П’ятнадцять років минуло з початку студентської революції у Сумах. Як за ці роки трансформувалася влада, як змінилися покоління та що треба для того, щоб стати громадським активістом, – про це і не тільки ми говорили з Іриною Меркун, учасницею Революції на траві, а нині – керівницею відділу маркетингу ТОВ «Керамейя», головою профспілки на підприємстві та в.о. виконавчого директора Громадського фонду «Суми».
– Минулого тижня Ви провели прес-конференцію (http://mediakolo.sumy.ua/news/698-memorial-zagiblim-vojinam-chiya-zona-vidpovidalnosti.html ), на якій звернулися до міського голови з основним проханням: взяти на баланс міста Меморіал загиблим воїнам АТО, спорудженням якого опікувався Громадський фонд «Суми». Чи отримали Ви відповідь від Олександра Лисенка?
– Ні, відповіді я не отримала. Зараз ми готуємо ще лист до начальника поліції для того, аби акцентувати увагу, що ми просимо вивести сигнал із камер спостереження до чергового пульту поліції. Але це вже не перший лист, і ми нагадуємо, що на попередні листи відповіді ми не отримали.
– Які подальші кроки, крім листа?
– Можливо, ми зробимо ще відкриті листи до міського голови, начальника поліції. Думаю, згодом будемо проводити акції і запрошувати керівників відкритими листами на Меморіал, щоб там вирішити питання. Ми не будемо давати їм розслабитися і врешті-решт вони зберуть тристоронню зустріч, куди прийдуть підрядники, ми і міський голова.
– А як висловлюють своє ставлення до цієї ситуації рідні загиблих?
– Існує два бачення у цій групі. Були навіть скандали, і деякі родини висловлювали критичне бачення стосовно побудови пам’ятника, його вигляду. А є рідні, як ті, наприклад, які приходили на згадану вами прес-конференцію; вони комунікують, допомагають і говорять: «Ми готові. Якщо ви будете проводити якісь акції, запрошуйте нас».
– Що сприяло тому, що Ви вирішили стати членкинею фонду «Суми»?
– Коли сформувався фонд, було багато волонтерів. Ми, як працівники ТОВ «Керамейя», з 2014 року теж почали допомагати армії. Адже багато членів нашого колективу служили в АТО. І ми робили певні акції спільно з фондом, наприклад, виділявся транспорт «Керамейї» для волонтерських цілей. У нас було бажання допомагати, групуватися, докладати максимум зусиль. Ось так склалися дружні відносини. А у 2018 році мене запросили стати членом правління фонду. Саме тоді почалися інформаційні атаки на громадське об′єднання, і я вирішила допомогти.
– А дійшло до того, що Ви стали виконуючою обов’язків виконавчого директора…
– Тимчасово виконуюча обов’язки. Сталося так, що Олександра Мартиненко, виконавчий директор фонду, підписала контракт і пішла на службу до Збройних Сил. Саша довго «виношувала» цю думку. А, за законом, вона може залишити за собою робоче місце, тому прийняли рішення, яке влаштувало начебто всіх: вона служить, я її тимчасово підміняю. Але це – на громадських засадах, тому я не покинула свою основну роботу і приходжу до фонду на «другу зміну».
– Чи страшно бути відповідальною за таку команду?
– Якби у мене не було такого організаторського досвіду до цього, професійного досвіду, то було б страшно. Я буду докладати максимум зусиль, щоб фонд розвивався і надалі.
– Бажання змінювати суспільство є?
– Це бажання було постійно.
– Воно почалося з Революції на траві?
– Воно зі мною народилося (посміхається).
– Ні, відповіді я не отримала. Зараз ми готуємо ще лист до начальника поліції для того, аби акцентувати увагу, що ми просимо вивести сигнал із камер спостереження до чергового пульту поліції. Але це вже не перший лист, і ми нагадуємо, що на попередні листи відповіді ми не отримали.
– Які подальші кроки, крім листа?
– Можливо, ми зробимо ще відкриті листи до міського голови, начальника поліції. Думаю, згодом будемо проводити акції і запрошувати керівників відкритими листами на Меморіал, щоб там вирішити питання. Ми не будемо давати їм розслабитися і врешті-решт вони зберуть тристоронню зустріч, куди прийдуть підрядники, ми і міський голова.
