Сьогодні згадалася моя поїздка у село Піски Буринського району. Матеріал про те було надруковано в «Україні молодій» 11 квітня 2007 року. Перечитала. Все – як учора і якось ще більше, ніж тоді, моторошно, – з огляду на сучасну ситуацію… Запалила свічку на вікні, а чоловік ішов увечері, каже, тільки у нашому вікні й горить…
Адреса — село Піски Буринського району Сумщини. Якщо ви схочете щось дізнатися про нього, включивши пошук в інтернетi, отримаєте довгий список публікацій про торішню епідемію пташиного грипу, що сталася тут. Дані про людське душогубство майже сімдесятип’ятирічної давності навряд чи й відшукаєте. Проте, недавно знайдені документи Піщанської сільради, датовані 1933 роком, можуть пролити світло на трагедію Голодомору не лише в цьому селі. Бо такі матеріали, ймовірно, єдині подібні в Україні, що дивом уціліли.
Книга смерті
Шість книг реєстрації зберігаються сьогодні у Буринському відділі РАГСу. Так по-шаблонному і написано: «Книга реєстрації», а далі назва об’єкту реєстрації — «смерть».
Шість книжок смерті, перший запис у яких датований 28 січня 1933 року, останній — 25 серпня 1933 року. Дані за інший період не збереглися. «Диво, що збереглися ці, — каже заступник голови райдержадміністрації Микола Дишковець. — Була чітка вказівка того часу — всі документи знищити». Вказівка не дивна: якби всі реєстраційні книги днів Голодомору збереглися, навряд чи знадобилася б така тривала дискусія про статус того, що відбувалося в Україні у 1932—1934 роках. Бо ж за вісім місяців, зафіксованих у «книгах смерті», у Пісках не стало 1195 людей. І навпроти прізвищ понад вісімдесяти п’яти відсотків з них у графі «причина смерті» стоїть однозначний напис: безбілковий набряк, себто голод.
Начальник відділу РАГС Лариса Дзюба нам у руки книжок не дає: минулого року почав суворо діяти закон, який забороняє відкривати документи раніше, ніж через сімдесят п’ять років. Отже, вони потраплять до архіву й стануть відкриті загалу в 2008 році. Не дозволяє навіть сфотографувати стосик тих книг. Але, сама перегортаючи сторінки, Лариса Дзюба показує нам кілька записів: різні люди, різний вік, однакова смерть…
Дворічна дитина — атрофія. П’ять років — заворот кишок. Катря народилася сьомого червня, померла десятого червня, вік — три дні, зафіксована причина — голодування. Дворічний Роман — запалення очеревини. Двадцятирічний хлопець, семирічний хлопець — кривавий понос. А ось причиною смерті визначено старечу неміч — випадок можливий, але ж людині, яка померла від тієї «немочі», сорок вісім років… Інші, наведені тут діагнози, — той самий голод: і запалення очеревини, й кривавий понос, — їли що завгодно, особливо діти…
Утім, про їжу пізніше. Бо ще не відпускає список і зафіксовані в ньому скупі рядки. Шосте червня — у цей день помер сорокарічний батько та четверо дітей — дванадцяти, семи, п’яти та двох років. Восьме липня: не стало ще цілої родини — сорокап’ятирічного чоловіка, його дружини, дітей — десяти, шести та чотирьох років. Найбільше помирало у червні — по 26, 30 чоловік за день. Бо ж їсти в цей час зовсім не було чого: про минулорічне забули, нове не виросло…
«Зверніть увагу, — каже краєзнавець Микола Бондаренко, — на соціальний стан людей. Мені одна вчителька розповіла, як їй ще школяркою втлумачували: якби пішли в колгосп, не вмирали б. Не вижили, мовляв, тільки одноосібники. Ці книги однозначно спростовують комуністичну пропаганду». На деяких сторінках колгоспників — 90 відсотків. І у 90 відсотків із них причиною смерті є той самий безбілковий набряк.
Утім, вивести чітку статистику через два роки зможуть науковці. Нині ж бачимо одне: комуністичній владі було що приховувати і через що знищувати документи. Адже подібні матеріали, вважають у Бурині, є вже справді неспростовним доказом. Досі більшість даних трималася на свідченнях очевидців. А вони можуть забути всіх, хто помер у ті роки. Чи просто вже й немає кому згадати. Хто ж згадає, коли вимерли не просто родини, а роди, і сусіди, й знайомі. А когось пам’ятають тільки за вуличним прізвиськом.
