна адміністрація у співпраці з Національною радою, Концерном РРТ, ДП «УДЦР» розробили Дорожню карту розбудови інформаційного простору Сумської області та протидії ворожому мовленню. Я безпосередньо брала участь у її розробці. І зараз вже можу сказати, що ця Дорожня карта повністю виконана. Зокрема, на прикордонних територіях у дуже короткі терміни були побудовані 2 додаткові висотні споруди, на яких встановили радіо та телепередавачі; було збільшено потужність шести радіопередавачів, проведені нові конкурси на цифрові та радіочастоти.
– Чому найголовнішому, на Вашу думку, Ви навчилися за роки роботи?
– Командній роботі. Який би ти не був амбітній, завзятий, беручкий, але якщо тебе не підтримає колектив, ти нічого не зможеш зробити. Ця командна робота починається вже з тандему «журналіст-відеооператор». А якщо це якісь великі проекти, то треба долучати всю команду телекомпанії, радіостанції, сайту, газети.
На теперішній посаді я – представниця регуляторного органу. Ми, звичайно, контролюємо виконання законів, умов ліцензій, проте ми ще й допомагаємо. Задля профілактики порушень розповідаємо про аспекти чинного законодавства; допомагаємо з підготовкою документів. Я вважаю, що у мене вибудувалася дуже конструктивна співпраця з ліцензіатами та реєстрантами Сумської області.
– Яку галузь чи спеціальність Ви ще хотіли б опанувати?
– Перекладача, екскурсовода. Раніше, до повномасштабної війни, коли ми родиною їздили за кордон, мали певний розподіл обов’язків, і я на себе завжди брала підготовку екскурсій. Ми не любимо брати групові тури, а от їздити десь самим, розшукувати цікаві локації, знайомитися з людьми, традиціями, місцевою кухнею нам дуже подобається.
– І Ви як справжній журналіст готували матеріал для розповідей?
– Так, заздалегідь все читала, розробляла маршрут, потім розповідала історії місць, вулиць, пам’яток архітектури. Рідні кажуть, що я цікаво розповідаю і їм це запам’ятовується. Колись навіть здивувала професійного гіда у Лондоні, коли розповіла, що у церкві St. Martin-in-the-Fields можна власноруч зробити сувенір на згадку про подорож до Великої Британії. Він про це не знав.
– Є люди чи речі, які Вас надихають?
– Зараз дуже надихають воїни, які нас захищають. Я розумію для себе, яку титанічну, важку, складну та небезпечну роботу вони виконують, і тоді приходить розуміння: якщо вони там, на позиціях, можуть, то і ми тут у тилу тим паче можемо робити все і навіть більше. Один з таких воїнів – мій добрий друг глухівчанин Юрко Коваленко, який загинув на фронті. Історик, археолог, краєзнавець, учасник місії «Чорний тюльпан», штаб-сержант – він навіть десь там, у засвітах, служить прикладом незламності та волі, любові до країни.
Якщо казати про професійну сферу діяльності, то мені дуже подобається із олдскульних журналістів Галина Семенова. Вона дійсно справжній професіонал і небайдужа людина. Під час окупації Сумщини евакуювалася в Австралію, але й там бере активну участь у мітингах на підтримку України. Добре знаючи англійську, привертає увагу до наслідків збройної агресії росії проти України.
Серед молодих колег вражають Леся Боровик та Альона Яцина – їх безстрашність та професійність. З першого дня вторгнення вони розповідають всій країні (і не тільки) про те, що відбувається на Сумщині. З ризиком для життя працюють з на прикордонні, у зоні бойових дій.
Ще одна людина з мого близького оточення і чия діяльність заслуговує на велику повагу – це Ліана Нікітенко, завідувачка онкогематологічним відділенням Сумської дитячої лікарні. Завжди оптимістична – вона ніколи не опускає руки та до останнього бореться за кожну дитину.
Дуже люблю харківського художника-графіка Нікиту Тітова. Його плакати – це квінтесенція боротьби та стійкості України та українців.
– Які б поради Ви дали журналістам-початківцям?
– Не заганяти себе в якісь рамки і максимально розширювати свої горизонти. Ретельно готуватися до роботи, зокрема до інтерв’ю. Ну і пам’ятати, що журналістика – доволі гнучка спеціальність, яка постійно розвивається, тому потрібно опанувати різні формати подачі інформації.
– Якою для себе Ви бачите сучасну журналістику?
– Я її бачу дуже мобільною, конвергентною. Хочеться, щоб рівень журналіста був не тільки фахово, а й морально високим.
– Як вважаєте, професія журналіста потрібна наразі більше чи менше, ніж колись?
– В системі координат війни – навіть більше. Бо якщо ми не будемо протистояти своїм українським словом ворожому слову, то просто втратимо людей і країну.
Спілкувалася Юлія ХОБА,
студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
Фото – з особистого архіву Лариси Якубенко.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