– А як висловлюють своє ставлення до цієї ситуації рідні загиблих?
– Існує два бачення у цій групі. Були навіть скандали, і деякі родини висловлювали критичне бачення стосовно побудови пам’ятника, його вигляду. А є рідні, як ті, наприклад, які приходили на згадану вами прес-конференцію; вони комунікують, допомагають і говорять: «Ми готові. Якщо ви будете проводити якісь акції, запрошуйте нас».
– Що сприяло тому, що Ви вирішили стати членкинею фонду «Суми»?
– Коли сформувався фонд, було багато волонтерів. Ми, як працівники ТОВ «Керамейя», з 2014 року теж почали допомагати армії. Адже багато членів нашого колективу служили в АТО. І ми робили певні акції спільно з фондом, наприклад, виділявся транспорт «Керамейї» для волонтерських цілей. У нас було бажання допомагати, групуватися, докладати максимум зусиль. Ось так склалися дружні відносини. А у 2018 році мене запросили стати членом правління фонду. Саме тоді почалися інформаційні атаки на громадське об′єднання, і я вирішила допомогти.
– А дійшло до того, що Ви стали виконуючою обов’язків виконавчого директора…
– Тимчасово виконуюча обов’язки. Сталося так, що Олександра Мартиненко, виконавчий директор фонду, підписала контракт і пішла на службу до Збройних Сил. Саша довго «виношувала» цю думку. А, за законом, вона може залишити за собою робоче місце, тому прийняли рішення, яке влаштувало начебто всіх: вона служить, я її тимчасово підміняю. Але це – на громадських засадах, тому я не покинула свою основну роботу і приходжу до фонду на «другу зміну».
– Чи страшно бути відповідальною за таку команду?
– Якби у мене не було такого організаторського досвіду до цього, професійного досвіду, то було б страшно. Я буду докладати максимум зусиль, щоб фонд розвивався і надалі.
– Бажання змінювати суспільство є?
– Це бажання було постійно.
– Воно почалося з Революції на траві?
– Воно зі мною народилося (посміхається).
Іра продовжує говорити! Угорі: виступ на мітингу 2004 року. Внизу – виступ на цьогорічному заході в СумДУ.
– «Ми навчилися ставити перед собою певні цілі, працювати в команді, спілкуватися з владою, з журналістами – ці уроки не минуть безслідно», – це говорила Ірина Меркун 14 років тому, через рік після студентської революції, в інтерв’ю СОДТРК. Ви (ГФ «Суми» – ред.) спілкуєтеся з владою і зараз, а вона не чує, або робить вигляд. На Вашу думку, чому така «глухота» присутня і 15 років тому, і зараз?
– Зараз взагалі складна ситуація, якщо брати зокрема Меморіал. Усі «заряджені» на вибори і просто не реагують на звернення. До цього в моїй роботі, в комунікаціях проблем не було. Але це були комунікації як керівника структурного підрозділу «Керамейї». Тут же міська влада з самого початку усувалася від Меморіалу, не брала на себе відповідальності. Усі функції виконували волонтери. Але ж є проблемні питання, на які ми не впливаємо, хоча б ті самі безпека і правопорядок. У країні, де відбувається війна, влада мала би більше уваги звертати на такі важливі речі. До влади громадянське суспільство звертається законними шляхами, ми висловлюємо свою думку, робимо чіткі і зрозумілі кроки. Те, що вони нас не чують, не означає, що ми не можемо говорити.
– То чому ж стільки років ми змінюємо політиків, а не можемо змінити їхнє ставлення до певних громадянських питань?
– Не знаю, це складне питання. Я була і на іншій барикаді, коли була держслужбовцем. Після Помаранчевої революції був тренд, що «неуки прийшли, ці помаранчеві, недосвідчені». Я відчувала свою відповідальність і пішла навчатися в Академію державного управління при Президентові. Коли я працювала при патронатній службі голови облдержадміністрації, намагалася професійно і якісно робити свою роботу, відповідально щодо суспільства.
– Ви прихильниця тої думки, що в Україні кардинальні зміни відбуваються тільки за рахунок активістів?