Тепер перед нами — безпристрасний документ.
Кулінарна книга
Показати голод через їжу — така парадоксальна ідея належить вже цитованому краєзнавцю і художнику Миколі Бондаренку. «Його в Америці знають більше, ніж в Україні», — каже Микола Дишковець. Справді, виставки митця, який мешкає в селі Успенка Буринського району, за кордоном відбувалися значно частіше, ніж на батьківщині. Може, тому, що надто рано для тодішньої політичної ситуації — ще з 88-го року — почав художньо розробляти тему Голодомору. Тому, певно ж, позбувся майстерні, не здобув державних лаврів. Зате на весь світ моторошно показав голод через свою «Кулінарну книгу».
Кожна ліногравюра — селянське вікно, де перетиння рами водночас — хрест. Три шибки світлі — як надія на виживання, і в них зображено той «продукт», який часом рятував людей у голодному мареві. Четверта шибка — чорна, на ній білими літерами — рецепт приготування із показаного «продукту». З чого кулінарили? З пирію, кленового листя, макухи, різних корінців, кукурудзиння, жучків і хробачків, котів, пташенят із випотрошеного гнізда, їжаків, гусені… «Президент на виставці в Українському домі найбільше затримався саме біля ліногравюри з цими комахами, яких їли діти», — розповідає Микола Бондаренко. Наймоторошніша у своїй символічності робота, що зображує порожню миску з ложкою, зверху якої — закривавлений ніж людоїда…
За кожним рецептом — реальний спогад, історія людини чи родини, розказані художнику. «Мені не треба в наукові експедиції, — каже Микола Бондаренко, — весь час живу в селі, люди поруч. Знаєш усіх і знають тебе, не бояться розповісти… До речі, про страх. Уже у 2005-му ми робили виставку про Голодомор. Підійшов до мене чоловік і запитує: ви не боїтеся? Це вже тепер!..»
Перша зустріч Миколи з темою Голодомору відбулася у четвертому класі. Вчив урок із історії СРСР. А що був слухняним учнем, то, як веліла вчителька, читав дома вголос, — аби ліпше запам’яталося. І все про успіхи… А бабуся й питає: «А про голод там не пишуть?» — та ще й додала таке страшне, — ніби й людей їли. «Тоді я дуже довіряв книжкам і на бабусю сильно розсердився», — пригадує художник. Але тема вже не проскакувала повз вуха, мимоволі нанизувалася на свідомість…
Свою першу виставку «Кулінарної книги» Бондаренко зробив у 1993 році в Росії — в Ульяновську. Допоміг тамтешній товариш. «Та й треба було ж «подякувати» творцю того, чому присвячена виставка, — Ульянову», — усміхається Микола Бондаренко. Потім виставлявся ще. Допомогли зробити експозицію і у Санкт-Петербурзі. Там перепитали лише: з якої країни художник, який зображує голод?
У Канаді видали до виставки хороший альбом. Сьогодні Микола Бондаренко сподівається на його перевидання. За цю справу взявся Вільямс Морган із Вашингтона. Йому передали й більш як двісті сторінок спогадів, зібраних у районі, — аби ліногравюри та текст взаємодоповнювалися. В Україні про видання альбому поки не йдеться.
Голодомор став саме тим періодом, коли нас переламали, вважає Микола Бондаренко. Знищили тих, хто вмів працювати і знав, як працювати. Спочатку поставили керувати громадами людей, не здатних господарювати. В одному із сіл, розповідали, призначили головою сільради чоловіка на прізвисько Латка — а латка вона і є латка. І такі бездумно виконували все, що їм накажуть. Мабуть, міркує Микола Бондаренко, «відтоді й приказка з’явилася: «я начальник — ти дурак». Ми й досі того не подолали»… Все, що розповідає краєзнавець, пронизано історіями з життя — їх так багато довелося йому почути.
…Зайшли до хати: «Давай хліб!». «Немає», — відповідають. «Чого ж не дохнете?» Оскільки хліба не знайшли, вирішили забрати фікус із підвіконня. «До чого ж тут фікус? — каже Микола. — Йшлося при вилучення зерна. Але забирали все — і квасолю, й бурячок, навіть фікус!..» Проте він не може погодитися, що ті, хто «нагорі», до Голодомору причетні не були. То лише зручне виправдання, ніби винні в усьому «перегини на місцях». Скільки б спогадів не збирали, в яких населених пунктах, — скрізь усе відбувалося схоже. Тобто працювала система, а людський фактор незначно урізноманітнював керований процес.
