Соціологія показує, що лише 30% українців довіряють вітчизняним ЗМІ. Кому вірять мешканці окупованих територій Донбасу та Криму? Достеменно невідомо. Адже з безпекових причин провести якісне опитування там неможливо.
Країни з невирішеними воєнними конфліктами мають різні його причини та перебіг. Проте ЗМІ та їхня аудиторія всюди взаємозалежні.
Як виглядає інформаційна картина на окупованих територіях, кому довіряють «по той бік» і чи можуть сучасні ЗМІ протистояти дезінформації в умовах конфлікту, досліджували на прикладі України та Азербайджану.
Від стратегій до реальності
На сьогоднішні в Україні існує низка офіційних стратегій протидії дезінформації та інформаційної реінтеграції окупованих територій. Однак на практиці не все так складається вдало, як на папері.
«Ресурсів для мовлення на окупованій території мало, сигнал, як і доступ до українських сайтів, блокується, – коментує виконавча директорка Інституту масової інформації в Києві Оксана Романюк. – Плюс питання безпеки. Жоден український журналіст не може вільно поїхати на окуповані території, щоб висвітлити ситуацію. Немає гарантій, що він не опиниться в «підвалі» (у полоні – ред.)».
Попри складнощі роботи на непідконтрольних територіях, є ЗМІ, які працюють саме з тамтешньою аудиторію. Одне з таких – «Новости Донбасса». Онлайн-видання існує з 2003 року.
За словами шеф-редакторки виробництва відео для сайту «Новости Донбасса» Юлії Діденко, однією з цілей видання є протидія дезінформації у регіоні.
«Є багато ресурсів, зокрема російських, які перевіряють фейки на своєму медійному просторі, – каже Юлія. – А от канали ДНР та ЛНР ніхто не перевіряє ні на що. Раніше у нашому антифейковому проекті «Говоримо правду» ми займалися саме їхнім аналізом. Бажаємо продовжити ініціативу».
Юлія Діденко (в центрі) разом зі своєю маріупольською командою/
У своїй діяльності журналістка стикалася з докорами від колег. Мовляв, ви ж передаєте офіційну позицію української сторони.
«Так, ми транслюємо офіційну позицію української влади, – пояснює вона. – Але при цьому даємо і аналіз цих заяв. Ніхто не займається позитивною пропагандою української сторони. Оперуємо фактами. Якщо журналіст ставить у центр своєї діяльності людське життя, дотримання прав, демократію, правову державу, журналістські стандарти – то всі питання щодо необхідності позитивної чи будь-якої іншої пропаганди відпадають.
Найголовніше, що я зрозуміла за час роботи в умовах конфлікту на Донбасі – немає жодного «всі» і немає жодного «ніхто», – упевнена вона. – Мовляв, усі українські військові – алкаші, а всі журналісти – продажні сволоти, а всі жителі Донбасу – сепаратисти. Це не правда. Але сказати, що ніхто з українських військових не п’є і не приїжджає в магазин у формі купувати алкоголь – теж брехня. Купують. Або, що серед журналістів немає продажних – також неправда. Є. Якщо ж журналісти порушують болючі теми про роботу на Росію конкретних донецьких чиновників, або про те, що в населеному пункті на лінії зіткнення хтось із ЗСУ порушив права людей, які там живуть, то це, навпаки, має йти на користь армії, образу українського військового. Дадуть прочуханки. Або ж люди знатимуть про конкретних чиновників, які зрадили свою батьківщину».
Не класти яйця в один кошик
За словами старшого наукового співробітника Атлантичної ради у Празі Якуба Каленські, в еру інформаційних війн головний принцип протидії дезінформації – не класти всі яйця в один кошик. Тобто, потрібно працювати за різними векторами.
Експерт називає «чотири лінії оборони». Перша – документувати загрозу – усі випадки дезінформації у ЗМІ.
Друга – підвищувати поінформованість про загрозу, щоб більше людей про неї довідалося.
