Із цьогорічного вересня наркозалежні Сумської області можуть анонімно та безкоштовно перевіритися на ВІЛ і гепатит, отримати одноразові шприци, презервативи та лубриканти у мобільній амбулаторії. У Сумах програма зменшення шкоди від вживання ін’єкційних наркотиків діє із 2000 року. Тепер, завдяки мобільній амбулаторії громадської організації «Клуб Шанс», можливість такої допомоги з᾽явилася й у жителів невеличких міст і сіл. Для читачів – розповідь про один рейс амбулаторії, або – навіщо соціалізувати наркозалежних.
«Ми не змушуємо, ми пояснюємо»
«Усе, що відбувається в цій мобільній амбулаторії, – анонімно та конфіденційно. Це наш принцип, розумієш? Якщо нам перестануть довіряти наші клієнти, вони перестануть звертатися за допомогою. Ми працюємо, як рівний – рівному».
Його звати Олександр, він – соціальний працівник громадської організації «Клуб «Шанс». Із 2005 року працює з ВІЛ-інфікованими. Зараз – у мобільній амбулаторії, де консультує клієнтів, проводить асистовані тести на ВІЛ і гепатит, видає чисті шприци, голки, одноразові серветки, презервативи.
За кордоном практика роздачі шприців і засобів контрацепції називається «аутріч» (outreach – «зовнішній контакт»). Соціальні працівники, волонтери виходять на вулиці, місця збору чи проживання споживачів ін’єкційних наркотиків і працюють з ними, консультують і обмінюють (роздають) чисті шприци, голки, спиртові серветки.
«Наша ціль зменшити шкоду від вживання ін’єкційних наркотиків. Наші клієнти не бачать у мені лікаря. Бо ж білий халат не завжди викликає у людей радість, і що не говори, навіть здорова людина не завжди хоче йти на обстеження, А тим паче такий контингент, – розповідає Саша. – Ми не наркологічна служба, не правоохоронці, ми не змушуємо кидати вживати наркотики, не змушуємо лікуватися, ми говоримо про те, що така можливість є. Якщо людина погоджується, або приходить із запитанням, як перейти на замісну терапію, –ми ведемо таку людину протягом її реабілітації. Також ми робимо експрес-тести, але сенс навіть не в тому, щоб виявити статус ВІЛ або гепатит, сенс у тім, аби довести людину до лікування».
Мобільна амбулаторія – це автобус, усередині якого два відділення. В одному – столик, чотири сидіння та різні шафи, у них – роздаткові матеріали медичного призначення. В іншій частині амбулаторії – медичний кабінет із гінекологічним кріслом, адже планують брати з собою лікаря, який міг би обстежувати жінок.
«Уяви собі, що дві людини, які разом вживають ін’єкційні наркотики, часто коляться одним шприцом. Це у 21 столітті. Уявила? Вони просто промивають шприц проточною водою. Їм потрібна допомога, бо ще один чистий шприц для них – шанс не підхопити собі проблеми». Саша викладає упаковки шприців на стіл, готує швидкі тести, – амбулаторія доїжджає до одного з районних центрів.
Найскладніше – залучити
Перші виїзди в районні центри області були разом із наркологом Сумського обласного наркологічного диспансеру Костянтином Легеньковським. Спочатку налагоджували роботу з лікарями райцентрів, пояснювали, що від них потрібна взаємодія, а не благословіння. Лікарі працюють на місцях, тож знають контингент і його специфіку. Увагу зосереджували й на тому, що наркозалежні не хочуть світитися біля лікарень, бо місто маленьке, а це потягне за собою плітки та непорозуміння.
«Колись був абсурдний випадок. Один нарколог сказав, що ми будемо поширювати наркоманію. Я поцікався, як саме. У відповідь почув, що все через те, що ми шприци роздаємо. Я запропонував йому в такому випадку закрити аптеки, адже там також можна купити шприци. Якщо лікарі, які мають повну інформацію про залежність, можуть так її викривляти, то уявіть собі, що може думати людина, яка не володіє ситуацією», – згадує Саша.
…У місті, в яке приїжджає амбулаторія, говоримо із завідувачкою наркодиспансеру про частоту офіційних звернень до лікарів.
«До нас приходять, звертаються. Є бажаючі пройти замісну терапію. Тільки питання не в довірі чи недовірі до медиків. Питання в тому, що не всі витримують цю терапію. Взагалі ставлення до нас упереджене. Щоб стати учасником програми замісної терапії, треба стати на диспансерний облік. А це вже навіть не те що «тавро», це певні обмеження. По-перше, у працевлаштуванні, бо деякі професії потребують сертифікатів від нарколога. По-друге, це обмеження в керуванні автотранспортом, володінні зброєю. Плюс до всього ми офіційно співпрацюємо з поліцією, а цього клієнти дуже бояться. Але повторюся, найважче це не упереджене ставлення або недовіра. Найважче – дисципліна», – каже Ірина Юскевич, завідуюча Охтирського наркологічного диспансеру.
