«Мене забирають у серпні 1942 року. Дівчинка ніде не їздила, бідно жила, всього боїться… І ось її в такий натовп, у Шостці вантажать у вагон… У кутку – солома, тут бачок у кутку. Дошками забили і без зупинки везуть. Куди? Як? Всі плачуть, усі бояться… Потім ми дізналися, що купив нас фабрикант…» Це лише один спогад із сотень, тисяч, що лишилися в памʹяті українців, які пережили другу світову; спогад уже дорослої Ганни Ткач, відвезеної в безвість у забитому вагоні.
Один із розділів експозиції «Родинної пам’яті» – інсталяція – ніби той вагон, що символізує депортацію населення.
Поруч музею – цілком реальне поховання шосткинців, які були розстріляні під час Другої світової війни на фабриці кіноплівки… Все це – пам’ять, усе це було… Ось фотографія молодої єврейської жінки з дитиною на руках в очікуванні смерті, – вона занурює в атмосферу відчаю… Підтримка і допомога інших людей у ті дні ставали ще ціннішими. Хоча за них теж доводилося розплачуватися. Так, жителька Шостки Марія Гомоляка удочерила єврейську дівчинку, матір якої загинула під час бомбардування, та допомагала партизанам, за що була розстріляна…
Меморіально-освітній комплекс «Родинна пам’ять» у Шостці присвячений цивільним жертвам війни та тоталітарних режимів: німецького окупаційного та радянського соціалістичного. Комплекс відкрили у 2015 році, а зараз став доступним його 3D-тур. Із експозиції, що розміщена на площі понад 700 квадратних метрів, зробили онлайн-версію. Тепер кожен охочий може відвідати комплекс, не виходячи з дому.
На створення 3D-туру кошти надійшли від німецького фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє». Він співпрацює з країнами, що значною мірою постраждали від наслідків націонал-соціалізму.
«Не всі можуть дістатися до нас на північ України, – говорить науковий співробітник Шосткинського краєзнавчого музею.Микола Кокшайкін. – Хоча приїздять і з нашої області, і з Чернігівщини, з Вінничини. Звичайно, були б добрі дороги, доїздити було б легше. Та вони поступово будуються. А от стан карантину скоротив можливості відвідання музею. Тож 3D-тур зможе допомогти тим, хто хоча б віртуально відвідає нашу експозицію».
У структурі музею п’ять тематичних розділів, що охоплюють період від 1930-их до повоєнних часів. Екозпозиція починається із житлової кімнати, яку вдалося створити з меблів, збережених у родині Галини Малюкової.
Велику увагу приділили острабайтерам, адже із Шосткинського району було вивезено близько восьми тисяч людей. Одна з кімнат і відтворює вагон, у якому їх перевозили.
Про умови життя депортованих розповіла одна із жінок: «Нас було 12 людей у кімнаті… Ліжка були двоповерхові, дерев’яні. Стіл був, вікно, шторку повісили. Були такі, що й стіл застилали скатертиною. Ліжка застеляли, бо у нас були солом’яні матраци. Дали нам простирадла, ковдри й подушки. У нас в кімнаті був черговий. Ми були дружною сім’єю. Добре за всім слідкували, прибирали самі… Я пайок ходила завжди отримувати. Давали каву і хліб».
Це історичні моменти нашого зовсім недалекого життя: навіть 100 років ще не минуло, ще живі очевидці, тож слід зберегти їх памʹять. Музей і покликаний зробити це. Створений він завдяки ідеї німецького соціального педагога Мартіна Ґузе, який вивчав документи із архівів Фрайбурга, Бад-Арользена, Берліна, Києва та Сум. Дослідник заснував громадську організацію «Документальний центр порохового заводу Лібенау», яка працювала в архівах Німеччини. Разом із Іваном Дударем, який примусово працював на пороховому заводі в Лібенау, вони зібрали історичні матеріали, що стали основою комплексу. Велику частку архівної роботи в Україні взяла на себе кандидат наук, співробітник Інституту історії України Тетяна Пастушенко. Вона здійснювала й науковий супровід створення концепції Шосткинського музею. До справи долучилися Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність», автор проектів декількох українських музеїв Народний художник України Анатолій Гайдамака та Рекламна компанія «Радуга».
