…Вони прийшли до церкви. Він учора приїхав, назавтра треба від’їздити, та все ж вони знайшли і час, і можливість побувати в храмі Божому. А головне – бажання… Вони помолилися, а потім він підвів свого синочка до священика, щоб малий отримав Таїнство Причастя. Це була дуже щемлива картина, аж серце стискалося…
Господи, почуй їхні молитви! Боже, побач їхню віру! Спаси й збережи цю молоду родину, яка символізує собою Силу України!
Ними жива Україна: він воює, а вона з дитиною чекають і підтримують!
Вони обоє були в Польщі, коли в Україні розпочалося пекло. Багато з тих, хто були по закордонах, там і залишилися. Багато з тих, хто були в Україні, поспішили покинути її. А багато з тих, хто був у безпеці, повернулися в рідну країну, щоб захищати її від оскаженілого ворога. Юрій Міщенко – один із тих тисяч відчайдухів. Сміливий мужній чоловік, який знав, на що він наважується. І все ж він зробив свій головний у житті вибір на користь України. Це вчинок СПРАВЖНЬОГО МУЖЧИНИ.
… – Куди ви їдете?! Там же війна! Тікайте подалі, там суцільне жахіття! – казали й кричали біженці Юрію і Тані, коли вони через усілякі перепони пробивалися в Україну. Та ця молода пара, майже діти, була сповнена рішучості повернутися на рідну землю, яка так потребує захисту.
* * *
Юрій Міщенко народився 29 травня 1993 року в селі Муховате на Недригайлівщині. Там проживають його батьки Григорій Дмитрович і Ольга Сергіївна. Сестра з родиною мешкає в Польщі, брат – у Березняках. Після школи Юра навчався в Роменському коледжі Сумського Національного Аграрного університету, здобув професію механіка. В цьому навчальному закладі познайомився з дівчиною Танею, яка опановувала спеціальність фінансиста. Красуня-білявка родом із Вільшани жила з мамою Ганною Рум’янцевою. Молода пара зустрічалася рік, аж доки в 2013 році Юрій пішов до армії на строкову службу.
Війна застала його в Криму, в Євпаторії. Коли все почалося, військову частину перевели до Донецька. Але московитські вороги прийшли й туди. Далі шлях Юрія Міщенка проліг до Маріуполя, де він і дослужив свій строк 1 рік і 7 місяців. Повернувся в статусі учасника бойових дій.
Юра і Таня стали жити разом у її мами в Вільшані. Дівчина ще доучувалася в коледжі, а хлопець став їздити на роботу в Київ, працював будівельником. Потім спробував закордонних заробітків у Чехії. 10 січня 2017 року Юра і Таня одружилися. Молодий чоловік усіляко старався забезпечити родину. Народився синок Максимко.
Коли малому було два роки, батьки залишили його на бабусю й рушили на Польщу вдвох. З’їздили раз, потім побули вдома. Юра знайшов роботу по будівництву в сусідньому Липоводолинському районі. Таня ще їздила до Польщі сама, на три місяці, бо довго без дитини важко.
1 лютого 2022 року Міщенки знову рушили на Польщу. Думали – на три місяці. Аж раптом вранці 24 числа, коли Таня збиралася на зміну, на телефон прийшло смс-повідомлення від виховательки, щоб дітей до садочка не вели, бо почалася війна. Ця звістка й для українців удома була, як грім з ясного неба, а що вже говорити про українців на чужині!
Три дні Юра й Таня шукали, чим виїхати. Стояли на вокзалі, просилися до всіх, у будь-який автобус. Транспорту з України було багато, привозили біженців, ті жахливі картини паніки закарбувалися в пам’яті: люди налякані, діти кричать, плачуть, хапаються за все, замотані в пледи… Такий жах, що не передати, яке творилося! І тут один хлопець проситься до водія: візьміть мене в Україну, хоч у багажник, хоч лежачи, аби їхати, бо прийдуть кадировці моїй мамі голову зносити…
З великими проблемами Міщенки з допомогою українських волонтерів добралися до кордону. Їхали не просто в невідомість, а в смертельну небезпеку: хлопці попередили Юру, щоб ні в якому разі не попадався до москалів, бо в них наказ – у першу чергу ліквідовувати “атошників”. Кордон перейшли пішки. Їхати було нічим. Довелося 25 кілометрів іти, аж доки якийсь “бусик” довіз до Львова.
