Олександр Соломко – людина, яка розпочинала свій професійний шлях далеко не з журналістики, але саме в цій сфері знайшла своє призначення. За майже 15 років у цій галузі він став не лише висококваліфікованим журналістом, але й громадським діячем, активно впливаючи на події у своєму рідному місті.
У 21 рік Олександр – головний редактор Ямпільської районної газети «Голос часу». На цій посаді пропрацював 10 років. У 2011 році заснував Ямпільське інформаційне агентство, яке на сьогодні активно розвивається. З квітня 2022 року займається документуванням і висвітленням бойових дій у прикордонних громадах Шосткинського району Сумської області. Збирає відомості про загиблих захисників України, проводить інтерв’ю з рідними загиблих. Олександр не боїться ризикувати та експериментувати з новими журналістськими форматами й уже накопичив у цьому значний досвід.
У п’ятницю на вулицях прикордонного міста Глухів відбувалася звичайна руханина. Навіть після чергової нічної атаки росіянців на нашу країну люди намагаються тримати звичний настрій, спілкуватися, ходити магазинами. Поки спостерігала за глухів’янами, підійшов Олександр Соломко, з яким домовилися про зустріч.
– Як дорога з Ямполя на Глухів? – запитую. Адже зараз його життя проходить здебільшого у роз’їздах: після повномасштабного вторгнення Олександр із своєю командою знімає репортажі в прикордонних містах і селах Сумщини, документуючи воєнні злочини. А з березня 2023-го займається розвитком інтернат-видання в Глухові.
– Усе добре. Майже тиждень був у Луцьку в робочій поїздці, а тепер і в Глухів на інтерв’ю, – відповідає із усмішкою. Щойно вирушаємо в кав’ярню, над містом низько пролітає ракета. Лунає повітряна тривога. Тож наша розмова розпочинається не в затишному місці, а в безпечному – у бомбосховищі.
– Олександре, на твоїй сторінці у фейсбуці зазначено, що ти вивчав правознавство в Харківському національному університеті внутрішніх справ. Як тоді потрапив у журналістику? Чому вирішив змінити діяльність?
– Дійсно, у мене немає журналістської освіти. Закінчуючи школу, я не міг і подумати, що буду працювати в цій сфері. Тоді мені подобалися правознавство та економіка, я вирішив вступити на юрфак. Але вийшло так, що не я обирав професію, а вона обрала мене. Це був 2009-2010 рік, і мені прийшла ідея заснувати сайт місцевих новин. У першу чергу для того, щоб публікувати інформацію про діяльність нашої молодіжної організації, якісь важливі ініціативи, що ми впроваджували. Варто сказати, то був час, коли інтернет лише з’являвся в нашій Сумській області, такі сайти були рідкістю.
Наш сайт, який ми назвали Ямпільською інтернет-газетою, поступово, але наполегливо здобував популярність. Ми помічали, як збільшувалася його аудиторія: спочатку було 50 людей на день, за тиждень – вже сто на день, і десь через рік нас читало до двох тисяч людей щодня, тобто ледь не кожен другий житель нашого маленького Ямполя. Пам’ятаю, було цікаво оновлювати сайт, постійно хотілося зробити його більш професійним і зручним, щонайменше – не гіршим від київських. Так поступово і непомітно я опинився в журналістиці, де працюю вже п’ятнадцятий рік.
2014. Прес-конференція.
– Головним редактором Ямпільської районної газети «Голос часу» ти став у 21 рік. Як це відбулося? Чи вчився у когось, чи допомагав тобі хтось на тому етапі?
– У 2011 році Ямпільська інтернет газета вже була досить потужною, її читало багато людей, їм подобалася наша оперативність і яскравість. Ми могли розмістити фоторепортаж із якоїсь важливої події ще до того, як люди повернулися з неї додому. Звичайно, що це підкуповувало, як і велика кількість кольорових якісних фотографій, яких у двокольоровій друкованій газеті, звичайно, не розмістиш. Тож місцева влада запропонувала нам зайнятися і друкованим виданням, сподіваючись, що я зможу зробити щось подібне і з газетою. Тим паче, що це був період після місцевих виборів і багатьох керівників установ і організацій змінювали.