І про це треба знати, про це треба говорити. На жаль, каже Бондаренко, краєзнавців у нас набагато менше, як істориків. «А яка історія без краєзнавства? Це те ж саме, що хімія без дослідів».
Книга пам’яті
Не забувати своєї історії допомагає пісчанам місцева уродженка, краєзнавець Антоніна Коров’яковська. У шкільному музеї Антоніна Петрівна відкрила розділ Голодомору. Як зайти до приміщення — вiдразу впадає в очі малюнок — дитина, що кричить. «Такою уявила й намалювала десятикласниця Олена Петельгуз свою двоюрідну бабусю, — пояснює Антоніна Коров’яковська. — Їй удома розповіли, що померла та маленькою дівчинкою». Антоніна Петрівна постійно працює з учнями. І як втішно буває, коли бачить, — ця робота потрібна не лише дітям. «Була річниця Голодомору, надворі негода, — пригадує вона. — Я дітям кажу: ідіть до могили, а там мене почекайте, бо я ж поки дійду… Ще і впала дорогою, а йти треба — діти чекають. Підходжу нарешті, — а там уже людей немало зібралося — на мене чекають. Запалили ми свічки, помолилися. Значить, потрібна людям ця пам’ять…»
Коли ми приїхали до Пісків, сільський голова Ніна Скорина повідомила: треба швидше їхати до могили — люди зібралися. Чому зібралися, чи скликав хто? Ні, розвела руками голова. Просто чутка пішла, що на могилу хтось має приїхати, от і чекають.
Могила зі свіжопофарбованою огорожею — причепурили до приїзду якихось гостей — має свою особливу історію. А віднайшли її та відновили завдяки Олександрі Биченко, свідкові тих давніх подій, та Леоніду Горбачу, ровеснику тих днів, чимало рідних якого залишилися в 30-х. Олександра Іванівна занедужала — вже 93 роки має. Тож люди доручають розповідати Леоніду Омеляновичу. І чоловік говорить, час від часу ковтаючи сльози.
На цьому місці жив господар Сава Шевцов, по вуличному Савчонок. Сад посадив, пасіку мав. Та прийшли «красні» і все змели. Бджільник лишився порожнім, і до його ями вирішили звозити в 33-му «безродних» — кого вже нікому було поховати. Скидали мертвих, часом і живих. «Он мій племінник Віктор стоїть, — показує Леонід Горбач. — Син моєї сестри, якого могло вже й не бути».
…Чотирнадцятирічну дівчинку забрали з хати разом із мертвими, хоча вона ще дихала. А тодішній голова Роман Бойко велів щодо слабких: кидайте, там дійдуть. Дівчинці пощастило: вона виповзла з канави і дісталася людей, які їй допомогли. Вижила, народила сина. Викрутас долі: доглядала ще й дружину того голови Бойка, яка на старості лишилася сама. Бо весь їхній рід вивівся — певно ж, недарма.
…Хата Олександри Биченко, якій тоді було дев’ятнадцять, близько підступала до бджільника-могили. Вона боялася в ті дні не лише спати вночі, а й бути в хаті вдень — здавалося, перевертаються там люди. Саме завдяки пам’яті баби Шури та таких, як вона, знайшли стару могилу і упокоїли пам’ять близько двохсот п’ятдесяти земляків, що лежать тут.
Заходимо й до Олександри Іванівни. Вона вже не встає з ліжка, погано чує, але розуміє, про що йдеться, і міцно бере мене за руку своїми сухими руками: «Діточки, то страшне було. Хай Господь відвертає і заступає. Людей, маляточок скільки пропало. Просіть там начальства, щоб уже не допустили до такого. Чого ж то поля стоять незорані? …Діточки, не допускайте до такого…»
Саме тут, на реальній могилі в селі, що має письмові свідчення трагедії Голодомору, повинен стати пам’ятник, вважають і в Пісках, і в Бурині. «Це має бути пам’ятник не лише районного, а й обласного масштабу», — каже заступник голови райдержадміністрації Микола Дишковець. Може, комусь десь у далеких краях немає де поклонитися безвісно загиблій своїй рідні, то хай би поклонилися їй у Пісках, де таким відчутним є дихання історії…
