Людина, яка працює та надихає; підтримує і заспокоює. Її не видно в кадрі, вона – за лаштунками робочого процесу, але вона бачила і провела у світ журналістики не одне покоління медійників. Її однією з перших бачили гості, які переступали поріг телецентру.
Олена Тімоніна стала пенсіонеркою зовсім недавно, а раніше була адміністраторкою Суми Суспільне, працювала й у інших «назвах» обласного телебачення, загалом – понад 35 років. Тож знає секрети творення передач, ефірів, а найголовніше – як працювало й розвивалося сумське телебачення.
Яка ж вона, робота і життя поза кадром, – наша розмова.
Зустрічаюся з Оленою Михайлівною і відразу бачу її щиру посмішку. Поруч біжить коричневий друг – дворовий пес на ім’я Персик. «У мене і будка його під вікном стоїть, підгодовую трохи».
Підходимо до будинку, а нам вже махають із вікна. Не встигаємо переступити поріг, як Олену Михайлівну кличе сусідка і говорить про якісь справи їхнього будинку. Слухаю, як моя супутниця щось швидко пояснює, обіцяє з усім розібратися.
Наша розмова почалася ще на вулиці, коли Олена пунктирно розповідала про себе: «Вищої освіти в мене немає, я закінчила торгово-кулінарне училище. І так склалося, що вся сім’я була на мені, – батько, бабуся старенька. Потім заміж вийшла, народила дитину. А коли пішла на роботу, думки про освіту та й можливості були, але не було, як то сказати, амбіцій, що десь колись мені дістануться керівні посади. Мені подобалося все те, що робила і роблю, я ніколи не соромилася будь-якої роботи, нехай сніг почистити надворі чи зустріти поважну особу…»
– …А ким хотіли стати, коли були дитиною, підлітком?
– Як і в кожної дитини, якісь думки й бажання були. Так, я завжди хотіла стати вихователькою дітей дошкільного віку. Дуже люблю дітей, це і зараз мене наздоганя. Наприклад, сьогодні вранці… Коли тривога, дітей забирають із садка, вони граються у нашому дворі й уже звично кричать: «Бабушка Лена, виходь до нас!». Біжать до мене, сідають на руки, спілкуємося, знаходимо спільну мову. Навіть якщо поруч сидітимуть мами, біжать до мене, просять, щоб покатала на гойдалці. Мабуть, діти моє ставлення відчувають…
– Як ви потрапили на Сумське телебачення та на яких посадах довелося попрацювати впродовж років роботи?
– Спочатку працювала у торговельній сфері. Коли захворіла старша донька, ми потрапили у лікарню. Донька в садочок ходити не могла, тому відповідно я звільнилася і була з нею. Місяці чотири побула вдома, а потім моя шкільна подруга Людмила Куриленко, яка вже на той час працювала на телебаченні, запропонувала мені місце у буфеті. Каже: «Хоч на півдня прийди, у нас беруть обідів з десять. Треба поїхати у ресторан, отримати й роздати». Але що було, коли я зайшла в той буфет!.. (Згадує, ніби знову переживає ті емоції Олена Михайлівна.) Брудно, неприбрано… Виявилося, не дуже охайна дівчина там працювала і вона залишила весь посуд у жахливому стані. Я так плакала… Спочатку сказала «ні», але потім три дні все вимивала. Завгосп прийшла, сказала «не переживай», і почалася робота: ми повісили рожеві штори, перемили посуд, скатертинки пошили. І в мене вийшло зробити цей буфетик таким гарним, що вже не 10 обідів брали, а 30. Далі люди просто приходити туди поспілкуватися, випити чаю, кави. Це місце ожило, воно було таким теплим і душевним. Потім мені запропонували перейти з буфету працювати завідуючою складу в телецентр. Там довго працювала, пішла у декретну відпустку, народили молодшу доньку. А коли повернулася до роботи, то Ніна Олексіївна Шимоліна, старший інспектор із кадрів, взяла відпустку, і я почала потроху її заміняти…
Коли приїздив до нас президент Леонід Кравчук, у нас ще не було гостьової кімнати, тому він піднявся до директора і попросив чаю. Ми з Ніною Олексіївною побігли вимили чашки й подали чай. Але не було якогось шоку чи хвилювання, просто виконували роботу. Потім генеральний, Віктор Кирилович Савченко, запропонував мені поєднувати дві посади, бо адміністратор звільнився. І я надзвичайно вдячна йому за це, бо робота мені справді дуже сподобалася. Спілкування з цікавими, розумними людьми, з багатьма артистами, політиками приносило задоволення. Всі вони всі проходили «через мене». Тому постійно згадую і дуже вдячна Ларисі Якубенко, Оксані Кириленко, усім керівникам, бо якщо у мене і був страх когось прийняти, вони відразу його розвіювали. Та мені було й не принципово, кого з гостей зустрічати, – з усіма знаходила спільну мову. Для мене це завжди було легко.