Пам’ятаю, як на початку березня вперше прийшов у редакцію і з’ясував, що на рахунках нулі. Треба платити за друк, давати заробітну плату та ми ще й маємо великі борги. При цьому місцева влада категорично відмовлялася підтримувати газету фінансово, чи на той час не було такої можливості, чи кошти направляли на важливіші справи – не знаю. Але пам’ятаю, що то був дуже бідний час: подіями для району було встановлення нових дверей в одному з закладів та ремонт 50 метрів дороги. Тобто тоді важко було всім і про газету ніхто особливо не думав.
Тож довелося займатися не творчою роботою, а пошуком грошей. Було важко, але ми зберегли газету. У першу чергу шляхом мінімізації власних витрат.
– З якими труднощами зіштовхнувся на керівній посаді? Чи важко було підтримувати «життєдіяльність» друкованого видання в той час?
– Перше – це проблема фінансів, про яку я вже згадував. У нас були затримки з виплатою заробітної плати по кілька місяців. Часто нам не вистачало коштів навіть на податки і обов’язкові платежі до пенсійного фонду.
У нас не було свого транспорту і це також було проблемою, адже ми в основному писали про Ямпіль, а в районі було ще два великі населені пункти Дружба та Свеса, до яких доїхати ми не могли, вже не говорячи про малі села.
Ну а далі був 2012-ий рік і вибори депутатів Верховної Ради України, де від нашого округу балотувався сумно відомий Андрій Деркач. Ця людина звикла спиратися на адміністративний ресурс і тиснути на місцевих керівників. Газета тоді була комунальною і фактично належала районній раді та адміністрації, вони, як власники, тиснули на нас, вимагаючи публікувати його відверто рекламні публікації безкоштовно. Тобто ми мали заборгованість із заробітної плати і водночас були вимушені публікувати безоплатно статті цього політика, який хотів триматися за владу.
Такий тиск завершився лише десь у 2014-2015 роках. Спочатку через перемогу Революції гідності, – Деркач тоді, звичайно, зберіг свої інтереси на Сумщині, але його позиції ослабли. Ну а остаточно ми стали на ноги після роздержавлення комунальних газет, коли колектив редакції став власником видання. Звичайно, після цього ніхто і ніколи нам не міг нав’язувати щось, більше того, ми отримали змогу писати правду і не чекати тисячі дзвінків від власників, яким наша критика зазвичай була не до вподоби.
– Пізніше редакція вирішила змінити платформу мовлення: ви перейшли з друкованого медіа на інтернет-видання. Це зовсім нова сфера зі своїми особливостями, чи важко було розвиватися в цьому напрямку?
– Як я вже говорив, сайт Ямпіль.Інфо у мене з’явився раніше за друковану газету. Звичайно, закривати його після призначення редактором «Голосу часу» я не хотів. Водночас це породило конкуренцію між сайтом і газетою. Адже процес переходу читачів із друкованої газети на сайт був незворотнім. Людям хотілось отримати оперативну інформацію і не чекати тиждень, коли пошта доставить газету; до того ж за сайт можна було не платити. Як наслідок, наша загальна аудиторія збільшувалась, а от доходи від передплати падали.
Знаю, що тоді з такою проблемою стикалися багато колег. Багато з них тоді відмовилися від сайту і думали, що це вбереже газету. Я ж постійно спілкувався з медіа експертами, які переконали мене, що це природній і незворотній процес, який проходить у всьому світі, і передові газети Європи і США вже тоді робили ставку на веб-версії, хоч це і призводило до збитків.
Час показав, що стратегічно ми вчинили правильно. Можливо, багато колег зі мною не погодяться, але я зараз не бачу сенсу у друкованій газеті. Якщо людина чує вибух, то хоче знати, що відбулося, через годину-дві, а не через тиждень. Газета просто не може дати тої оперативності, яку потребують люди. Звичайно, що можна робити не інформаційну, а аналітичну газету зі статтями, які не старіють. Але у нашій місцевості немає достатньо тем для того, щоб виходити з такими матеріалами щотижня, це потребує значно більше зусиль і фахівців. А ще це дуже дорого.
– Ти завжди активно долучався до громадського життя. Чому вирішив створити організацію «Молодь Ямпільщини»? Яке бачення, яка мета стояли перед тобою при її створенні? Над якими проєктами ви працювали?
– Це ще зі студентських років, коли поїхав у Суми і побачив, як активно там працюють молодіжні організації, скільки класних ініціатив вони впроваджують. У той час у нас у Ямпільському районі про таке і не чули, а тому вирішив бути першим, і з друзями ми заснували молодіжну організацію. Спочатку ходили у військово-патріотичні походи, потім почали залучати молодь до різноманітних прибирань і впорядкувань. Ми хотіли, щоб наші вихованці любили як Україну, так і свій Ямпіль. Робили для них щось корисне.
