У Конотопі її особистість відома кожному, хто цікавиться світом мас-медіа. Починала у 2001-му кореспондентом у місцевій громадсько-політичній газеті «Конотопський край», у 2006 році стала її редактором. Після цього очолювала ще три міські друковані видання та інтернет-сайт. Сьогодні працює в Класичному фаховому коледжі СумДУ і паралельно дописує на місцевий сайт «Конотоп.СITY». Про неї можна розповідати довго, проте краще надамо таку можливість їй самій.
– Наталіє Володимирівно, що сприяло обранню Вами професії журналіста?
– Кажуть, від долі не втечеш. Не втекла й я від своєї журналістської долі… Я – конотопчанка, родом із села. І цим пишаюся. Саме там сформувалося моє творче сприйняття світу завдяки неймовірним краєвидам і щирим працьовитим людям навколо. Закінчила Конотопську ЗОШ №13. У школі гарно писала твори, хтось порадив надсилати статті та вірші у редакцію газети «Конотопський край». Коли побачила свої публікації на шпальтах видання, дуже пишалася, хоча й зі скромністю. Це зарядило натхненням і вірою в себе. Відтоді почала мріяти про факультет журналістики. Чомусь з-поміж усіх інших він був тоді платним і плата за навчання виявилась зависокою для нашого сімейного бюджету. Засмучена, але нескорена, я закінчила філологічний факультет Ніжинського вишу і вже збиралася йти працювати до однієї зі шкіл Конотопа, як раптом зустріла свою шкільну вчительку. «Не поспішай, – сказала вона, – у школу ти встигнеш завжди. У тебе ж є журналістський хист – зайди до редакції, запитай, чи немає для тебе роботи. Не заривай свій талант!». І я послухала її. Перейшла дорогу і пішла в напрямку редакції одразу, як ми попрощалися. Так і ступила на журналістський шлях, іду ним уже 20 років.
– Який відтинок журналістського шляху Ви вважаєте найуспішнішим і чому?
– Мабуть, найуспішнішим прийнято називати період, коли людина здобула максимум досвіду. Але для мене найуспішніший інший – той, коли я мала можливість максимально вчитися новому. Свої перші практичні журналістські навички я здобувала в різних містах України, в різних редакціях – і це неабияк розширило тоді мій світогляд, дало розуміння того, якою буває журналістика. Почавши в Конотопі, за два роки я вже поїхала до столиці, де спочатку працювала позаштатним кореспондентом в газеті, а пізніше у видавництві. То була дуже цікава робота: я збирала інформацію та писала окремі розділи до книги про газову промисловість України. Саме тоді вперше побувала у бібліотеці Вернадського та стала її частою відвідувачкою, спробувала, як воно – працювати в архівах, познайомилася з багатьма людьми, які представляють газову промисловість країни, і про яких чула хіба що по телевізору.
Новий переїзд – нова робота. Опинившись у Луганську, працювала там кореспондентом у щотижневій газеті, яка видавалась на 12 сторінках. У Конотопі таких великих газет не було, тож у мене аж дух перехоплювало від того, що я – частина команди, яка щодня працює над таким потужним і змістовним виданням!
А потім було телебачення в Євпаторії, яке перевернуло тоді мій світ! Я вчилася всьому практично з нуля, бо до цього не мала досвіду телевізійника.
Робота в кожній із цих редакцій – то був справжній адреналін. Очі боялися, а руки робили! Братися за щось нове завжди страшно. Але я пишаюся тим, що пройшла всіма цими стежками і повернулася в Конотоп зовсім іншою.
– Матеріали на яку тему Вас найбільше приваблюють?