Львівський вокзал – то окремий жах. Не було метра вільного навіть на підлозі – стільки народу. Всі їхали з України. А Міщенки – в Україну.
– Ви не туди їдете! – переконували їх.
– Туди, туди, – відповідали Юра і Таня.
З Львова до Полтави доїхали потягом. Потім шукали шлях, щоб обминути київську трасу, бо знали: нею йдуть танки. У Полтаві на блок-посту шукали попутку в бік Гадяча, але ніхто не їхав, усі боялися. Коли нарешті трапилася машина, доїхали до Липової Долини, звідки їх забрали знайомі. Це було ретього березня.
Вільшана – фактично під окупацією, на дорозі стояла розбита й спалена техніка.
– Боже, куди я тебе привіз? – журився Юра, дивлячись на Таню.
До дитини привіз. І це було головне.
…Їхній дім стоїть недалеко від траси, якою день і ніч ішла ворожа техніка. Максимко дуже боявся, погано спав, плакав. Юра був рішучий: моя дитина в себе вдома боятися не буде! Став шукати, до кого звернутися, 5 березня написав рапорт, пішов добровольцем. Спочатку з місцевими хлопцями патрулював по Вільшаному, потім у Ромнах стояв на блок-посту. Далі потрапив до львівської військової частини, яка відправлялася на Донеччину.
Страх у Тані був великий. Що робити: залишатися чи їхати? Польські роботодавці запевнили, що робоче місце залишається за нею. Тож 10 березня вона з Максимком поїхала до Польщі.
У великій тривозі минав час. Юра старався дзвонити частіше. А то якось кілька днів не виходив на зв’язок. Тані в голову лізло таке… Аж раптом обізвався, повідомив, що його везуть у госпіталь у Рівне. Таня миттєво зірвалася й поїхала до чоловіка. Найняла квартиру в цьому місті й була біля Юри. Вже пізніше дізналася, що в нього була важка контузія, нічого не бачив і не чув. У госпіталі в Дніпрі його трохи підправили й відвезли в Рівне на долікування.
Коли Юра йшов воювати, то в його уяві було АТО 2014 року. Виявилося, що то були “іграшки”. А тепер у перші ж дні половина хлопців полягла, руками доводилося окопи рити, щоб хоч якось захиститися, а ще якось проговорився: частини тіл убитих товаришів збирав, щоб їхнім родинам було що поховати…
Жорстока річ – війна. Юрію Міщенку в тридцять років доводиться переживати вже другу.
Після госпіталю він повернувся до своєї бригади. Бахмут – скільки з ним пов’язано, скільки болить, скільки втрачено… Контузії, таблетки жменями. Страшенні головні болі, порушення сну. Складно.
Навесні Юрій перевівся до Національної гвардії. Служив у Охтирський військовій частині, на кордоні Сумщини. А в серпні знову перевівся в бойову частину, що воює на Донеччині. Це не той хлопець, який сидітиме в спокійному й затишному місці, сподіваючись на когось іншого. Це – козак, український лицар, який першим іде туди, де важко.
Щодо віри в Бога. Таня й раніше ходила до церкви на свята. А Юра дуже сильно повірив після госпіталю – дійсно побачив, що Бог його зберіг. Війна відкрила хлопцеві очі на Господа, відкрила його серце. Тож тепер завжди при нагоді стараються Міщенки побути в храмі, отримати духовну підтримку. Якось священик дав Юрію аркуш із псалмом 90, який тепер він завжди носить із собою. У вірі легше переносити всі випробування, всі труднощі, всі втрати. А вони є – великі. І непоправні. Але треба вистояти, треба перемогти і вижити. Заради Максимка, заради Тані, заради України.
Як каже Таня: коли Юра повернувся з АТО, думала, що найстрашніше вже пережили. А тепер ось таке… Останнім часом Максимко почав запитувати: чому його тато на війні, а в інших дітей тата не йдуть воювати? Мама відповідає: тому що наш тато – найкращий, найсміливіший і найчесніший, він захищає нас і всю Україну, не сподіваючись на інших. Малий каже, що все це розуміє, але… Він хоче проводити час із татом, гуляти й гратися, хоче, щоб тато цілував його перед сном. А скільки ще чекати, щоб тато повернувся додому?..
Жанна АБАРОВСЬКА
– в рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герой мого часу»
