26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці атомної електростанції у Прип’яті стався вибух. Викид радіації розповсюдився не лише на території України, він захопив, зокрема, Польщу, Литву, Швецію, Австрію… Вже 39 років поспіль у світі вшановують пам’ять жертв Чорнобильської катастрофи.
Час спливає, покоління змінюються, нові події нашаровуються на українську історію. Тож чи пам’ятають і чи вшановують трагедію сьогодні? Аби дізнатися, студентки-третьокурсниці кафедри журналістики та філології Сумського державного університету в межах практичного заняття запитали сумя’н і глухів’ян, а передусім – студентів і викладачів факультету іноземної філології та соціальних комунікацій: чи поставите ви свічку пам’яті 26 квітня? Якщо так, то з якої нагоди?
Олена Бондаренко, заступниця декана факультету ІФСК: «Так, звісно. Чорнобильська трагедія. День пам’яті».
Катерина Хавренко, студентка факультету ІФСК: «Ні, ставити не буду. Не знаю такої дати».
Олена Лобанова, студентка групи ЖТ-31: «Для мене день аварії на ЧАЕС має особистий акцент, бо одним із ліквідаторів був мій дідусь. Тому я точно запалю свічку та згадаю ті страшні події в ніч на 26 квітня».
Альона Кудаковська, студентка факультету ІФСК: «Знаю, що це день трагедії на Чорнобильській АЕС, від якої, внаслідок розповсюдження радіації, постраждало багато людей. Але свічку ставити не збираємось. У моїй родині не заведено таким чином вшановувати пам’ять. Просто словами можуть згадати, і то не завжди. Коли я ще ходила до школи, ми вшановували пам’ять про цю трагедію, згадуючи її на класних годинах та шкільних заходах. Були ознайомчі лекції, відео тощо. Ну і, звичайно, вшановували хвилиною мовчання. Проте з батьками у мене так не заведено. Щодо вшанування цього року, то можу відвідати меморіал або сама, або зі студентською спільнотою».
Марина Садівнича, викладачка факультету ІФСК: «Свічку пам’яті я зазвичай не ставлю, але про річницю Чорнобильської катастрофи пам’ятаю. Тема дуже складна та болюча. Маю знайомих, які певним чином постраждали від цієї трагедії».
Софія Романенко, студентка факультету ІФСК: «Я знаю що це день пам’яті події в Чорнобилі. Але свічку не ставитиму. Подивлюсь фільм, присвячений цьому».
Ірина Трачук, студентка групи ЖТ-31, SMM-менеджерка культурного простору POGRIB та спільноти «Суми Майбутнього»»: «Так, запалю свічку. Це не просто щорічний ритуал, а спосіб відчути звʼязок із тими, хто віддав своє життя та здоров’я під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Не хочу, щоб ця дата ставала звичайною та проходила повз. Це наша спільна памʼять і відповідальність. Мені важливо, аби кожне нове покоління знало не лише про масштаб трагедії, а й про самопожертву та силу тих, хто тоді став на захист життя інших і зупинив подальше поширення катастрофи. Запалена свічка — наче тиха подяка й обіцянка не забути».
Володимир Жуков, вчитель історії, Глухів: «Варто зберегти не лише факти про катастрофу, а й усвідомлення її наслідків – як для людей, так і для природи. Чорнобиль має залишатися в суспільній пам’яті не як трагедія минулого, а як застереження на майбутнє. Це пам’ять про мужність ліквідаторів, які часто ціною власного життя стримували катастрофу. Це нагадування про те, до чого може призвести недбалість, приховування правди й байдужість».
Ірина Кубишко, студентка факультету ІФСК: «Так, насправді якось до цього і забула про цей день. Планую запалити свічку, щоб вшанувати пам’ять загиблих від Чорнобильської катастрофи».
Марина Порфілова, студентка факультету ІФСК: «Знаю, що це за дата, – день пам’яті про Чорнобильську катастрофу. Але свічку якось не ставлю. І вшановувати по іншому, мабуть, не збираюся».
Раїса Стоян, провідна фахівчиня кафедри, керівниця телестудії студTV «11 поверх»: «Це пам’ять про Чорнобильську трагедію. Ні, ми не запалюємо цього дня свічку, але пам’ятаємо про цю дату. Я навчалася тоді в Києві і пам’ятаю ті дні. Ажіотаж на вокзалі, нікуди не можна було виїхати… Першотравень, День перемоги 9 травня. Люди нічого не знали, і ми – також. Гуляли радіаційно забрудненим містом. Мої сусіди по гуртожитку, двоє чоловіків-аспірантів із Польщі вживали йод як протидію радіації. У Польщі це доносилося населенню, у нас – ні…»
Ольга Вертюченко, мешканка Глухова: «Аби Чорнобиль не став просто сторінкою в підручнику історії, а залишався живим уроком і пересторогою, в суспільній пам’яті варто зберегти кілька ключових аспектів: пам’ять про людей – тих, хто загинув, ліквідаторів; про тих, хто й досі проживає на цій території; а ще пам’ятати про екологічні наслідки катастрофи».
Анастасія Пелих, студентка групи ЖТ-22: «Так, і вдома, і на роботі будемо запалювати свічки для вшанування пам’яті загиблих унаслідок Чорнобильської катастрофи. Люди, тварини загинули; ті, хто вижив, отримав тяжкі ураження. І все це внаслідок чужої недбалості, а не звичайного збігу обставин чи випадковості. Вшановується пам’ять тих, хто самовільно віддав життя задля порятунку інших».