Олена та тодішня генеральна директорка сумського телерадіо, зараз – представниця Нацради з питань телебачення та радіомовлення Лариса Якубенко.
– Телебачення для багатьох – закрита сфера, бо усі бачать тільки зовнішню картинку, Ви ж бачили все, так би мовити, за лаштунками. Чим вразило Вас це виробництво, коли тільки починали працювати?
– Вразило все, бо для мене це було в новинку. Зайду до режисерів – цікаво, зайду до дівчат, де робився монтаж, – цікаво і там. Тоді ж взагалі все «вручну» робили, така техніка була. Ну і, звісно, прямі ефіри – це було щось, такий кропіткий процес.
Тільки уявіть, як це цікаво, коли приїздить поважна людина, і ти можеш до неї доторкнутися. Я ж ще і гримувала їх, ну, або краще сказати готувала: поправити сорочечку, краватку, зачесати волосся. Люди ж і з відряджень приїздили, з дороги, а там треба і голову помити, і зачіску зробити, й одяг попрасувати. Згадую, була ситуація: приїхала до нас на програму «Вечірня кава» Ольга Сумська. Вона не думала, що у кадрі буде видно нижню частину тіла (а багато хто їде з мінімальним набором зручного одягу). Ми з нею поговорили, я її заспокоїла, адже у мене завжди були туфлі. То їх Ольга Сумська взувала… Руслана Писанка приїздила, ми дуже довго спілкувалися. Взагалі маю багато фото з відомими людьми.
З Русланою Писанкою.
– А якісь улюблені передачі мали?
– Передачі… Дуже подобалися ранкові програми. Наприклад, «На часі ранок». Важко було, адже вставати потрібно було о 5 годині, а о 7 ми вже виходили в ефір. Дівчаткам ведучим робили зачіски, одяг прасували, там із кимось поговорю – заспокою, там вип’ємо чаю, там ще щось. Це треба все було прожити… це треба любити. Головне – добре ставитися до своєї роботи й тоді все буде гаразд.
Студія. Гості вже розсаджені. Кілька хвилин до ефіру.
– Журналіст у кадрі та за кадром, напевне, – різні люди. Чи велика ця різниця і чи доводилося Вам, може, розчаровуватися людьми, які в кадрі милі й позитивні, а поза ним…?
– Ви знаєте (задумується)… не доводилося, розчарувань не було. Скільки приходило нових журналістів, ведучих – такого не було. Працював у нас Єлишевич Костя, він був таким похмурим, і мені навіть було страшнувато, коли у Кості був ефір (сміється), але я знайшла до нього підхід. Ми й зараз із ним спілкуємося, він дуже розумний, стриманий чоловік.
