«Я завжди мріяв, що до мене прийде молодий журналіст, і я зможу йому все розповісти», – поділився зі мною Григорій Єлишевич, корифей сумської журналістики, відомий український гуморист, політичний діяч і почесний мешканець Великої Чернеччини. Там таких жителів, як зазначив він, лише шість. Медаль, присуджена Григорію Львовичу за визначну роль у житті громади, шанобливо висить на яскраво-червоній стрічці у його «кімнаті-музеї», а поряд із нею – нагорода члена журі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу сатири й гумору «Грунські усмішки».
В окремому кутку стоїть програвач. Він сумлінно відтворює диски з авторськими піснями Григорія Львовича, які акуратним стосом складені неподалік.
Кімната, у якій ми говорили, дуже схожа на життя самого Єлишевича: то тут, то там можна знайти безліч пам’ятних цікавинок. Про кожну з них – вчителювання, радянське минуле, перші проби пера в журналістиці та, звичайно, гумор – далі.
Талант у спадок
Батьки Григорія Львовича були творчими та активними людьми. За час свого перебування у Великій Чернеччині вони швидко здобули авторитет та щире визнання місцевих мешканців. Не дивно, що їхній хист передався й синові.
– Моє рідне село – Велика Чернеччина. Я приїхав туди з батьками, коли мені був рік. Батьки мої – то велика дивовижа. Вони були професійними акторами: навчалися в Узбекистані. Так вийшло, що вони там познайомилися в театральному, хоча батько мій – із Донбасу, а мати – з Конотопа.
І через оце [показує на себе – ред.] вони повернулися в Конотоп, не закінчивши і двох курсів. Вони дуже талановиті, у селі це потім теж стало в пригоді. Мій батько за рік екстерном закінчив педагогічний, і все своє трудове життя присвятив вчителюванню. Проте, крім того, він вів масу спортивних гуртків: створив кращі в області волейбольну та футбольну команди. Був різностороннім спортсменом, навіть мав розряд у шахах.
Мати знайшла собі роботу в бібліотеці, стала завідувачкою. Крім цього, вони разом постійно ставили багато концертів і вистав. Я ніколи не забуду їхнє “Сватання на Гончарівці”. Я ще був малим, нічого не пам’ятаю з того часу, крім одного: сиджу у залі, на сцену виходить Стецько, я дивлюсь і думаю: “Що це за опудало?” – а мені кажуть: “Ну що, впізнав? Це ж твій батько!”
Я, як і мої батьки, чистокровний єврей. І коли до села, ще перед нами, приїздила єврейська сім’я, їх, скажімо так, недолюблювали. І спочатку так само ставилися до нас. Але завдяки тому, що мої батьки були активними й швидко здобули авторитет, їх згадують добрим словом і досі. Спочатку відомі були в селі, потім – і в районі. Така талановита сім’я…
Воно, видно, й у мені десь було, але я спершу хотів стати науковцем: дуже любив біологію. Планував вступити в університет у Києві, та мені батьки запропонували наш педагогічний, адже там також є біологічний факультет. Я подумав, і вирішив так зробити.
Загалом ніяких визначних подій у дитинстві та у шкільні роки не було. Хіба що я був відмінником. Ну і деякі національні нюанси все ж фігурували. Але потім їх не стало, залишились лише у кількох прИдурків. Проте це мало турбує, коли ти знаєш, що ти нормально живеш і тебе поважають односельці…
Першій у своєму житті вірш я написав у дев’ятому чи десятому класі, він навіть був надрукований. До речі, написаний українською мовою.
Фізики і лірики
Коли вчився в інституті, мене затягнув у КВН один мій земляк. Сказав: “Єлишевича давайте, він нам усе понаписує: і домашні завдання, і конкурси”. Тоді КВН ще був російськомовним явищем, тож і писав я відповідно російською.
В один рік мене навіть обрали капітаном команди від нашого інституту. Тоді це було “Ой”, адже була велика конкуренція з політехом, який нині називається СумДУ. Там багато років капітаном був Леонід Мельник. Вони усіх давили, і нас також. Але в той рік, коли я був капітаном, нам вдалося у них виграти.
