Конкурс проектів молодіжних громадських організацій від обласного управління молоді та спорту цього року був нуднішим, ніж минулий. Багато повторюваних ідей, мало креативу, а передусім – враження – мало розуміння, що насправді має нести проект. Недарма кілька разів від Дмитра Лантушенка й від інших членів комісії лунало запитання: а результат?
Так, провели форум і щось вирішили; провели тренінг і здобули такі-от навички; провели змагання і маємо ось такі результати… Тут принаймні можна «помацати» підсумки. Але коли кілька проектів побудовані на тому, що ми поїдемо туди й станемо патріотами; що ми побуваємо десь і це буде обміном…
Sorry, але чому тоді, аби стати патріотами, не досить прочитати книжку про Львів? Або чому називається обміном поїздка із Сум до Івано-Франківська, якщо навзаєм ніхто не приїздить до нас?
Ось класні туристи хочуть класно сходити в гори. І що? – Ну як це що? У такі складні походи мало хто ходить! – А результат? – Ну от сходять… – Лариса Тихенко, відчуваючи сенс проекту, якого не відчувають самі автори, починає підказувати: ви не просто їдете в турпохід, а навчаєте групу туристів-провідників отаких специфічних складних походів. За підсумком вони отримають сертифікати, потім стануть викладати в школах і ми нарешті матимемо в наших навчальних закладах таких фахівців із туризму, яких область наразі не має.
Те ж саме щодо поїздок школярів під девізом «люби і знай свій рідний край». Набрати дітей, повантажити в автобус і повезти. Крапка. Добре, є схожі проекти, де спочатку закладається конкурс якихось дитячих робіт, визначаються переможці, проводиться презентація з нагородженнями. А найкращі – в поїздку. Ось у такому випадку вже є сенс, процес і результат. А «зрубати» з управління грошей, аби покататися, «бо вже раніше кудись їздили» – не проект.
Щодо мови й мовлення… Хтось чудово володіє мовою, хтось намагається відповідати вимогам… Проблема в іншому: багато хто, як і раніше, не розуміє, в чому різниця між спілкуванням російською та українською.
Прочитала назву проекту «Стихи улиц», відразу «перемкнуло»: ну невже не можна перекласти?!. Починають презентувати проект. Нормально: фестиваль, альтернативні музики-співаки – те, що цікаво молоді й, як на мене, реально потребує підтримки. Але чому назва така? Чому російською? – запитую не я, а зразу кілька інших членів комісії. Ну от, кажуть, уже був цей фестиваль з такою назвою, вирішили залишити. І між слів: якщо перекласти на українську, типу, некрасиво буде. Не розумію: якщо вони пишуть поезію, то невже не чують вухом, що «вірші вулиць» набагато приємніше лунає, ніж «стихи улиц»?
«Перекладайте», – радять члени комісії. «Поки не почула вас, я, прочитавши лише назву, перше, що подумала, – «зарубаю» проект», – зізнаюся я. Автори проекту виразно здивовані…
Наперед чую закиди від російськомовних, навіть моїх добрих знайомих, що кожен має право говорити, як хоче. Звісно!! Але ж проекти «молодіжок» покликані виховувати. Хай говорять звично ті, хто так уже звик. Хай старше покоління долюбилося російською, поки дехто не вийшов із плакатами любою мовою «Путин, введи войска!» Але якою є наша молодь? І якою буде?.. Й знову мене цікавить: якою була б відповідь моїх опонентів на запитання: аби в час другої світової, яку ми за звичкою називаємо «вітчизняною», хтось із радянських людей заговорив у побуті німецькою, як би його сприйняли?..
І ще одне спостереження на конкурсі, якого просто не можна не згадати. Захищаються немало організацій, хтось краще, хтось – гірше. І раптом виходить одна особа й заявляє: всі нудні й нездарні, а Я можу навчити, як треба працювати й що робити! Запитую: які проекти, що були б резонансними, вами реалізовано? Жодного, справді відомого загалу. Але ж впевненість у собі – нам, старшим, хіба повчитися!..
Діти! Не поспішайте хвалитися «видатними історіями своїх успіхів». Якщо ці історії реальні, – вас про це попросять інші.