У 2012 році міський голова Шостки Микола Нога підтримав ініціативу розміщення зібраних матеріалів у місті, тож згодом вони стали частиною меморіального комплексу. Над експозицією активно працював Микола Кокшайкін, який навесні у рамках міської акції презентації роботи закладів культури у Шостці в період карантину провів коротку екскурсію музеєм, яку записали на відео та розмістили в соціальних мережах. З відеоекскурсією можна ознайомитися за цим посиланням: https://shostkamuseum.com.ua/en/podiyi/mykola-kokshajkin-zapysav-korotku-video-ekskursiyu-muzeyem-rodynna-pam-yat/ Так і виник єдиний подібний музей в Україні.
Нацистська окупація стала причиною Голокосту, примусових робіт, створення концтаборів і ув’язнень. Понад сім тисяч жителів Шостки виявилися вимушеним трудовим ресурсом для оборонної та цивільної промисловості Німеччини. Робота в тяжких фізичних умовах та випадки тяжких фізичних ушкоджень тоді стали нормою.
«Шоста ранку, нас уже не роботу ведуть. А німці ще сплять. Так через вікно вони і кип’ятком обливали нас за те, що дуже шуміли… І холодною водою обливали, щоб не стукали. А ми ж не в силі… Нам раз у день давали їсти…» – розповідає Марфа Гедзь.
Експозиція недарма називається «Родинна пам’ять». Адже вона побудована на великій кількості копій фотографій учасників подій, з якими співпрацювали організатори. Відтак жителі Шостки безпосередньо причетні до створення музею: давали біографічні інтерв’ю, ділилися документами, фотографіями та речами, які теж стали частиною експозиції. Ці предмети дозволяють створити атмосферу того часу та відчути, як жили люди.
3D-тур дає можливість отримати всю інформацію, що доступна в музеї. Достатньо натиснути на документ, який зацікавив. Відкривається посилання на іншу сторінку, де можна переглянути фотографії та прочитати історичні довідки й записи про життя людей. Доступна інформація про каральні акції, вивіз населення до Німеччини, примусову працю, є картки військовополонених, свідчення дівчат-острабайтерів, розповіді про долі людей, біографії репресованих. Описаний побут жителів і спосіб життя у воєнний період.
Так, наприклад, німецький унтер-офіцер артилерії Ебергард фон Ганкследен, який сам до війни теж був вчителем математики, розповідав у своєму щоденнику про сільського вчителя математики з села Івот Семена Журила та його життя на початку Другої світової війни. «Ми знаходимо житло, це означає, що є лише один будинок, придатний для проживання, все решта – убогі халупи, в які страшно заходити. Ми вже тут добру годину, коли підходить батарея та займає розташування. Разом з командиром та вахмістром В. заселяємось у дім вчителя. Це дві чисті кімнати, де він живе разом з дружиною та двома дітьми. Йому самому доводиться переселитись, у садок, у свою землянку».
«Родинна пам’ять» має свій канал на YouTube https://www.youtube.com/c hannel/UCdLzdwoLjX0EEVv6e4bNrVg , де записані розмови із постраждалими від репресій і депортацій. Кожна з цих історій варта уваги, адже це особисті враження людей, яких безпосередньо торкнулася депортація, рабство та війна.
Друга світова стала однією з найстрашніших подій, що траплялися в історії, виділившись надзвичайною кривавістю. Втрати України оцінюються в 8-10 мільйонів осіб. Голокост, бомбардування, масові вбивства, злочини проти людяності, застосування ядерної зброї, зачистки територій, репресії та терор досі не дають про себе забути. Вшанування пам’яті жертв необхідні, щоб черговий раз довести, що «Ніколи знову» – це не пустий заклик, а важливе правило, що має стати ідеєю нашого життя.
Діана ЗУБАР, студентка СумДУ