Третя – усувати слабкі місця в інформаційній екосистемі. Тут, зазначає він, важливою є якісна інформаційна кампанія про загрозу дезінформації.
І четверта лінія – карати та обмежувати інформаційних агресорів. Експерт упевнений: санкції щодо не лише окремих осіб, а й компаній, які беруть участь у поширенні дезінформації, можуть допомогти.
Треба щодня говорити про мир
Азербайджанці по-своєму бачать процес інформаційної інтеграції у конфліктних регіонах.
За словами азербайджанської журналістки Гульнари Джавадової, у Нагірному Карабаху (Невизнана держава на Півдні Кавказу, проголошена 2 вересня 1991. Контролюється Вірменією. З того часу і до нині триває протистояння між вірменами та азербайджанцями за володіння цією територією – ред.) вони не мають своїх джерел інформації. Ніхто під прикриттям не працює. В’їзд туди заборонений. Однак журналісти впевнені, що можуть достукатись до вірменської аудиторії.
Гульнара працює на державному радіо СВС у вірменській редакції. Це єдине регіональне радіо в Азербайджані, яке з квітня 2020 року мовить на Карабах вірменською та російською мовами.
Гульнара Джавадова в прямому ефірі.
«Роблю матеріали вірменською про Азербайджан та про ситуацію у Вірменії після другої Карабахської війни (військовий конфлікт між вірменами та азербайджанцями, який тривав з 27 вересня до 10 листопада 2020 року. В результаті Азербайджан повернув під свій контроль частину раніше втрачених територій – ред.) – розповідає журналістка. – Зокрема, яка політична та економічна ситуація в країні. Інформацію беру із вірменських ЗМІ».
Також вона має свій Ютуб канал про Вірменію російською мовою.
«Якщо я бачу дезінформацію, то пишу у коментарях, пояснюю, – каже Гульнара. – Часто мої коментарі видаляють, аби ніхто не міг прочитати. Багато вірменських сайтів передають інформацію про Азербайджан перекручену. Я ж половину тексту викладаю вірменською, половину російською, щоб усі бачили, що я там нічого не міняю. Вірменів ворогами не називаю. Ми сусіди. Так уже склалося, що маємо жити разом. Нема куди бігти».
Головний редактор СВС Сохбет Мамедов упевнений, що журналістам треба щодня говорити про мир.
Сохбет Мамедов розповідає про структуру редакції .
«На Кавказі завжди мужність та гостинність були на першому місці, – зазначає він. – Навіть якщо твій ворог прийшов до тебе додому, ти повинен зустріти його як гостя і провести відповідно. Ми хочемо знову розбудити в людях ці почуття, щоб вони розуміли: те, що сталося, – сталося. Треба поступово про це забувати та навчитися жити далі».
Ми знали, що стрілятимуть
Попри зусилля азербайджанських ЗМІ підтримувати зв’язок зі своєю вірменською аудиторією в Нагірному Карабасі, вчителька історії Сусанна, 32 роки, їм не вірить. Вона родом із Шуші. Після другої Карабахської війни місто перейшло під контроль Азербайджану. Жінка втекла до столиці Нагірного Карабаху Степанакерта. «Ми знали, що азербайджанці стрілятимуть на кордоні, тому й стежили за новинами. – каже Сусанна. – На їхніх вірменських телеканалах багато пропаганди. – Виглядає, ніби в Азербайджані все чудово. Але там також є проблеми».
Студент із Єревана Роберт, 22 роки, хоче стати актором. Народився і виріс у Гадруті. Після торішніх бойових дій Гадрут, як і Шуша, перейшов під юрисдикцію Баку. До цього контролювався вірменами.
Згадує, що у минулому його батьки були із азербайджанцями сусідами. Знали їхню мову. Хлопець теж вирішив розвивати мовні навички, дивлячись передачі азербайджанською. «Нам було цікаво, що азербайджанці кажуть, – зазначає він. – Які рішення конфлікту вбачають. Хоча було відчуття, що розпочнеться війна. Багато говорили про повернення земель».