Тож я КаВееНив. І якщо говорити про рівень мого віршомазання, зовсім не думав про те, що стану письменником або поетом. Коли був капітаном, одного разу нам дали домашнє завдання: російською мовою – “Физики и лирики”. І тоді я написав вірша, який і досі мені подобається:
Физики, лирики, здесь спорить нечего,
Проблема призрачна, вопрос доказан,
Но есть другие противоречия,
Решить их надо, пускай не сразу,
пускай непросто,
Ведь жизнь – не сцена,
По миру ходит костлявый призрак,
И не по правилам КВНа в затылок лирику стреляет физик.
Физики, лирики, давайте бережней,
Пусть только в космос летят ракеты.
Мы все – создания одной материи,
Мы все – потомки одной планеты.
Після інституту я поїхав викладати на Київщину (в науку не взяли). А там таке село, ой, туди практично неможливо були доїхати. Але мене директор умовив. Люди дійсно гарні були, ставки гарні, де можна було рибу ловити, а я рибалкою ще у своєму селі захоплювався. І, коротше, розчулився я, поїхав разом із родиною, – коли перейшов на п’ятий курс, у мене вже була власна сім’я. Може, там все життя б і проробив, і ніколи б із мене не вийшло нічого. Але, як кажуть, доля не має зворотного відліку. Я ніколи навіть і не мріяв про таке, що з мене вийшло, навіть уявити собі не міг. А коли вже зайнявся цим і вже став мріяти про щось, все одно те, що вийшло, перевершило всі мої надії. Тому я кажу: я прожив таке життя, що дай Бог кожному прожити.
«Надумав стати соколом Сорока»
Будні Григорія Львовича проходили в гамірних класах сільської школи. Та він не полишав пера гумориста і своїх жартів.
– На Київщині я пропрацював два роки: домовилися, що дружина викладатиме біологію, а я – хімію. Раптом наші батьки скооперувалися з такою ідеєю: а давайте заберемо вас у Чернеччину, купимо у складчину хату. Ну, добре, поїхали в рідне село у школу. Я знову там викладав аж три роки хімію, а тоді мене звідти витягли.
Як учителював, віршів особливо не писав, був таким же дурним і принциповим. Колись перелякав усіх наших ветеранів-вчителів. Тоді приїздила до нас одна ідіотка з райкому партії, інструктор. А у нас комсомольські збори були, їхньою головою була молода вчителька. І ця інструкторша не давала їй і слова сказати: і тюкає, і тюкає, ображає… Всі це сприйняли як є, а я… Написав листа у райком партії. Коли наші дізналися, кричали, що за це повиганяюсь усіх із роботи.
Натомість приїхав третій секретар, по ідеології. Ми його якось знали, а він – знав моїх батьків. Вони вже були багато чого варті, навіть перший секретар їх поважав. Хотів свого часу зробити батька завідувачем освітнього відділу в районі, уже навіть його “засватав”, пообіцяв квартиру. Вже печатка була у батька, він уже працював. Коли раптом через три дні його попросили з посади. Батько усе зрозумів: в обкомі партії, коли затверджували людину, сказали прямим текстом: “Ви що, «Івана» не могли знайти?” За національною ознакою його звільнили. Але це просто як нюанс. На моєму трудовому житті це не позначалося. Можливо, тому, що я вже був більше українцем. Моя національність мені ніде не зашкодила.
Так, значить, приїхав до нас третій секретар. Зайшов до учительської, у деяких там вже піджилки тремтіли, і каже мені: “Зберемо ваших, поговоримо”. Він принциповою людиною був. Я запропонував самостійно зачитати свого ж листа. Читаю і питаю у людей: “Було?” Всі, одностайно: “Було”. Наступний пункт читаю: “Було?” І таких “булів” – кілька. Секретар засміявся, сказав, що радий, що у нас така дружна комсомольська організація, і пообіцяв колегу “поправити”. Зрештою, колега дуже швидко зникла з райкому партії.
