Доля часто обирає для нас несподівані шляхи. Ігор Васильович починав як учитель історії, а став незамінним голосом Недригайлівської громади. Історик за професією, краєзнавець за захопленням і редактор за покликанням, він понад два десятиліття очолює «Голос Посулля» – газету, яка, попри всі виклики, продовжує бути дзеркалом життя громади. Історія Ігора Скрипченка – це поєднання пристрасті до минулого, любові до слова та боротьби за місцеву пресу в епоху глобальних змін.
Про професійний шлях, поєднання краєзнавства з журналістикою та постійну боротьбу за виживання видання – наша розмова з Ігорем Скрипченком.
– Ким ви мріяли стати у дорослому житті?
– У дитинстві я, як і всі, навчався у школі, займався спортом. Про те, ким хочу стати у дорослому житті, не задумувався, але любив історію рідного краю. У 10 класі – на той час були десятирічні школи – я вирішив вступити на історичний факультет Сумського педагогічного тоді ще – інституту. Успішно склав усі чотири екзамени і вступив.
– А що привело Вас у журналістику? Де навчалися їй?
– Під час навчання в інституті, після другого курсу, я два роки служив у армії. Після довчився у педагогічному, отримав диплом і сім років працював у Недригайлівській школі вчителем географії, правознавства та історії. З 1998 року перейшов на роботу в Недригайлівську районну раду, де до 2001 року працював завідуючим організаційним відділом.
Паралельно була й журналістика. Ще на останньому курсі інституту я писав дипломну роботу на тему історії Недригайлова. У 1991 році надрукував цей матеріал у районній газеті. І от через рік з посади звільнився завідуючий відділом радіомовлення, – такий відділ діяв при редакції газети «Голос Посулля». Мене запросили працювати на цій посаді. Водночас продовжував працювати й у школі. Ті півтора року на радіо саме й були початком моєї журналістської діяльності. Згодом через оставини я розрахувався, але підтримував із колективом дружні стосунки, писав невеличкі замітки та деякі матеріали. В 2001 році, коли редакторка газети «Голос Посулля» Ірина Панасенко вступила на навчання до Харкова, засновники газети – районна рада і рада сільгосптовариства – запропонували мені спочатку виконувати обов’язки, а через два тижні призначили редактором «Голосу Посулля». Так із 11 вересня 2001 року і до сьогоднішнього дня я працюю редактором, а з 2017 року – директором ТОВ «Редакція газети «Голос Посулля».
– Чи були у Вас наставники? У проєкті «Сумська журналістика в особах» уже розповідали про журналістів недригайлівської газети Зою Даниленко, Миколу Андрієнка. Чи працювали з ними, можливо, пам’ятаєте якісь їх поради?
– З Миколою Андрієнком я працював сім років, а потім він був нашим позаштатним автором.
Зоя Федорівна працювала відповідальним секретарем, але коли я прийшов у редакцію, вона вже була на пенсії. Я з нею спілкувався по краєзнавству. Зоя Федорівна передала мені багато матеріалів, напрацювань, які вона накопичила протягом своєї роботи в редакції, і я їх використовував у своїх публікаціях історико-краєзнавчого спрямування.
Микола Андрієнко та Зоя Федорівна Даниленко дійсно є моїми наставниками. А ще вчився чомусь у людей, з якими ми разом трудимося, такими, як Жанна Віталіївна Абаровська, яка має хист і вже досить великий стаж роботи в редакції. Я у них вчився, вчуся і буду вчитися.

Зустріч з ветеранами редакції. Вересень 2021 року.
– Що змотивувало вашу редакцію однією з перших піти на роздержавлення газети і що було найскладнішим під час цього процесу?
– Наша редакція, мабуть, єдина в області, яка не була комунальним підприємством. Те, що ми заробили з передплати і з надходжень від реклами – те і наше, на те й жили. Були у нас деякі програми, з бюджету трішки фінансували, але влада, яка тоді була, а саме районна державна адміністрація, районна рада, навіть не планували закладати кошти на те, щоб платити за свої ж матеріали. Як засновникам, ми їм усе друкували безоплатно.
Отож, влада нас фінансово не підтримувала. Тому ми були готові роздержавитися ще з початку каденції нашого президента Віктора Ющенка. Але він до цього не дійшов, а ми дійшли до цього тільки при Порошенкові, коли почалася антитерористична операція на сході України. На жаль, тоді місцеві газети вже почали втрачати свою аудиторію, стали не такі затребувані.
Загалом, ми перші в Сумській області отримали свідоцтво на газету, яка має нову форму власності.
– Які зміни відбулися після того, як газета стала незалежною? Чи вдається сьогодні забезпечувати фінансову стабільність?