– Все, що я спостерігала з моменту Студентської революції, всі зміни в суспільстві роблять небайдужі люди. Якщо б ми склали руки, як, наприклад, у ситуації з фондом, то Меморіалу і зараз не було б. Члени Фонду виходили на міського голову і говорили: «Шановні, треба щось робити!» …Може, іноді шкода, що небайдужих замало…
– Студентська молодь у час, коли Ви навчались і зараз: як змінилась активність, ставлення до суспільно-політичних процесів?
– Тоді, коли була я студенткою, відбулися дуже активні події. Тому, коли ми відчули смак перемоги, з’явилося дуже багато активістів. Як зараз себе поводить студентська молодь, я не знаю, тому що не дуже часто буваю в її колі. Коли студенти приходять в «Керамейю» на лекції та екскурсії, вони мене бачать у ролі викладача, але поводять себе дуже активно. Але це – в плані тої теми, на яку ми спілкуємося на виробництві.
– Зараз взагалі складна ситуація, якщо брати зокрема Меморіал. Усі «заряджені» на вибори і просто не реагують на звернення. До цього в моїй роботі, в комунікаціях проблем не було. Але це були комунікації як керівника структурного підрозділу «Керамейї». Тут же міська влада з самого початку усувалася від Меморіалу, не брала на себе відповідальності. Усі функції виконували волонтери. Але ж є проблемні питання, на які ми не впливаємо, хоча б ті самі безпека і правопорядок. У країні, де відбувається війна, влада мала би більше уваги звертати на такі важливі речі. До влади громадянське суспільство звертається законними шляхами, ми висловлюємо свою думку, робимо чіткі і зрозумілі кроки. Те, що вони нас не чують, не означає, що ми не можемо говорити.
– То чому ж стільки років ми змінюємо політиків, а не можемо змінити їхнє ставлення до певних громадянських питань?
– Не знаю, це складне питання. Я була і на іншій барикаді, коли була держслужбовцем. Після Помаранчевої революції був тренд, що «неуки прийшли, ці помаранчеві, недосвідчені». Я відчувала свою відповідальність і пішла навчатися в Академію державного управління при Президентові. Коли я працювала при патронатній службі голови облдержадміністрації, намагалася професійно і якісно робити свою роботу, відповідально щодо суспільства.
– Ви прихильниця тої думки, що в Україні кардинальні зміни відбуваються тільки за рахунок активістів?
– Все, що я спостерігала з моменту Студентської революції, всі зміни в суспільстві роблять небайдужі люди. Якщо б ми склали руки, як, наприклад, у ситуації з фондом, то Меморіалу і зараз не було б. Члени Фонду виходили на міського голову і говорили: «Шановні, треба щось робити!» …Може, іноді шкода, що небайдужих замало…
– Студентська молодь у час, коли Ви навчались і зараз: як змінилась активність, ставлення до суспільно-політичних процесів?
– Тоді, коли була я студенткою, відбулися дуже активні події. Тому, коли ми відчули смак перемоги, з’явилося дуже багато активістів. Як зараз себе поводить студентська молодь, я не знаю, тому що не дуже часто буваю в її колі. Коли студенти приходять в «Керамейю» на лекції та екскурсії, вони мене бачать у ролі викладача, але поводять себе дуже активно. Але це – в плані тої теми, на яку ми спілкуємося на виробництві.
2004 рік. Пікетування Кабміну. Зі студентами спілкується народний депутат Вячеслав Кириленко.
– А що має вміти або хотіти людина, яка приходить до фонду «Суми» і говорить, що хоче стати його членом?
– Людина повинна мати якісь ідеї та бажання робити щось на користь суспільства. Якщо в тебе немає класних ідей або проектів – просто треба мати бажання підключатися і допомагати іншим.
– Ви відчуваєте себе лідером?
– Ні, я ніколи нікого не визнавала лідером. Всі – лідери, всі мають свою вагу, кожен волонтер і його думка важливі. Коли під час Революції на траві усі говорили мені: «Ти –лідер Революції», я відповідала: «Це сталося так, бо я обіймала посаду студентського ректора. Я була формальним лідером, якому просто довелося взяти на себе відповідальність. Не сховатися і поїхати на канікули до бабусі, а взяти на себе лідируючі позиції, спілкуватися з пресою». Не було такого, щоб я сказала: «Ні, я лідер, буде по моєму!». Хоча були такі прояви, коли ми відкривали пам’ятний знак в Андріяшівці (йдеться про місце, де студенти завершили свою пішу ходу до Києва, коли Президент Леонід Кучма скасував указ про створення СНУ – ред.). Організатори сказали виголосити промову і після неї зняти біле покривало з пам’ятника, – бо це ніби моя заслуга. Я подумала: «Та ні, буде так, як я хочу!». Сказала промову, а потім додала: «А тепер я прошу всіх учасників Революції підійти, взятися за покривало, тому що ми маємо це зробити разом!». Поламала сценарій… (сміється).