Найскладніше у роботі з групами ризику – залучити їх, зробити так, щоб до вас звернулися. Про це говорить і Саша. Адже, щоб допомогти людині, треба, щоб вона хоча б прийшла до мобільної амбулаторії. А коли людина стає залежною від наркотиків або отримує ВІЛ-статус, вона опиняється у вакуумі й навряд чи хоче афішувати, ділитися своєю історією з кимось.
Супровід лікування клієнта – не завдання соціальних працівників амбулаторії, але зазвичай свого клієнта вони «ведуть». Бо якщо просто сказати, що треба приїхати в Суми і здати аналізи, перевіритися в різних лікарнях, то цього просто ніхто не зробить.
Анонімність і конфіденційність!
Внесок у цю роботу здійснюють і ПОШі (пункти обміну шприців), що є у деяких райцентрах області. Соціальні працівники тут працюють стаціонарно, вони знають клієнтів амбулаторії.
«Головне, щоб виявився бажаючий. Далі ми, як павуки, плетемо свою сітку, залучаємо до співпраці. Кожна нова людина, прийшовши до нас, отримує картку. На ній унікальний код – так ми її реєструємо. У нас немає прізвищ, імен, бо пам’ятаєш: діє принцип анонімності та конфіденційності. У нас він працює стовідсотково. До цієї інформації ніхто не має доступу. …Трапляються й «дикі» клієнти. Це ті, хто не спілкується між собою, не виходить на зв’язок з нами. Вони окремо від цієї програми, і, як варіант, навіть не знають про неї…» Поки ми з Сашею говоримо, в амбулаторію заходить один з її клієнтів.
– Я сьогодні «баян» переплутав, взяв чужий. Мені, мабуть, перевіритись треба, воно вже покаже? – запитує. («Баян» у перекладі зі сленгу – шприц).
Проте, щоб тест показав наявність чи відсутність вірусу, треба чекати кілька тижнів або й місяців із моменту взаємодії з ймовірним ризиком ВІЛ або гепатиту.
За ним заходить ще один клієнт. Говорить, що хоче отримати замісну терапію.
– Мені б на програму. Це кудись їхати треба, чи можна з дому дзвонити? А що говорити? А я їм, короче, як тобі оце розкажу, ну шо типу я так і так, давно на вуличних. Нормально? Ну все, замьотано, спасібо, Саньок. Оддзвонюсь.
Замісна підтримувальна терапія – це один із видів фармакологічного лікування опіоїдної залежності. Цей вид лікування не усуває наркотичну залежність, але дозволяє наркозалежному, за його бажанням, розпочати тривалий процес відмови від вуличних наркотиків. Людина отримує шанс позбавитися хвороби, повернутись у суспільство та сім’ю.
За словами обласного нарколога Тараса Злиденного, у місті Суми замісна терапія діє майже 10 років. Процес впровадження її був досить складним, хоч ми і не були першими, хто запровадив цю програму на території України. Але сьогодні ми входимо в п´ятірку кращих областей з її реалізації.
Стосується кожної людини
Саша перекладає роздаткові матеріали та літературу. Пишуть про історії одужання, реабілітацію після вживання наркотиків, ризики інфекцій ВІЛ і гепатитів, дають поради, друкують щасливі історії кохання людей зі статусом. Також в амбулаторії є брошурки про ВІЛ, його шляхи розповсюдження та основні міфи. Всі ці матеріали можна забрати собі.
На початок 2000 року більша частина шляхів передачі ВІЛ йшла через споживачів ін’єкційних наркотиків. На сьогодні розповсюдження ВІЛ вийшло за ці межі.
«Завдяки роботі, яку громадські організації проводили спільно зі ЗМІ, групи ризику почали усвідомлювати рівень загрози від розповсюдження ВІЛ та гепатитів. Тепер же потрібно переконати пересічних людей, що це проблема не лише наркоманів і гомосексуалістів, а всього нашого суспільства. З 2000 року статистика 45% на 50%. Тобто 45% – вірус передають наркозалежні, а 50% – люди, які не вживають наркотики. Але для більшості ця проблема й досі чужа і далека. Це й становить найбільшу небезпеку».
Хоча мобільна амбулаторія й працює тільки три місяці, результати її роботи вже відчули ті, хто найбільше цієї допомоги потребували. Тепер клієнти із віддалених містечок можуть щотижня отримувати комплексні послуги зі зменшення шкоди від вживання ін’єкційних наркотиків.
Зараз уся діяльність у межах цієї програми здійснюється за рахунок міжнародних організацій. Так, наприклад, робота мобільної амбулаторії фінансується МБФ «Альянс громадського здоров’я». І, попри корисність, майбутнє таких програм досі залишається примарним. Адже відсутність реальної фінансової підтримки з державного та місцевих бюджетів для подальшого їх впровадження в умовах зменшення обсягів фінансової та технічної допомоги з боку міжнародних організацій несе ризики нівелювання багаторічних зусиль щодо запровадження ефективних програм для споживачів наркотиків. Це викликає серйозне занепокоєння щодо їх майбутнього в Україні. Хоча зробити крок назад у цій роботі означає створити серйозні загрози для всього суспільства.
Олександра ТОКАР