– Редакція – це підприємство, яке має свою економіку, фінансову основу. Щоб утриматися на плаву, треба мати відповідний тираж. Якщо він є, тоді на тебе звертають увагу рекламодавці, тоді діє фінансовий обіг, тоді ми можемо видавати газету, виплачувати зарплату і платити податки.
Економічна, фінансова складові надзвичайно важливі. І, забігаючи наперед, скажу, що 1 січня 2025 року буде лакмусовим папірцем – наскільки втримають тиражі місцеві газети. Адже є мінімальний тираж, при якому видання газети стає нерентабельним. Так би мовити, «решти на базарі немає, час додому їхати». Наступний рік буде непростим і перейти цей рубіж для місцевих газет буде не так просто.
Ми як були більш-менш фінансово самодостатні, так і залишилися. З початком повномасштабного вторгнення редакції, які налічували п’ять-сім працівників, змушені були скоротитися до мінімуму. В середньому на сьогодні в редакціях працює по три-чотири особи. У нас офіційно працює п’ять осіб.

З колегами. У кабінеті головного редактора.
– На Вашу думку, наскільки держава дотрималася правил гри під час роздержавлення?
– Все було виконано згідно з законом про роздержавлення друкованих ЗМІ. Але дуже довго з цим тягнули. Проблеми виникали з дотриманням закону. Наша редакція, наприклад, зіштовхнулася з таким неприємним моментом. У законі є прикінцеві положення про те, що комунальні приміщення, які знаходилися в оренді редакцій до роздержавлення, мають залишатися за редакціями не менше, ніж 15 років.
Ми орендуємо приміщення нашої редакції у адміністративному будинку Недригайлівської селищної ради. Це чотириповерхове приміщення, і наша редакція там перебуває вже більше 50-ти років. Цього року, у зв’язку з тим, що я депутат і знаходжуся в опозиції до чинного голови і його команди, на нас пішли спроби тиску. Надіслали листа, мовляв, у зв’язку з воєнним станом просимо залишити це приміщення і перейти в інше. Ми дали відповідь, що, згідно з законом, за нами зберігається право орендувати це приміщення до 2030 року. Тобто ми, посилаючись на закон і договір між нами і орендодавцем, де передбачено, що ми орендуємо приміщення до кінця воєнного стану і ще чотири місяці після скасування воєнного стану, довели, що виселити нас ніхто не має права. Так все благополучно і закінчилося.
У наш час, звичайно, можна працювати над газетою і вдома, але приміщення для редакції потрібне, як мінімум для того, щоб наші читачі мали, куди прийти і подати рекламу, якесь оголошення чи вітання, подяку тощо.
– «Моноліт – це саме те слово, яке характеризує наш колектив», – так висловилася Ваша колега Жанна Абаровська. Розкажіть про атмосферу та співпрацю у вашому колективі. Чи відповідають слова пані Жанни дійсності?
– У нашому колективі зараз офіційно працює п’ятеро людей. Власне, Жанна Абаровська вже на заслуженому відпочинку, але за нею збереглося робоче місце, тобто її кабінет, робочий комп’ютер, і вона в будь-який час може прийти і писати. Для мене вона є шостим працівником, повноправним членом нашого колективу, хоча й працює на громадських засадах.
Тож, із п’яти офіційно працевлаштованих працівників двоє працюють на технічних посадах – це головний бухгалтер і оператор верстки, який займається і рекламою. Всі інші – це творчі журналістські спеціальності. Редактор газети та, за сумісництвом, директор ТОВ, відповідальний секретар, завідуюча відділом інформації ну і Жанна Віталіївна – почесний заступник редактора, хоч і не офіційний. Чотири творчі працівники – це немало в наш час для редакції газети.

На гумовому човні – колектив редакції на відпочинку. День народження газети. Вересень 2010 року.
– Чи змінилося зараз ставлення читачів до газети, їх потреба в ній? І які загалом перспективи Ви бачите для місцевих газет в умовах сучасного інформаційного середовища?
– Ми відстежуємо запити й інформаційні інтереси читачів, це переважно аудиторія 45-50+. Спілкуємося з нашими читачами, враховуємо їхні побажання. Наша газета дуже різнопланова і читачі саме від «Голосу Посулля» отримують інформацію про місцеве життя. Ми стараємося, аби максимально задовольняти інформаційні потреби аудиторії, починаючи від формату газети, серйозних аналітичних матеріалів, новинного блоку і закінчуючи побутовими матеріалами, порадами, анекдотами тощо.
– Які маєте плани щодо розвитку «Голосу Посулля»?