Наталія Пономаренко, старша викладачка кафедри журналістики та філології: «Так, поставлю. Для моєї родини це традиція. Уперше слово «Чорнобиль» почула в дитинстві. Мій батько – ліквідатор. Коли я кажу вдома: «А! І так піде», батько завжди нагадує про цей день і недбалість. …Що для мене сьогодні Чорнобиль? Чорнобиль – це приклад того, до чого може призвести безвідповідальність, замовчування та некомпетентність. Приклад того, як прості люди стають героями, після того як «верхи» летять донизу… Як на мене, Чорнобиль – це одна з вагомих причин такого швидкого розпаду Радянського Союзу. Мій батько, почувши з екранів про захоплення ЧАЕС, мінування ЗАЕС, занервував більше, ніж будь-коли….
На жаль, сьогодні поняття «Чорнобиль» набуло й якогось саркастичного змісту, зважаючи на безграмотність росіянців, які там окопувалися. Пам’ятаєте, в Ліни Костенко: «В Рудому лісі виросли поганки, і ходить Смерть, єдиний тут грибник»? То у «визволителів» недостатня обізнаність про Чорнобиль? Дурість? Чи що інше? …Як на мене, варто припинити жарти про це. Було би смішно, якби… Навіть сьогодні ракети летять над Запорізькою АЕС… Ви лякаєте нас? Себе? Світ? Чорнобиль не має минулого часу…
Ліза Бойко, студентка ІФСК: «Я б поставила, в пам’ять жертв радіаційних аварій і катастрофи Чорнобиля».
Ірина Жиленко, докторка філологічних наук, професорка, викладачка кафедри журналістики й філології СумДУ: «Я завжди пам’ятала й пам’ятаю цю дату. 26 квітня – день Чорнобильської трагедії. Скільки людей загинуло, а скільки потім, протягом років, пішли на небеса. Але цьогоріч це питання для мене зависло. Я дуже багато думаю і хвилююся за наших хлопців, які гинуть кожного дня. І моя свічка не тільки про 26 квітня, вона горить кожен день зранку і звечора. Я молюся за загиблих, молюся за нашу перемогу. Тому вся наша пам’ять повинна бути спрямованою на те, щоб не забувати, що відбулося. Ми будемо молитися за те, щоб вижити і перемогти у цій війні».
Анастасія Кизим, студентка групи ЖТ-11: «Свічку не поставлю, проте пам’ятаю про жертв Чорнобильської катастрофи. Краще проінформувати суспільство, нагадати, чи допомоги родинам».
Інна Гаврилюк, доцентка кафедри журналістики та філології СумДУ: «Для мене 26 квітня – це день, коли повертаюся думками до історії України та історій людей. Звичайно, у цей день вшановую пам’ять тих, хто поклав життя і здоров’я заради інших – ліквідаторів, медиків. І згадую про переселенців, які змушені були залишити свої домівки, бо раптом рідне стало небезпечним. Сьогодні ці думки болять ще сильніше, бо Україна знову й знову переживає жахливу трагедію. Знову в нас є герої, які стають на захист інших, знову – евакуації, зруйновані оселі, зламані долі сотень тисяч українців. Чорнобиль – це не лише про нашу пам’ять, а й про нашу відповідальність зараз».
Анастасія Лутченко, студентка групи ЖТ-11: «Якщо чесно, то я навіть не знала, що є акція «Запали свічку» 26 квітня, у День пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи. Історія цієї трагедії завжди викликала в мені сильний відгук, адже маю родичів, які постраждали через цю жахливу подію. Зазвичай цього дня я згадую про Чорнобиль, читаю історії людей, а раніше навіть клала квіти на згадку. Проте про саму акцію із запаленням свічки я, зізнаюся, не знала. Однак ваше опитування змусило мене задуматися про цю форму вшанування пам’яті, і тепер я, можливо, приєднаюся до цієї традиції».
Марина Анатоліївна, пенсіонерка, Глухів: «Чорнобиль – це не просто сторінка з підручника. Це нагадування про ціну байдужості, про наслідки замовчування та помилок системи. Але водночас – це історія людської мужності. Ліквідатори, медики, прості люди, які рятували інших, не думаючи про себе, – вони заслуговують на нашу пам’ять.
Ми маємо зберегти правду про Чорнобиль, щоб ніколи не повторити тієї трагедії. Щоб технології служили людині, а не знищували її. Щоб голос кожного не затикався системою. Чорнобиль – це урок. І ми не маємо його забути».
Ангеліна Ситник, студентка груп ПЛ-21 та СР-21: «Так, я обов’язково поставлю свічку памʼяті 26 квітня, адже це день, коли ми згадуємо Чорнобильську трагедію – одну з найстрашніших техногенних катастроф в історії людства. Я роблю так кожного року».
Ініціатива запалити на підвіконні свічку в пам’ять жертв Чорнобиля йде від ліквідаторів. Вони закликають зробити це в ніч на 26 квітня. «Всі люди, народжені в Україні, є жертвами Чорнобильської радіації. Навіть народжені в майбутньому», – пише ліквідатор, військовий, письменник Андрій Куліш.
То чи запалимо ми свічку?
Запитували
Катерина НІЛОВА, Дарина РУБАН, Юлія ЛАГУТА, Дарія КОЗЛОВА, Юлія ЛАЗОРЕНКО,
студентки групи ЖТ-21