– Починаючи свою журналістську кар’єру, я намагалася писати статті проблематичного характеру. Маючи загострене почуття справедливості, я вважала тоді, що не боятися викривати негативні явища чи вчинки – то пік у професії. Сьогодні переконана, що писати потрібно більше про людей, про їхні історії успіхів і поразок. Усе, що відбувається в державі, містах, селищах чи просто родинах – результат людських рішень, вчинків, результат нашої моральності, компетентності, виховання… Сьогодні нікого не цікавить суха статистика. Приміром, якщо писати про сплеск коронавірусної хвороби, то, мабуть, цікавіше буде читати не про те, як кожного дня зростає число хворих у місті, як не вистачає ліжкомісць, а про те, як та чи інша людина переборола хворобу, які напружені будні в цей період у лікарів, з чим їм доводиться стикатися, які висновки вони роблять з кожним проведеним біля ковідних пацієнтів днем.
А ще я люблю писати на соціальні теми, якими можна привернути увагу до тих чи інших питань людського життя в соціумі, допомогти вирішити чиюсь складну життєву ситуацію.
– Чим, на Вашу думку, журналістика перших років ХХІ століття відрізняється від сьогоднішньої? Що стало кращим, що, на Вашу думку, погіршилось?
– Сьогоднішня журналістика і та, що була 20 років тому, – дві різні журналістики. На початку 2000-х не було такої конкуренції між ЗМІ, як зараз. І це не дуже добре хоча б тому, що не стимулювало журналістів до саморозвитку. Кожен мав посаду і жив від зарплати до зарплати, знаючи, що вона обов’язково буде. Сьогодні, щоб пристойно заробляти на життя, потрібно багато зусиль докласти до професійного та особистісного зростання, плюс знайти місце, де цей професіоналізм оцінять так, як журналістові того б хотілося.
По-друге, в умовах конкуренції редакції намагаються видати читачу чи глядачу максимум новин, які здатні тримати людину в напруженні. Як правило про те, що все погано: здорожчання продуктів та комуналки, війна, ДТП, хабарництво, збір грошей на лікування, політичні конфлікти тощо. Хороших новин практично не залишилось. І це не є добре. Ще 20 років тому цього не було.
І по-третє. На жаль, сьогодні практично кожен блогер сміливо називає себе журналістом. Від цього страждає якість інформаційного контенту. А ще це є поганим прикладом для молоді, яка змушена вірити, що нецензурні слова в ефірі та однобічне висвітлення інформації – то є норма.
– Кого з колег-журналістів та керівників ЗМІ Ви згадуєте сьогодні з особливою приємністю? Чому?
– На моєму шляху ніколи не було випадкових людей. Кожен, з ким доводилось працювати, чомусь навчив або допоміг переосмислити деякі речі. Таких, хто залишив негативний спогад у моїй пам’яті, просто немає. За 20 років професійної діяльності мені пощастило працювати і кореспондентом, і редактором. У різні періоди протягом 12 років я очолювала газети «Конотопський край», «Телегурман», «Мегафон», «Перекресток», сайт «Голос Конотопа». І в кожній із цих редакцій працювали гарні порядні люди, готові вчити або вчитися, долати труднощі, бути командою однодумців.
– Якби була можливість повернутися в минуле, чи обрали б Ви професію журналіста?
– Однозначно, так.
– Наталіє Володимирівно, що б Ви побажали юнакам та дівчатам, які мріють стати журналістами?
– Журналістика – для тих, хто без неї не уявляє своє життя. Це не та професія, де можна навчитися шити, майструвати, лагодити і потім монотонно користуватися цими навичками протягом життя.
Усім, хто бачить себе у журналістиці, бажаю розвивати в собі такі риси, як комунікабельність і принциповість. Бути допитливими та об’єктивними. Вчитися професії не за Інтернетом, а у людей, які знають про неї не за чутками. І пам’ятати, що матеріал, написаний вами, здатен як допомагати, так і шкодити, ламати людські долі. Тому обов’язково перевіряйте все, про що ви пишете. Пам’ятайте: ви однаково відповідальні як за інфоянголів, так і за інфомонстрів, які вилетіли в світ з-під вашого пера.
Спілкувалася Валерія ЖИЛКІНА,
вихованка гуртка «Юні журналісти-краєзнавці» Конотопської станції юних туристів
Фото – з особистого архіву Наталії Борути.
_____________________
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