Я ні про кого не можу сказати, що хтось десь був у чомусь кращий чи гірший. Приходили молоді, боялися, не було такого досвіду, темпу, як у тих, хто вже працював. Переживала за всіх, про себе думаєш: «Боже, чи вийде у цієї дитини», а потім три-чотири ефіри, кілька місяців роботи й вони виходять професіоналами: Олена Бурнос, Кристина Члек, Юлія Ярошенко. Вони приходили зовсім юними дівчатками, а коли почали вести ефіри – це був інший рівень.
Після передачі з актором Іваром Калниншем – й господарі, й гості. Зліва праворуч – Андрій Юрченя (звукорежисер “Слободи ФМ”), Галина Семенова (редакторка проводового та ФМ-радіо), Олена Тімоніна, Лариса Якубенко; за Калниншишем – Олександр Бабуров (головний редактор “Слободи ФМ), Ніна Шимоліна (начальник відділу кадрів та секретарка), Валентина Погорелова (редакторка “Слободи ФМ”), Володимир Нянькин (редактор “Слободи ФМ”). Нижній ряд: Оксана Усенко (редакторка проводового радіо), Андрій Тарнаруцький (спеціальний кореспондент “Слободи ФМ”), Олександра Корецька (випускова редакторка).
– Як адміністратор Ви були, по суті, обличчям студії: зустрічали гостей, допомагали підготуватися до роботи в кадрі, проводили екскурсії. Як знаходили спільну мову з людьми, які приходили на канал? Адже всі ми різні, а тут ще й посадові особи, і популярні особистості?
– Працювати з людьми дійсно складно, але який би у мене настрій не був, що б не трапилося вдома – я все залишала за закритими дверима. Приходила на роботу і намагалася нікому не показувати свій настрій, особливо гостям, бо я знала, що людина йде в студію і тремтить, адже для багатьох це вперше. І я повинна готувати людей, тому завжди говорила: «Чого ви хвилюєтеся? Не хвилюйтеся. Залиште це журналістам, вони задають питання, а ваше діло – просто відповідати. Ви політолог? Отож і будете відповідати…» Людину потрібно було підготувати до ефіру – і у мене це виходило.
– Ваші колеги говорять, що Ви бачили не одне покоління молодих журналістів, які зовсім «зеленими» приходили сюди на роботу; навіть говорили, що були ніби мама для початківців. А чи могли визначити, з кого «вийдуть люди», а хто не зможе працювати в професії? І – за якими рисами?
– Ну так, дійсно, можна було… Коли до нас на канал прийшли сестри Середи – Настя і Ксюша, вони були студентками другого курсу. Почали вести ранкову програму, без великого досвіду, без знайомих… Але я завжди підбадьорювала їх і говорила: ваша справа підготуватися, написати текст, одягтися і чекати. Я своєю чергою допомагала, бігла до операторів, режисерів, сказати, що студія готова, гості на місці – час знімати. Вони мені дуже вдячні й дійсно говорять, що я їхня друга «телевізійна» мама.
Вони росли у професійному плані у мене на очах. Дівчатка горіли бажанням працювати, робили два-три сюжети на день, знаходили гостей. А тоді це було важкувато, адже спочатку програми ніхто не знав. Це вже коли проєкт почав набирати обертів, на цю програму почали проситися люди з різними темами, проблемами для висвітлення… Видно було, що дівчата далеко підуть. Зараз вони у Києві, працювали на різних каналах, темп не збавляють. Вони всю душу і силу віддають у роботу. Це не ті люди, які відпрацювали день і забули… Ні, вони постійно у пошуках. Я спілкуюся з дівчатками й зараз, тому знаю, що вони постійно розвиваються.
А ось інша сторона: був хлопчик, який не працює зараз у журналістиці, у нього не вийшло. Не було такого напору, який потрібен журналісту. Важко йому давалися сюжети, тексти. Йому і допомагали, але не вийшло. Одного дня я його зустріла і він сказав: «Ні, в журналістиці я не працюю».
Майже вся молодь пройшла через наш канал. Недовго працювали, але починали у нас. Звичайно, усі ми різні, але журналіст повинен постійно трудитися, розвиватися і в деяких ситуаціях виявляти характер.
