У Сумах відбувся допрем’єрний показ документального фільму «Міф». Стрічка розповідає про незвичайну долю відомого оперного співака Василя Сліпака. На показі були присутні один із двох режисерів фільму Леонід Кантер, виконавчий продюсер Катерина Мазіна і доброволець, друг Василя Галина Клемпоуз.
Важко знімати про людину, якої немає з нами, – поділився Леонід Кантер. «Щоби докладно і правдиво розповісти про життя Василя, ми попросили у всіх, хто його знав, надсилати будь-яку інформацію: чи фото, чи архівне відео, – що завгодно… За короткий час наша поштова скринька була переповнена матеріалами з усіх куточків світу. Так і був створений портрет Василя – з вуст його близьких друзів, викладачів, коханої; з кадрів безлічі виступів, де у всій красі та силі звучав його голос, а сам Василь перевтілювався у образи героїв всесвітньо відомих опер…»
Команда професіоналів працювала над фільмом протягом сімнадцяти місяців. Анімацію до нього створив український карикатурист Юрій Журавель. А музика у стрічці – відомих композиторів сучасності. Серед них, наприклад, Євген Гальперін, який співпрацював із Люком Бессоном. Але передусім оперна музика у виконанні Василя ніби виводить чуйного глядача на інший рівень сприйняття фільму.
Як всесвітньо визнаний талановитий оперний співак, привабливий чоловік, який має те, про що зазвичай мріють тисячі людей, в одну мить кидає успішну кар’єру, друзів, кохану і виявляється у полум’ї рваної на шматки України? І замість сцени його голос звучить на мітингах, а потім і в окопах.
Цей надзвичайний, фатальний поворот у долі Василя Сліпака викликає безліч болючих, гострих і навіть суперечливих запитань.
Важко стверджувати, що тут ідеться виключно про патріотизм, який за короткий час переростає у героїзм, власне – «рух до смерті». Адже саме так інтерпретували героїзм у давньогрецькій міфології часів Гомера.
Не дарма фільм отримав назву «Міф», оскільки, ставши добровольцем Правого сектору, Василь бере собі псевдонім «Мефістофель», – таке ім’я носить герой п’єси Гете «Доктор Фауст». Скорочено ж Мефістофель перетворилося на «Міф», саме так Василя називали товариші по зброї. Один із львівських викладачів Василя глибоко переконаний, що, обравши псевдонім «Мефістофель», Василь викликав цей дух із підземного світу. І дух забрав його з собою.
За що ж пішов воювати Василь? За що загинув від кулі снайпера? Адже конфлікт в Україні неоднозначний і має безліч відтінків. І в цьому складному конфлікті не варто спиратися на політику, розбиту на кілька сумнівних таборів.
Якби це був всього лише порив патріотизму, Василь міг би і далі продовжувати волонтерську допомогу, залишаючись у Франції. Може, фанатизм здолав Василя? І це малоймовірно, бо ж перед нами не пересічний обиватель, який легко піддається нав’язливим ідеям, а людина мистецтва, сцени, якій не потрібно заповнювати своє життя уявною ідеєю.
Однак, саме мистецтво, та безмежна музика, яка відрикиває інші, таємні горизонти, могла вплинути на світовідчуття Василя. І про це він міг навіть не здогадуватися, не усвідомлювати цього впливу до тих пір, поки доля не кинула йому виклик. Його театральна поведінка під час мітингів, публічних виступів може говорити про те, що Василь міг перебувати в абсолютно іншому просторі, сприймаючи події інакше, занурившись у власне «Я», в ту небесну Україну, чиє право на життя він буде відстоювати до самої смерті. Те, що після проходження служби в АТО, Василь збирався продовжити кар’єру оперного співака у Франції, зміцнює припущення, що він як людина не усвідомлював всієї серйозності можливої смерті.
Сестра по зброї, доброволець Галина Клемпоуз розповіла, що Василь на службі поводився як звичайний солдат, виконуючи обов’язки без власного звеличення і марнославства, характерного багатьом відомим, талановитим особистостям. Ця особливість поведінки має відношення до рокового випробування, оскільки перед смертю всі рівні. Покірність духу, мимовільне прийняття неминучості можуть інтерпретуватися як театральна поведінка іншого рівня, глибокого і часом ледве помітного.
Снайпер, який застрелив Василя, в інтерв’ю скаже, що й гадки не мав, що в оптичному прицілі перебував оперний співак світового рівня. «Це була фігура солдата. З відстані у 500 метрів не видно обрисів особи. Потрібно було розчистити місцевість, щоб хлопці змогли пройти далі, і зайняти позиції…» Спокійна, технічна мова Снайпера нагадує про те, що на війні людина як особистість, із її великим внутрішнім світом, що вміщує в себе тисячі думок, емоцій, бажань, умінь, просто не існує. Людина перетворюється на «фігуру в оптиці», бойову одиницю, ресурс. І Василь не виняток. Можливо він це відчував, тому виглядав і поводився як звичайний солдат. Але голос, потужний голос, що звучав у окопах, де замість оркестру завивають кулі і гуркочуть вибухи, нібито оскаржував реалії війни, виходячи далеко за їх межі.
…У одній із початкових сцен фільму молодий Василь дає інтерв’ю. Його запитують:
«Чого ви найбільше боїтеся?». «Бога, – спокійно відповідає Василь. – Більше боятися нема чого»…
Він не міг вчинити інакше, бо в цьому пориві героїзму знайшов самість, тобто самого себе.
У багатьох речах Василь Сліпак так і залишиться таємницею. І як би ми не намагалися зрозуміти цю людину, розкрити лик міфу, незбагненність буде переслідувати нас. Адже міф – це не казка, не вигадка, не брехня, міф може бути більш реальним, ніж те, що ми називаємо «реальністю»…
Андрій ГОЛОВЕНКО