Пізніше якось випадково вийшло так, що я написав гумореску. Колись мені розповіли про учня на прізвище Сорока, про один випадок на уроці в іншої вчительки. Я написав:
Надумав стати соколом Сорока
За партою сидів,
І раптом – зник
Оце вже дійсно – хімік-чарівник.
Згодом вже народилася найперша повноцінна гумореска. На неї відгукнувся інший поет, мій земляк, який уже тоді пророкував мені велике майбутнє. Я ж про це навіть не думав. Так-от, розповіли мені історію про сусіда, який жив на моїй вулиці. Щоб зрозуміти, що це була за людина: мороз, зима, а він лежить на вулиці і спить. До нього вийшла бабуся, за плечі його смикає, каже: “Вставай, голубчику, змерзнеш же”. А він підняв голову, і каже: “Такі, як я, не змерзають, а йдуть похмеляться”. І випадок, про який я написав, був такий: прийшов він додому, знову п’яний, упав, і голова потрапила в грубку. Він прокидається: темно, тут гріє, там прохолодно, вже не розуміє, на якому він світі – на цьому, чи вже на тому. І в мене народилася та перша гумореска. Чесно кажучи, на зустрічах я її читати уникаю, бо професійний рівень вона має не надто високий. А тоді послав у газету, її надрукували. І коли це сталося, з мене поперло. З мене стільки всього написалося! Не все було надруковано, але деякі твори поїхали аж у “Перець”. Це для мене було щось космічне.
На шляху до журналістики
Як це часто буває, усе вирішила випадковість. Григорій Львович кілька разів підкреслив, що навіть думати не намагався про журналістський фах. Однак у його випадку, щоб стати справжнім газетярем, достатньо було лише прийти на сільський стадіон.
– У першу чергу я – журналіст. Але спершу я про це теж навіть не думав: я і – Журналіст. Я ж ніде не друкувався, нічого не писав. Листа писав, і то, в райком, а не в газету.
Та якось мене зацікавили такі речі: пишуть у нашій районці, в газеті “Вперед”, якусь критику, і підкріплюють листами людей. І чомусь збрело мені в голову, що мені було б цікаво брати деякі листи, і коментувати їх (я ж уже був знайомий з редакцією, бо друкував там гуморески). Взяв я собі псевдонім Вадим Колючий: рубрика мала назву “Вадим Колючий коментує”. Чомусь ім’я Вадим мені імпонувало; так звали мого друга та однокласника, золотого медаліста, як і я. А Колючий – зрозуміло чому.
Я брав рядок із листа і підкріплював його маленьким заковиристим віршиком. І все.
Мене дуже багато друкували в місцевих газетах як гумориста, на радіо я також був. Процес пішов, але журналістом я ще не був. Усе змінив один випадок: на стадіоні в селі відзначали якесь велике свято, яке відвідав редактор газети Петро Погребняк. Він тоді мене вже знав. Сів коло мене і каже: “А чого ви не йдете до нас працювати?” Я вирішив, що він жартує, і кажу: “Так ви ж мене не запрошуєте”. “А от візьмем, і запросимо”, відповідає він. Я сказав, що подумаю. Отак пожартували трохи, та і все. Проходить певний час, він раптом приїздить в село і каже: “А я серйозно. Ми б хотіли, щоб ви у нас працювали. Одначе ви ніколи не писали жодних газетних публікацій, тож спершу спробуйте, як це”. Мені стало цікаво… Я поїхав у Підліснівку, і був там ще рази три. Написав, зрештою, здорове-е-енний матер’ял про село, чим воно живе, приношу і гордо даю Петру. Він читає і каже: “Так це не матеріал. Написати про все підряд – таких матеріалів немає, це не годиться, знайдіть щось інше”. Я, злючий як пес, думаю: “Та пішли ви”. Вирішив просто накарлякати щось на ходу, мовляв, нате їжте. І наступного ранку я почув, як щось деркотить. Вибіг із хати й побачив тракториста. Зупинив його й спитав, куди той їде. Каже: “Гній розкидати”. Отож я попрохав взяти мене з собою, поїхали. Я написав про це репортаж, і на все життя запам’ятав перше його речення: “У пронизливий посвист лютневої хуги бадьорим підголоском вплітається гуркотіння трактора”.