Готуємо святкову передачу! Зліва – праворуч випускниця кафедри журналістики та філології СумДУ Юлія Марковська, Олена Тімоніна, тодішня головна редакторка телебачення Оксана Кириленко та редакторка Вікторія Красноплахта.
– Що, за Вашою оцінкою, найскладніше в роботі журналістів?
– Знову ж таки, ми повертаємося до того, що журналісту важливо вміти розмовляти з людьми, домовлятися. Самі розумієте, щоб добре поспілкуватися з людиною, треба багато знати та вміти, а розмови можуть бути на різні теми. Класно, коли людина відкрита, але, буває, прийде хтось, у гостьовій спілкується, все розповідає, а виходить в ефір і сидить мовчки, відповідаючи на питання «так» або «ні». Тому багато залежить від журналіста і все переплітається з умінням контактувати з людьми.
– Назвіть три правила Олени Тімоніної, якими користувалися на роботі, а можливо й у житті?
– Перше правило – порядність. Друге правило – не треба соромитися. Була у мене гарна колега Людмила Василівна Мазенко, її вже немає з нами, але вона завжди казала: «Ніколи не соромся питати». Тому, якщо я чогось не знаю, мені не соромно попитати. І це таке моє друге правило. Третє правило – треба бути гарним другом і залишатися завжди людиною. Я не працюю два місяці, але заходила на днях у гості в телецентр, ми спілкувалися, а я вийшла потім, і було таке відчуття, ніби я так там і залишилася працювати.
– Що докорінно змінила війна в роботі телебачення?
– Зміни насправді почалися, коли до нас прийшов коронавірус. Багато людей почали працювати дистанційно. Після повномасштабного вторгнення відбулося ще і скорочення: якщо раніше у комітеті працювало 130 осіб, то зараз – близько 50. Багато хто так і залишився на дистанційній роботі. Це велика проблема, навіть у стосунках всередині колективу, деякі люди не знають один одного. Той прийшов, той пішов – зміни є і не на краще… Змінилося й те, що у нас немає ранкових або вечірніх програм. Зараз тільки новини, й діджитал-команда видає їх у месенджерах, в онлайні.
Питаю, чи зміниться ситуація після війни. Олена Михайлівна зітхає і говорить:
– Дуже хочеться, щоб ситуація змінилася і все стабілізувалося, але не бачу цього. Я не думаю, що можна цю «махіну» запустити знову. Ви просто не уявляєте, як усе працювало, які студії, проєкти, передачі, прямі ефіри, марафони по кілька годин… Це було ціле виробництво. Але зараз немає віри, що все можна відновити.
– Ваші колеги говорили і Ви у своєму інтерв’ю Суспільному казали, що любите квіти і возитеся з ними. Знаю, що Ви підтримали акцію щодо висадки клумб у пам’ять наших загиблих захисників. Чи не плануєте продовжити щось подібне і долучити, можливо, містян до цього?
– Я сама по собі не можу всидіти на місці. Майже два місяці вдома, а ні хвилинки спокою немає. Увесь день щось роблю: одна сусідка попросила купити корм, інша попросила забігти в аптеку, третя попрохала заплатити за квартиру. Потім передати усім показники лічильників. У мене ще ось собачки, а ось квіти… Коли ходила на роботу, завжди було цікаво, хто ж займається цими клумбами біля двору, а ще більше задумувалась, як можна було розкопати траву, пересапати й посади квіти. Це потребує великих зусиль. І так колись побачила жіночку, яка цим займається, обмінялися координатами, й попросила журналістів звернути на це увагу. Щодо акцій, то ми всім двором організовували збір хлопцям, збирали банки – робили свічки. Стараємося по можливості чимось допомагати. І люди тягнуться, просять про допомогу… Все-таки більш, як 40 років тут живу, тому багато хто знає мене і без мене діла немає (сміється). З дітками організували висадку дерев. Сусіди накопали корінці сосни й дітки з дому повиходили, кожен допомагав, чіпляв на деревця свої імена. Але ж маленьким помічникам треба віддячити, тому вирішили посмажити сосиски. Всі зібралися й були у нас вечірні посиденьки.