2020. Відкриття відремонтованої дороги біля школи.
За ці роки у нас було багато всього: концерти, походи, прибирання, ігри, змагання. Ми встановлювали спортивні майданчики, ремонтували зупинки залізничного транспорту, прибирали великі звалища. Є що згадати, і це головне.
Але працювати в Ямполі було не просто, адже у нас не було жодного навчального закладу, крім шкіл. Працювати зі шкільною молоддю також треба, але вийти на рівень студентської молоді і робити щось по-справжньому цінне, ми, на жаль, не змогли.
2010. Перші військово-патріотичні походи «Молоді Ямпільщини».
– Ну й до громадської роботи додамо депутатство. Багато суперечок ведеться про те, що журналіст не має йти у політику, а якщо йде, то вже не може бути незаангажованим журналістом. Як це розумієш ти?
– Зараз із цим твердженням я згоден повністю, але в 2015 році був іншої думки і це була моя помилка. Зараз провідні медіа велику увагу приділяють стандартам журналістики і принципу незаангажованості у першу чергу. Колись ми на це не звертали належної уваги, а зараз мене просто бісять матеріали колег, де вони не інформують, а дають власну думку. Виходить так, що замість того, щоб проінформувати про проблему та показати всі можливі варіанти її вирішення, їх плюси і мінуси, автори нав’язують аудиторії одне рішення.
Так, як людина, я маю свою точку зору, але у своїх матеріалах я намагаюсь її не показувати. Мої читачі розумні, вміють аналізувати і самі зроблять висновок.
2020. Виступ на сесії Ямпільської селищної ради.
– З квітня 2022 року ти займаєшся документуванням і висвітленням бойових дій у прикордонних громадах Шосткинського району. Які виклики та труднощі є у роботі?
– Коли почалася війна, то всі журналісти, які хотіли її висвітлювати, не дублюючи інформацію з офіційних джерел, а у власних матеріалах, стикнулися з проблемою відсутності бронежилетів, касок, палива та дозволів на роботу від Збройних Сил України. Коли ми все це отримали, то закипіла робота. Для нас було важливим зафіксувати всі події такими, якими вони були насправді, дати людям якнайбільше інформації і при цьому не зашкодити нашим військовим.
Після деокупації області був невеликий період затишшя, а потім наприкінці квітня росіяни з гелікоптера обстріляли школу в селі Улановому. Це був мій перший виїзд на обстріл у прикордонне село, який я завжди пам’ятатиму. За цей час таких виїздів вже майже сотня. Найскладніше працювати там, де є жертви, людям особисто дуже співчуваєш, але твоя робота розповісти про це всій Україні, всьому світу, щоб злочин не залишився безкарним.
– Працювати з людьми на прикордонних територіях, особливо з урахуванням їх страхів, нібито журналіст тільки нашкодить своїм сюжетом про висвітлення подій, непросто. Як знаходиш спільну мову з людьми, чи є свої прийоми комунікування?
– Якщо їхати у прикордонне село відразу після обстрілу, особливо, коли були жертви, то можна побачити, що абсолютно всі жителі стоять на вулиці і спілкуються між собою. У такі хвилини вони хочуть поділитися своїм болем, оточують нас і іноді навіть ображаються, що ми розпитали не всіх. Якщо їхати у село, де обстріл був давно, щоб просто розповісти, як там живуть люди, то вже працювати важче. Не всі йдуть на контакт, але в основному через те, що побоюються камери.
Що стосується людей, які впевнені, що журналісти можуть нашкодити, то такі досить часто зустрічаються. Це їх думка, на яку вони мають право, і у нас немає жодного бажання пояснювати їм, що ми просто не їздимо на зйомки без повного погодження з військовими, що ми проходимо навчання та акредитації, точно знаємо, що можна показувати, а що ні.
Хоча не будемо приховувати: не всі журналісти дотримуються цих правил, і трапляється всяке. Але ж ми відповідаємо лише за себе та за свої матеріали, і якщо їх показують у Єдиних новинах, то, напевно, вони відповідають усім правилам.
– Олександре, з початку повномасштабної війни ти збираєш відомості про загиблих захисників України, проводиш інтерв’ю з рідними загиблих, документуєш церемонії прощання. Які етичні аспекти тут особливо важливі?
