У темряві залу звучить бандура. Не гучно. Без пафосу. Але так, ніби кожна струна говорить людським голосом. У першому ряду хтось витирає сльози. Десь у кінці залу жінка стискає в руках серветку. А сам Андрій Міцай стоїть на сцені у продуманому до деталей образі й каже: «Це не я її супроводжую. Це вона сама все робить».
Він говорить про бандуру ніби про живу людину. І, здається, інакше вже не може. На бандурі Андрій грає з 10 років. Почалося все випадково – або ж, як він сам каже, так мало статися.
У дитинстві хлопець ходив до територіального центру для людей з інвалідністю в Охтирці. Через ваду слуху він не чує на одне вухо. Там із ним займалася театром Руслана Лісова – композиторка, піаністка і людина, яка вперше прищепила йому любов до музики. Саме вона одного дня запропонувала піти в музичну школу, до своєї мами, викладачки бандури Надії Шандиби.
– Мама спочатку мене відмовляла. Казала: «Як ти підеш у музичну школу, якщо не чуєш на одне вухо? – згадує Андрій. Та одного дня вчителька просто взяла хлопця за руку посеред міста й повела до музичної школи. Показала інструмент. А наступного дня попросила привести маму. Так у житті десятирічного хлопця з’явилася бандура.
Концерт «Козацька сповідь».
Першим твором був дитячий «По дорозі жук-жук…». Перший виступ він майже не пам’ятає. Але добре пам’ятає інше: відчуття, ніби знайшов щось своє. У родині професійних музикантів не було. Лише бабуся-самоучка, яка грала на весіллях. Тепер же Андрій сам став людиною, через яку інші діти беруть до рук бандуру.
У 2011 році він вступив до Стрітівського педагогічного коледжу кобзарського мистецтва на Київщині. У 2017 – до Національної музичної академії України у Києві по класу бандури, де навчався у заслуженої артистки України Лариси Дедюх. А вже з 2019 року працює у Національній капелі бандуристів України імені Григорія Майбороди.
Та попри сцени, гастролі й професійне визнання, про бандуру Андрій говорить не як про професію.
– Для мене бандура – це моя душа. Це частинка серця. Коли під час ковіду моя особиста бандура залишилася на роботі, я собі місця не знаходив. Наче відірвали частину мене.
Він називає бандуру «втіленням правди». Каже: колись кобзарі розповідали людям правду про історію, як сьогодні це роблять журналісти. Саме тому їх і не любили.
Повномасштабна війна змінила його творчість остаточно. Спочатку Андрій їздив із музикантами до госпіталів виступати для поранених військових. Потім почав допомагати зі зборами. Але відчував: цього замало. Хотілося знайти власну форму боротьби. Так народилася музично-поетична моновистава «Свою Україну любіть. За неї Господа моліть!». Фундаментом стала пісня «Чи ми ще зійдемося знову…» на слова Тараса Шевченка. Далі Андрій почав шукати поезію, тексти, музику. Хотів зробити не просто концерт.
– Хотілося, щоб це зачіпало і в голові, і в душі.
Андрій Міцай на виставі «Свою Україну любіть. За неї Господа моліть!»
Прем’єра відбулася у серпні 2023 року в Охтирці. Тоді він ще не знав, що ця вистава перетвориться на щось значно більше за сценічну програму. За три роки Андрій провів уже 54 благодійні концерти по всій Україні – від великих міст до маленьких сіл, де населення ледь сягає кількох сотень людей. Сумщина, Київщина, Полтавщина, Черкащина, Львівщина, Тернопільщина, Чернігівщина… Усі кошти – виключно на ЗСУ. Дрони. Турнікети. Ремонт авто. Біноклі. Камери. Матеріали для плетіння маскувальних сіток. Усі витрати на афіші, дорогу та організацію Андрій покриває сам.
Андрій Міцай зі своєю першою вчителькою
За цей час допомоги військовим передали більше, ніж на пів мільйона гривень. Хоча сам зізнається: зараз збирати гроші стало значно важче. З іншого боку, суть роботи – не в самих сумах зборів.
– Сльози. І ще раз сльози, – каже він про реакцію глядачів.
Особливо під час «Кленової балади» Анатолія Матвійчука. Він довго продумував сценічний образ. Радився з військовими, режисерами, поетами. Каже: можна було вийти в красивому костюмі, але це було б «не те». Його вистава – не про шоу. Вона про пам’ять. Про біль. Про те, ким ми є. У Котельві після концерту до нього підійшла жінка-музикантка й сказала: «У мене було враження, ніби біля вас сидів Тарас Шевченко». Андрій лише посміхається. Він і сам не очікував, що ця програма стане настільки глибокою для людей.
Після його концертів діти починають вчитися грати на бандурі. Люди вперше відкривають «Кобзар». Маленькі хлопчики після виступу просять дозволити доторкнутися до інструмента. Одного разу на концерт у маленькому селі на Київщині прийшла дівчинка років десяти. Сама. Сіла у першому ряду.
– Я подумав: зараз їй стане нудно і вона піде. Але дитина просиділа всі 50 хвилин вистави, не відводячи очей від сцени. Після завершення підійшла подякувати. У мене аж мурахи по тілу пішли, – згадує Андрій.
Сьогодні він часто говорить про те, що українську культуру починає витісняти «шоу». Каже: справжнє мистецтво потребує значно більшої підтримки.
Разом із капелою бандуристів він побував приблизно у 15 країнах Європи й побачив, як там люди ставляться до культури.
– У нас це теж треба виховувати. Бо мистецтво теж зброя. Це прояв нашої національної ідентичності. Пісні, традиції, історія, архітектура – це все мистецтво.
І поки на фронті Україну боронять військові, він продовжує робити це зі сцени. Іноді, каже, хочеться зробити перерву. Особливо дорогою на концерт, коли втома накриває сильніше за натхнення. Але потім він виходить до людей і знову чує цей шквал енергії у відповідь. Тоді розуміє – недарма.
– Нам потрібно не здаватися і боротися, – говорить Андрій. І додає: – А ще – вивчати свою культуру.
Юлія ЛАЗОРЕНКО
– у рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герої мого часу»
На заголовковому фото: Андрій Міцай на виставі «Свою Україну любіть. За неї Господа моліть!»