Бажання жити і працювати в мене ще є. Життя досить активне. Відповідальність грає велику роль, то, якщо я за щось беруся, довожу справу до кінця.
– А скажіть, ніколи не було бажання самій створити щось журналістське? Можливо, виникав задум якоїсь передачі, яку можна б зробити?
– Ні, ніколи нічого такого не хотіла, бо любила і продовжую любити свою роботу. Я знала, що в мене немає вищої освіти, але й знала: якщо щось робити, то, за 12-бальною системою, на 12 я це робила, з великою відповідальністю та любов’ю. Не хотіла іншого, і не жалкую, бо я віддала усю свою любов роботі, яка була моєю.
Був кумедний випадок. Готували підсумковий новорічний випуск спорту, і Сергій Кузьменко, ведучий, запросив до себе гостей – тренерів. Дзвонить мені черговий, говорить, що прийшли гості. Я спускаюсь, а гість якийсь такий: кросівки брудні, штани замурзані, шапка старенька. Я перепитала, чи на програму він, ну і потім завела у гостьову, напудрила, напоїла чаєм. Через деякий час заходять два інших, але вже такі статні, гарні тренери. Вони пройшли повз нього мовчки (мене ще здивувало, що вони з ним не привіталися) і пішли у другу кімнату. Приходить Сергій Миколайович, забрав його у студію, а мене не покидає думка «ну дивно, що це за тренер, що він веде». Потім Сергій Миколайович виходить і каже: «Кого ти мені привела?» Виявляється, це взагалі був безхатченко, людина просто випадково опинилася у нас. Ну… Зате, як він сказав, він відчув себе людиною.
Загалом, всюди є свої нюанси, й у мене було багато різних випадків. Була ситуація, коли шукали маму дівчинки, яка одна гралася на нашому ганку біля телецентру, каталася на самокаті. Я звернула увагу, адже насувалася гроза, а батьків не було поруч. Почала бити на сполох і не дарма, побігла до найближчого дитячого майданчика шукати батьків, але нікого не було. Добре, що поліція швидко зреагувала. Поки ми відволікали й гралися з дівчинкою, до поліції вже звернулася мама – дитина пропала! За кілька хвилин вона була вже у нашому телецентрі. Так вони й зустрілися.
– Що б Ви порадили тим, хто йде в журналістику сьогодні?
– Що б я хотіла порадити? Перше, любити свою професію. Ну і не показувати всім свій характер, а тільки там, де це потрібно. Добре відносилися до людей, бути небайдужим, розвиватися, цікавитися роботою. Ну і миру нам усім!
* * *
Олена Михайлівна не змогла мене відпустити без філіжанки кави, тому наша бесіда перенеслася на кухню. Поки сиділи, Олену Михайлівну не раз кликали сусіди, діти. Що найцікавіше та щире, – вона ніколи нікому не відмовила в елементарному проханні.
Розмова захопила мене своєю відкритістю, простотою. Це великого вартує, коли людина може так захопливо розповідати про справу, якій віддала більшу частину свого життя.
Спілкувалася Аліна ШЕВЧЕНКО,
студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
Фото – з особистого архіву Олени Тімоніної.
З Тонею Матвієнко та Арсеном Мірзояном.
З гостями-акторами: Володимир Горянський, Оксана Кириленко, Ольга Сумська, Олена Тімоніна.
Зліва – праворуч: Вікторія Красноплахта, Лариса Якубенко, Віталій Кличко, Оксана Кириленко та Олена Тімоніна.
З кандидатом у президенти Анатолієм Гриценком і журналістом Костянтином Єлишевичем.