Поїхав, віддав редактору, він дивиться: “О, це вже інша справа”. І мене через пару днів офіційно запросили на роботу. І десять років я відпрацював на посаді завідувача відділу сільського господарства.
З донькою Ірою, яка пізніше піде батьковою журналістською стежкою – вгорі.
А от на творчий вечір батька Іра іноді може прибути лише онлайн – унизу.
“Я поліз в політику”
Григорій Львович багато говорив про своє політичне життя: чільне місце у його біографії посідають активізм та стійка громадянська позиція. Проте навіть у складній та буремній сфері політики журналістська справа не полишала нашого героя. Спочатку була власна газета, потім – пресцентри й пресслужби органів влади.
– Згодом я пішов у Народний Рух України, через що довелося залишити роботу. І раптом мене, опозиціонера, з Обласного фонду милосердя і здоров’я запросили зробити їм газету. Я назвав її “Совість”, виходила раз на тиждень, а писав її я сам. Там я розміщував те, що я сам хотів сказати, те, що я бачив, незалежно від того, що кому подобається або ні. Так було тривалий час. Але, коли я поліз у політику (надивився там усякого, правда), мене обрали депутатом обласної ради. Я вважав, що, раз я обраний депутат, то, перш за все, повинен працювати: над документами, над питаннями. Авторитет у мене був і серед колишніх комуністів, і серед демократів-опозиціонерів, адже інколи доводилося для області щось робити разом. Одна людина про мене колись сказала: “Хоча ми з ним були по різні сторони барикад, відмічу його за принциповість і те, що завжди допоможе знайти вихід з будь-якої ситуації”.
Потім я став головою пресцентру обласної ради, а ще пізніше перейшов до пресслужби голови Сумської обласної адміністрації. Цю свою посаду я вважаю найвищою. З Анатолієм Єпіфановим (тоді – головою Сумської обладміністрації – ред.) ми один одного знали й поважали. Коли мене перевели до нього, він мене викликав до себе в кабінет і запитав, як ми будемо працювати. Я запропонував: “Усе, що мені треба робити, я робитиму. А якщо я буду з чимось не згоден, я не буду десь по закутках про це говорити, а до вас зайду і скажу”. Він погодився. І якщо були якісь проблеми, я завжди до нього приходив, і ми разом усе вирішували.
До речі, він до мене єдиного звертався на “Ви”, хоча я молодший за нього. Усім іншим він казав просто “ти”.
Загалом я пішов у політику, бо бачив, що необхідні якісь зміни. Народний Рух України не був проти когось, а був за незалежність України й за те, щоб вона стала європейською. Воно мені було близьке, зрозуміле. Воно було моє. У мене є книжка – «Записки смертного». І цю книжку я б не зміг написати, якби не був журналістом, хоч все й відбувалося на моїх очах.
У мене завжди було дуже загострене почуття справедливості, а для журналіста це дуже важливо, з моєї точки зору. Люди йдуть у журналістику з різної мотивації. Я, хоч і потрапив туди випадково, вирішив, що буду максимально використовувати усе, щоб робити щось корисне для людей.
Був десь у 1989 році найбільший мітинг в історії Сум, більший за всі мітинги, які були на Майдані: там було близько десяти тисяч людей. І мені, як учаснику Народного Руху, дали слово. Я подумав: як би коротко сказати, але так, щоб це було важливо. У мене там було буквально кілька речень типу: “Я – єврей… Прийшов у Рух, тому що…” Я вже не пам’ятаю дослівно. Але важливим було не це. Важливим було те, що на всій площі, серед десяти тисяч людей, запала мертва тиша. Я такого в житті не бачив. Щось відбулося зі мною, коли я вийшов на трибуну, таке зі мною було лише пару разів у житті. Я зрозумів, що у мені є щось таке, після чого мені зрозумілішими стали і Тимошенко, і навіть Гітлер. Є люди, які можуть енергетично впливати на інших, от і я можу. Але це лише для виняткового випадку, як тоді, коли мені треба було сказати ці слова.