– Які Ваші три найважливіші цілі у фонді?
– Фонду треба залучати якомога більше людей, у яких буде розуміння того, що ми робимо свій навколишній світ комфортнішим самі для себе. Тобто треба розвивати кадровий потенціал, ідеї, нові проекти. Я б дуже хотіла, щоб ми вийшли на інший рівень в інформаційному просторі, щоб закінчилася ця епопея з Меморіалом і ми здали його міській владі, і щоб для них це було важливо. Також треба провести стратегічну сесію, коли ми робимо аналіз минулих проектів і програм; дивимося, яку програму треба закрити або трансформувати.
– Людина повинна мати якісь ідеї та бажання робити щось на користь суспільства. Якщо в тебе немає класних ідей або проектів – просто треба мати бажання підключатися і допомагати іншим.
– Ви відчуваєте себе лідером?
– Ні, я ніколи нікого не визнавала лідером. Всі – лідери, всі мають свою вагу, кожен волонтер і його думка важливі. Коли під час Революції на траві усі говорили мені: «Ти –лідер Революції», я відповідала: «Це сталося так, бо я обіймала посаду студентського ректора. Я була формальним лідером, якому просто довелося взяти на себе відповідальність. Не сховатися і поїхати на канікули до бабусі, а взяти на себе лідируючі позиції, спілкуватися з пресою». Не було такого, щоб я сказала: «Ні, я лідер, буде по моєму!». Хоча були такі прояви, коли ми відкривали пам’ятний знак в Андріяшівці (йдеться про місце, де студенти завершили свою пішу ходу до Києва, коли Президент Леонід Кучма скасував указ про створення СНУ – ред.). Організатори сказали виголосити промову і після неї зняти біле покривало з пам’ятника, – бо це ніби моя заслуга. Я подумала: «Та ні, буде так, як я хочу!». Сказала промову, а потім додала: «А тепер я прошу всіх учасників Революції підійти, взятися за покривало, тому що ми маємо це зробити разом!». Поламала сценарій… (сміється).
– Які Ваші три найважливіші цілі у фонді?
– Фонду треба залучати якомога більше людей, у яких буде розуміння того, що ми робимо свій навколишній світ комфортнішим самі для себе. Тобто треба розвивати кадровий потенціал, ідеї, нові проекти. Я б дуже хотіла, щоб ми вийшли на інший рівень в інформаційному просторі, щоб закінчилася ця епопея з Меморіалом і ми здали його міській владі, і щоб для них це було важливо. Також треба провести стратегічну сесію, коли ми робимо аналіз минулих проектів і програм; дивимося, яку програму треба закрити або трансформувати.
– Робочі та неробочі плани на літо?
По роботі треба багато зробити для своїх профспілчан: це екскурсійна робота, відпочинок дітей у таборах, та… купа робочих питань. У фонді влітку повинна відбутися ця стратегічна сесія, до якої також треба підготуватися. Маю надію, що зустрінемося з міським головою та вийдемо на спільні рішення і це питання зрушиться. Ну, і літо, відпочинок… У будь-якому випадку це буде активний відпочинок: або байдарки, або поїздка в Західну Україну. Все в руках Всевишнього!
– Дякую за інтерв’ю!
По роботі треба багато зробити для своїх профспілчан: це екскурсійна робота, відпочинок дітей у таборах, та… купа робочих питань. У фонді влітку повинна відбутися ця стратегічна сесія, до якої також треба підготуватися. Маю надію, що зустрінемося з міським головою та вийдемо на спільні рішення і це питання зрушиться. Ну, і літо, відпочинок… У будь-якому випадку це буде активний відпочинок: або байдарки, або поїздка в Західну Україну. Все в руках Всевишнього!
– Дякую за інтерв’ю!
Спілкувався Артем ЮЩЕНКО