– Так, це найскладніше у роботі. Важко дивитись на людське горе, ще важче його знімати і розповідати про нього, але це треба робити. Це у першу чергу повага до подвигу захисника Батьківщини, рідні військового мають бачити, як люди віддають данину пам’яті, як дякують йому, як співчувають їм. Патріотизм народжується і на могилах героїв, і наше завдання, щоб це була не суха статистика наших втрат, не лише прізвище та ім’я, а детальна розповідь про людину, яка віддала за Україну найцінніше.
З етичних аспектів можу сказати, що ми не беремо коментарі у близьких родичів, бо розуміємо, як їм важко. Звертаємося до друзів, однокласників і бойових побратимів, до всіх, хто може розповісти, якою ця людина була насправді. Але іноді родичі загиблих самі підходять до нас і просять, щоб ми їх записали.
– А як впливає збір інформації про загиблих захисників, цивільних, висвітлення важких, хоча й важливих тем, на твій емоційний стан? Можливо, поділишся досвідом самореабілітації від професійних стресів?
– Намагаюсь не брати все, що відбувається, до серця. Намагаюсь ставитися до цього лише, як до роботи. Але не виходить, на жаль, не виходить…
– У 2023 році ти почав працювати з агенцією АБО над створенням інтернет-видання в Глухові. Чому вирішив долучитися до нового медіапроєкту, знаючи, що в місті вже є «впізнаване» інтернет-видання?
– Ще у перші місяці вторгнення ми почали їздити селами колишнього Глухівського району і знімати репортажі про те, як там живуть люди. Ці відеосюжети ми викладали на ямпільський сайт і бачили, що їх дивляться та поширюють глухів’яни. Тоді було цікаво спостерігати, як у глухівських групах соцмереж були сюжети з емблемою Ямпіль.ТВ. Ми подумали, що варто відкрити сайт у Глухові – все рівно робимо багато ексклюзивних сюжетів звідти.
Запрошення на співпрацю з АБО я побачив в інтернеті, зателефонував відразу ж. Це неймовірна організація, яка допомогла нам створити новий сайт і у відповідь попросила лише одне: суворо дотримуватися журналістських стандартів. Зараз я бачу, як агенція медійного розвитку «АБО» змінює регіональну журналістику, її команда робить усе, щоб невеликі місцеві сайти працювали так же якісно і відповідально, як і топові українські видання.
Я завжди повторюю, що ми всі люди і нам властиво помилятись, але ми щоденно працюємо над сайтом Глухів.City і хочемо, щоб люди бачили його таким, якому можна довіряти. Щоб там були ексклюзивні, перевірені матеріали, а не передруки з інтернету, щоб там були цікаві рубрики, інтерв’ю. Так, це важче і, можливо, невдячно, але це наш шлях.
– Як тобі вдається організувати свій робочий графік і ресурси, працюючи у кількох медіа-проєктах одночасно, включаючи власне медіа «ЯмпільINFO», «Глухів.City» та «Суспільне Суми»? Чи маєш свою команду?
– Насправді у нас уже більше проєктів, адже є невеликі сайти Свеси та Дружби, є власне інтернет-телебачення Ямпіль.TV, яке по буднях випускає 10-15-хвилинні випуски новин. За можливості випускаємо й аналітичну друковану газету і мріємо про нові цікаві проєкти. Все це робити вдається не мені, а всій нашій команді. Чим я завжди пишатимусь у житті, так це тим, що працюю з такими людьми, вони неймовірні. У нас в колективі є люди, які працювали в топових виданнях України і зараз тягнуть нас угору своїм професіоналізмом; є люди, які живуть своєю справою і точно є кращими у фотографії на Сумщині; є талановиті люди, які навчаються і паралельно роблять перші кроки у журналістиці; є люди, яких ми взяли без жодного досвіду, але вони вже полюбили цю професію.
2020. З командою обговорюють ідеї з розвитку громади.
– На завершення нашого спілкування, Олександре, які плани та ідеї маєш на найближчі роки в журналістиці?
– Мрію про завершення війни, але якщо цього не буде у найближчі роки, то розумію, що на Сумщині вздовж всього кордону повинне працювати потужне медіа, яке зупинить російську пропаганду, поверне наше населення в українське інформаційне поле. Це має бути не сумський сайт, який іноді виїжджає на прикордоння, а спільнота журналістів, які живуть у своїх прифронтових містах і селах і щоденно пишуть про них.
Анастасія ЛУТЧЕНКО,
студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
Фото – з особистого архіву Олександра Соломка.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
