Трішки про подорожі. Ось так, буває, з᾽їздиш кудись, нічого не напишеш, а воно в голові муляє. Так у мене муляють ще зимові ОАЕ. Але до них, може, дійде час. Зараз – про кордон ближчий.
Переїзд на той бік у районі Ужгороду був для мене, мабуть,.. п᾽ятим. Оскільки мова йшла про прес-тур, довелося до діючого закордонного брати і біометричний паспорт (так би ще довго збиралася, а тут – мотивація!). І вже в процесі отримання цього паспорту (а процес, всі знають, тривалий) спостерегла дивну закономірність: слово «безвіз» чомусь зачаровує, гіпнотизує, зомбує – не знаю, як краще це передати. Адже навіть на нашому Медіа-колі були матеріали про особливості, вимоги, ризики та інші моменти введення безвізу, – що вже казати про інші медіа! А втім, не раз довелося почути: «Та треба ж оце взяти паспорт, тепер же куди хочеш можна поїхати!» От просто сів і поїхав! Куди хочеш! Про вказування місця, де ти перебуватимеш (принаймні заброньованого готелю), наявність зворотних квитків, необхідної суми грошей на добу (а їх подекуди треба ой скільки, – боюся, в Іспанію більше не потраплю саме з цієї причини) – ні слова! А коли про це говориш, чуєш: «Ой, та ви шо? А для чого ж той безвіз?»
А безвіз для того, щоб їздити за кордон. І, судячи з картинки на кордоні, люди так це й розуміють – черга була ого яка! І якщо у попередні рази не пригадаю, аби доводилося стояти більше години – туди чи назад, то тепер ця година здалася мрією.
Ужгородські прес-клубівки Іра та Ганнуся (до речі, спасибі їм за організацію поїздки!) самі дивувалися, бо на таку чергу не сподівалися. Оскільки наша одноденна поїздка передбачала програму і десь там нас чекали, дівчата намагалися прискорити процес, ідучи на переговори. Прикордонники згоджувалися, передавали по рації далі: дві машини… легкова та мікроавтобус… журналісти. І просили нас переїхати на іншу смугу, аби наші машини можна було пропустити швидше. Але ж, аби переїхати на іншу смугу, треба було перетнути ту, що посередині. А на ній рухалася вервечка автівок, і, попри прохання зробити інтервал для проїзду, водії та водійки робили відморожені очі, стискали губи й притулялися до машини попереду, не поступаючись ані сантиметром шляху. Така вона, національна тварина українця – жаба! Як це хтось десь проїде (хай і в Європу) , а я ні?!!
Нарешті Ганнуся втиснулася, кинувши свою автівку поперек сусідньої недружньої смуги руху, і ми виїхали на вільну.
Десь нас пропустили, десь ні. Митники з угорського боку направили мікрик на смугу автобусів, на «яму», хоча наш багажник і був порожнім. Попереду обстежували інший мікроавтобус і це було довго.
– Тут треба знати, коли йдуть маршрутки на Італію, – пояснював наш водій Йосип. – Два дні на тиждень вони їдуть туди, два дні на тиждень – назад. Якщо знаєш, то можеш підгадати, коли самому їхати і коли повертатися, аби не довго стояти у черзі.
(Секрет перший – дізнавайся про місцеві особливості наперед!)
Проблема не лише в кількості маршруток, а в тому, що їх всі дуже ретельно перевіряють. Усі речі треба витягнути, показати кожну сумку, почекати, поки перевірять саму машину, повантажитися знову й тоді вже їхати.
Зрозуміло, всі їдуть навантажені й не з одним багажним місцем, тому часу на таку перевірку йде немало. Добре, що попереду нас була лише одна подібна машина.
– Водії везуть і посилки, – розповідає Йосип. – Рідні передають на Італію своїм, ті – звідти. Й далеко не завжди посилки запаковують правильно. Хоча водії всім кажуть: не більше однієї пляшки алкоголю, не більше двох пачок сигарет. Але ж знаходиться хтось «розумніший», і кладе більше. Митники перевіряють, вилучають зайве, ще водій мусить заплати штраф у десять тисяч форинтів (українська тисяча – А.Ф.). Звичайно, у нього квитанція є, він потім відіб᾽є собі ті гроші у адресата. Але ж час втрачається!
(Страшний секрет другий – дотримуйся правил, на те вони й правила!)
Загалом ми простояли три години, аби переїхати в Угорщину й дві – аби вже вночі повернутися в Україну. Забагато. І у зв᾽язку з цим секрет третій, інтимний: з туалетами на кордоні як і раніше, сутужно – що з одного боку, що з іншого. Тому не переїдайте й особливо не перепивайте напередодні перетину – може піти на шкоду.
У зв᾽язку з цим співчуваю водіям вантажівок, які часом стоять, кажуть, не три години, а знаааачно довше. Та вони, мабуть, мають на цей рахунок свої секрети :)).
Як на мене, дуже важливим є розуміння того, що ти можеш потрапити в таку ситуацію, мусиш довго чекати й це тебе не обмине, як би ти цього не хотів. Як кажуть, що людям, те й нам. Тому не треба вмикати психа, зриватися на комусь. Врешті, прикордонники та митники просто роблять свою роботу. Й роблять непогано, хоч нам у той момент може здаватися інакше. Коли ми повзли в черзі з Угорщини, водій Йосип вже перед нашим пунктом перепуску зауважив:
– Було, в черзі такої довжини три години стояв. А ми сьогодні за годину проїхали. Добре працюють хлопці.
Тому (секрет останній) треба налаштовуватися на доброзичливість. І людям навколо тебе комфортно, і свої нерви побережеш.