– Щодо розвитку «Голосу Посулля», ми адаптуємося до економічних і фінансових реалій. Вивчаємо питання, як компенсувати те, що у нас, наприклад, по Недригайлову зменшилася кількість листонош – працює лише дві листоноші. Через це люди, буває, місяць або й два не отримують газету чи ходять самі за нею до поштового відділення. Зараз ми думаємо над тим, як запровадити редакційну передплату і доставку, тобто людей, яких не влаштовує те, що їм пізно надходить газета, ми запрошуємо передплачувати її в редакції і, можливо, будемо укладати певну угоду й самі доставляти газети. Але все це у планах. Зараз головне – не розвиток, а можливість втриматися на плаву. Якби тільки швидше закінчилася війна, тоді вже матимемо змогу щось планувати.
– Чим відрізняється журналістика колись від журналістики зараз? Які нові виклики постали перед журналісткою, зокрема перед виданням газет?
– З початком незалежності України місцеве начальство по інерції ще дуже довго вважало, що преса повинна бути виключно лояльною до влади і слугувати її інтересам. Хоча це не так. Преса – це захисник громадських інтересів. Тільки починаючи з 2017 року, коли роздержавилися, газетярське життя лібералізувалося. Але дивіться, всі кажуть: «пишіть правду». А яку? Бо ж, як то кажуть, ми за правду про колгосп, але не про нашу бригаду. До нас звертаються: «А чого ви не пишете про оте?». Відповідаю: добре, напишемо. А «про оте» щодо вас якщо напишемо? Кажуть: «Ні, ні, про мене не треба»… Тобто, коли пишеш про чийогось недруга, тобі той хтось аплодує, але коли якусь навіть конструктивну критику, у малій дозі, кинеш у газету проти тієї самої людини… А якщо ще вона займає певну посаду у громадському, економічному або адміністративному руслі!.. Одразу стаєш ворогом. Таких прикладів є дуже і дуже багато. Але ми все ж намагаємося тримати нейтралітет і висвітлювати об’єктивно і неупереджено події, що відбуваються.
– Що особисто для Вас є джерелом натхнення?
– Для мене джерелом натхнення є спокій і мир, коли не гинуть наші люди. Ось є цей фон, коли спокій, тоді з’являється творче натхнення і бажання працювати. За ці два з половиною роки ми переосмислили власні пріоритети та цінності. Головне – це мир, який буде вигідний Україні.
– Які риси характеру в людях Ви цінуєте?
– Всі позитивні риси характеру я ціную в людях. А негативні намагаюся зрозуміти і вибачити. У кожного є свої негативні сторони, якщо це, звичайно, не переходить межу. Я вважаю, що людям треба довіряти і розуміти їх.
– Ви відомі як історик, краєзнавець. Це Ваше хобі? Чому саме ця сфера для Вас цікава та чим вона надихає?
– Я давно зацікавився історією нашого краю. Місяць тому з моїм колегою Миколою Дятченком за власний кошт видали книгу «Вулицями старого Недригайлова», була її презентація. Мій співавтор служить заступником командира батальйону, який зараз бере участь у бойових діях, тож усі кошти від реалізації ми спрямовуємо на потреби цього батальйону. Так краєзнавство зараз працює на оборону України.
– Як поєднуєте журналістику з краєзнавством?
– Одне одному не заважає. Я свої краєзнавчі дослідження відразу друкую в газеті – це зручно.
– Як би Ви описали себе однією фразою?
– Я описав би себе так: газетяр і краєзнавець. Я намагаюся поєднувати у собі ці два хобі, які є моїми професійними напрямками роботи. Я більше газетяр, ніж журналіст. Журналіст – це суто про творчість, я так думаю, побачив, поговорив, осмислив, якісь висновки зробив, написав і здав у друк. А на мені, крім того, що пишу, ще економіка і господарство газети. Я повинен втримати газету на плаву: щоб були кошти на друкарню, на поліграфію, на зарплати, податки, тощо. Газетяр – це редактор, директор товариства і журналіст.
– Як би Ви хотіли, щоб Вас пам’ятали саме як журналіста?
– Я не хочу, щоб мене пам’ятали; я хочу, щоб мене читали і не забували. Я хочу ще довго працювати в цій галузі, і, я казав, що навіть коли відійде в минуле друкована преса, все одно будемо видавати «Голос Посулля» в електронному чи іншому вигляді. Скільки буде сил, наснаги та енергії, стільки ми і будемо триматися. Навіть якщо прибутку не буде, «Голос Посулля» буде стільки, скільки ми житимемо.
Спілкувалася Юлія ЛАЗОРЕНКО,
студентка кафедри журналістики та філології СумДУ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.