Учителі, наставники, колеги
Повертаючись до початку свого журналістського шляху, Григорій Львович не обходить теплою згадкою тих, хто допомагав йому долати перешкоди.
– У мене не було жодного досвіду, але, як сказав Геннадій Петров, відома у нас на Сумщині людина, яка працювала відповідальним секретарем газети “Вперед”, у мене легка рука. Він якоюсь мірою був моїм наставником, бо журналістом я тоді ще був зеленим. Тож моя “легка рука” та допомога старших, яка була методично та грамотно скомпонована, вели мене. Воно у мене пішло легко, у всякому разі.
Петров, крім того, мав гарну “чуйку”. Він бачив мої письменницькі навички, ще коли я мав одну лише рубрику “Вадим Колючий коментує”. І колись мені по секрету сказав: “Дивись, ти у нас уже довго друкуєшся. Як ти думаєш, усі так грамотно пишуть, як ти?” І показав мені кілька робіт моїх колег, де усе було перекреслено його правками. Жоден матеріал газети не проходив повз нього, але мої завжди публікувалися без зауважень. Я найбільше поважав його за те, що він міг із ким завгодно лаятися, конфліктувати, сперечатися через матеріали.
У нас у редакції ходив один жарт. І тримався довго, бо це правда. Надя Одаренко, відома на той час журналістка, з якою ми разом працювали, отримувала від Петрова на горіхи. Те йому не так, се. А вона йому каже: “Геннадію Терентійовичу, ви ж мене любите! Чому ви мені так кажете?” А він їй відповідає: “Яка може бути любов, коли нема матеріалу?!” Ця його фраза розійшлася потім на цитати. Він був фанатиком газети “Вперед”. Для нього було святим, щоб у газеті все було найкраще та найграмотніше. Для мене він – палкий прихильник своєї професії. Цього фанатизму я в нього також учився.
Зустірі офіційні – вгорі, зустрічі домашні – внизу – в гості прийшли учні Сумської школи № 29.
А потім, уже з моїм досвідом публікацій гуморесок у “Перці”, мені запропонували писати фейлетони. Ініціатором був мій інший наставник, наш земляк – Владислав Бойко. Це теж зіграло певну роль у моїй творчій журналістській долі. Нехай зарплату мені не платили, але юридично, за документами, я був позаштатним фейлетоністом журналу “Перець”. Були роки, коли п’ять-сім моїх фейлетонів з’являлися в журналі.
Фейлетони – це вже серйозно. Там треба було працювати дуже відповідально. Робота в “Перці” навчила мене, щоб я завжди виходив не з певних своїх думок, а з фактів. Якщо факти є, можна писати. Якщо їх немає, це вже ризиковано, адже текст повинен бути таким, щоб і комар носа не підточив. Коли ти хвалиш, людям байдуже, якими словами ти це робиш, але коли критикуєш, ти повинен бути озброєним документами, фактами, й почувати себе спокійно в процесі написання.
Владислав же Бойко – золота людина. Я часто ночував у нього вдома, коли приїздив до Києва, був знайомий із його дружиною. Він для мене був справжнім наставником, в усьому – і фейлетонах, які я не писав ніколи в житті, і в певних ідеях. Він був дуже доброю людиною, виховав цілі покоління “перчан”, не одного й навіть не десяток таких, як я. По всій країні є його учні. Такий у мене був друг, дорогий старший товариш.
Наприкінці нашої розмови Григорій Львович щедро поділився зі мною своєю творчістю: на уже згаданому магнітофоні ввімкнув пісню власного виконання та подарував дві своїх збірки, прикрасивши обидві автографами. В одній написав, як зазначив сам, класичне для себе побажання, яке він лишає усім: «Віри, Надії, Любові». А у збірці «З усмішкою і любов’ю» кинув рядки: «На добру пам’ять і згідно з назвою». І там, і там підписався лаконічно: «Автор».
Анна НАУМЕНКО,
магістранка кафедри журналістики та філології СумДУ
Фото – з архіву родини Єлишевичів.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