Для пенсіонера Гагіка, 67 років, азербайджанське телебачення стало своєрідним мостом із минулим. Він також із Гадрута. Як і багато хто після торішніх подій, переїхав до Єревану. «Якось я побачив у будинку наших сусідів азербайджанський канал, – розповідає чоловік. – Попросив їх налаштувати мою антену, аби теж міг дивитися. Було цікаво, що відбувається з людьми, які колись жили поряд із нами. Іноді вони показували біженців, а я шукав наших сусідів…»
Журналістика має бути розвернута до людей
У це вірить український журналіст і координатор Центру цивільного контролю «Дій-Краматорськ» Андрій Романенко. Його організація займається моніторингом діяльності органів місцевої влади, допомагає переселенцям із Донбасу. До 2015 року Андрій був редактором газети «Новини Краматорська».
Видання було заточене на локальну аудиторію Краматорська. Проте, за статистикою, його читали у Донецьку. Зараз це один із сайтів, який у Донецьку заблокований.
Зі свого досвіду журналіст ділитися порадами, як достукатися до аудиторії в зоні конфлікту.
«Якщо ваш сайт або паблік заблокували, створюйте відразу ж нові, – каже він. – Якийсь час вони проіснують, і читачі зможуть отримувати інформацію. Крім того, не займайтеся позитивною пропагандою. Щойно ми починаємо розповідати про велику Україну, яка розвивається стрімкими темпами, це викликає відторгнення у людей, які живуть у зоні конфлікту, – зазначає журналіст. – На окупованих територіях будується інформаційний вакуум, де є лише одна точка зору. Дуже багато хто вірить, що Україна ось-ось помре. Якщо хочемо розмовляти з аудиторією, то треба показувати речі, які стосуються абсолютно всіх – нормальні дороги, лікарні, авіасполучення, реформи, регулярні пенсії та зарплати. Через пропаганду люди не знають правди про багато прикладних речей. В умовах конфлікту журналістика має бути максимально до них розвернута».
Вірю не вірю
У пенсіонерки Наталії, 58 років, із Донецька, своє ставлення до українських ЗМІ.
«Не думаю, що українські медіа говорять правду, – коментує Наталя. – Та мені й не дуже цікаво, що відбувається в Україні. У питаннях Донбасу вірю місцевим і російським ЗМІ. Але не повністю. У деяких випадках вони кажуть неправду. Проте не почуваюся дезінформованою».
Не вважає себе ошуканим і Віталій, 46 років, інженер із ремонту обладнання. Живе у Донецьку. Він, як і Наталя, довіряє винятково місцевим та російським медіа.
«Майбутнє Донбасу майже повністю залежить від Росії, – вважає чоловік. –Тому лише їхнім інформаційним ресурсам і довіряю».
Протилежної думки дотримуються донеччани мама у декреті Марина, 32 роки та підприємець Дмитро, 33 роки.
«Я довіряю українським медіа, – ділитися Марина. – Хоч і там є неточності. Іноді доводиться дивитися російські та місцеві ЗМІ. Інформація у них взагалі не відповідає дійсності».
Дмитро також не вірить тому, що кажуть російські та місцеві медіа. Дослухається більше до українців. Зазначає, що інформація не завжди коректна, якщо це прогнози чи обіцянки щодо Донбасу.
Обидва зізналися, що почуваються дезінформованими.
«Думаю, що ми живемо під час інформаційної війни, – каже Марина. – Упевнена, чесні ЗМІ ще лишилися. Але навіть їм важко виділити правду».
Романія ГОРБАЧ,
Ісмаїл ФАТАЛІЄВ
Disclaimer: The publication was prepared as part of the investigative reporting grant funded by the Institute for War and Peace Reporting (IWPR) within the Project “Amplify, Verify, Engage – Information for Democratisation and Good Governance in Eurasia” The views and opinions expressed in this publication are those of the authors and do not necessarily reflect the official policy or position of the Institute for War and Peace Reporting.
