…Зелений густо-соковитий посульський луг щедро залитий ясним сонцем. Маленький хлопчик бігає лугом, весело грається. А молода матуся радіє, дивлячись на свою кровиночку, на непосидючість хлоп’ятка, на його усміхнене щасливе личко. Як тільки добре жити на світі, коли все добре!
Та раптом хлопчик зупиняється і уважно дивиться вбік. Мама також переводить погляд – і бачить височенну чорну хвилю, що невідомо звідки взялася на цьому райському лузі. Зловісний чорний гребінь води відбивається в очах синочка, які враз постаршали, посерйознішали й наповнилися болем неминучої біди…
Мама різко прокидається. Покрита холодною росою, з тремтячими руками й калатаючим аж у горлі серцем…
Так, треба заспокоїтися. Це ж тільки сон . Ну чого ти, усе ж добре, все в порядку. І – страшна хвиля зі сну відходить, розсіюється світлом прийдешнього дня, стирається туманом пам’яті…
Коли народився Русік, Таня відчула себе не просто мамою, а найщасливішою на світі мамою. Це сталося 27 лютого 1990 року. В передостанні дні зими в її душі панувала весна, яку приніс із собою такий бажаний синочок. Народжений у любові й душевному теплі Тані й Саші Таранченків, Русланчик став сонечком для молодої родини.
Коли ходив до дитсадка, туди приїхав фотограф із різними костюмами, в які дітки охоче вдягалися для фотосесії. Руслан обрав для себе костюм моряка. Здавалося б, де Недригайлів, а де море, але… Виходить, потяг був уже тоді.
Робота Олександра Таранченка вимагала частих поїздок і відряджень. Якось він працював у місті Очаків і розповідав, яка там краса: море, прибережна коса, краєвиди. І Таня з Русланчиком три роки поспіль приїздили туди до тата відпочивати. Хлопчик полюбив море на все життя. І коли після закінчення Недригайлівської школи настав час обирати професійну стежку, Руслан Таранченко приїхав до Криму, вступив до Академії Військово-Морських Сил імені Нахімова. Вчився п’ять років – із 2007 до 2012. Коли вже закінчив, аж тоді зізнався батькам, як було важко, як багато було математики, як напружувало життя в казармі. Але перед труднощами не пасував. На другому курсі був відмінником навчання, отримував президентську стипендію. Вчився на бюджеті, грошей у батьків практично не брав. Вечорами міг піти працювати на будівництво, сторожувати в магазині, міг писати комусь курсові роботи.
З третього курсу з товаришами перейшов на квартиру, стало вільніше. Та навчанню Руслан завжди приділяв першочергову увагу – при отриманні диплому був першим у рейтингу серед однокурсників.
Це надавало йому право після закінчення академії самому обрати місце служби. Руслан зупинив вибір на тральщику «Черкаси», який базувався в Криму. Тут працював за здобутою спеціальністю «експлуатація суднових енергетичних установок», кваліфікація механік. Звання – офіцер військового управління тактичного рівня.
Через деякий час Таранченка перевели на корабель «Донбас». Коли російські ворожі війська анексували Крим, командир судна вишикував команду й запропонував перейти на бік росії, а хто не згоден – вийти зі строю. Вийшли двоє – Руслан і хлопець зі Львова. По той бік залишилися ті, з ким він вчився, з ким служив, і навіть кращий друг із Євпаторії, який завжди був поруч, він і в Недригайлів до Русланових батьків неодноразово приїздив. Ось хто тепер обстрілює Україну з акваторії Чорного моря…
– Присягу дають один раз! – так відповідав Руслан Таранченко, коли його запитували, чому не залишився з усіма. А присягнув він Україні – і залишився вірним їй до кінця.
Зайшов на квартиру, зібрав речі, думав їхати додому, вже й вирушив автомобілем. Якось зв’язався телефоном із відомим морським офіцером Юлієм Мамчуром, який вивів своїх підлеглих із Криму. Той запросив: давай до нас. Але тут подзвонив механік із тральщика «Черкаси», розповів, що пʼять чоловіків із команди дезертирували на берег, а решта тримається. Руслан розвернув машину і – назад.
Вночі таємно місцеві татари човном переправили хлопця на корабель, який дрейфував у морі й уміло вивертався від ворожих нападів. Руслан завжди згадував добрими словами цих татарів, які таємно доставляли на корабель воду й продукти, казав: ми б без них повмирали. Вони всіляко допомагали українцям, бо не хотіли, щоб їхню землю захопили росіяни. Це були страшні дні випробування, невідомості, небезпеки. Вороги затопили два кораблі, щоб загнати тральщик «Черкаси» в пастку, доводилося буквально по сантиметрах вираховувати шлях для проходження судна. Довго маневрували, не давалися, але через пошкоджене рульове були захоплені. Зайшовши на палубу, росіяни навіть сказали, що поважають українських офіцерів, які так довго противилися, не здавалися.
Повернувшись додому, Руслан говорив, що вище командування їх «здало» – були тільки вказівки триматися й ніякої допомоги. То було велике розчарування, навіть думав, що більше служити не буде. Повторював: ми хотіли втриматись, а нам не дали. Це був 2014 рік. Найгірше було ще попереду.
Через деякий час Руслана Таранченка в числі інших моряків з тральщика «Черкаси» запросили до міста Черкаси, яке шефствувало над судном, на військово-морський захід. Ця поїздка, зустрічі з побратимами, спілкування з однодумцями підняли Руслану настрій. Він прийняв рішення продовжити морську службу в Очакові. До того ж у Черкасах познайомився з дівчиною Танею, яка вчилася там на художницю, – вона й стала його долею. В Очаків вони поїхали вже вдвох.
У 2017 році народилася донечка Сонечка. Як жартували в родині, ксерокопія тата в дитинстві. Життя йшло своєю чергою. Було чимало приводів для щастя…
Наприкінці лютого 2022 року тато й мама Руслана, Олександр і Тетяна Таранченки, своїм автомобілем поїхали в Очаків: хотіли всією родиною відсвяткувати 32-ий рік народження сина. Дорогою згадували, як перед Новим роком Русік, Таня і Соня зібралися поїхати в Буковель покататися на лижах, замовили там будиночок для відпочинку. Але дорогою на захід України маленька захворіла, тож вони розвернули автомобіль та й подалися до батьків у Недригайлів. Новий рік зустріли разом, раділи, говорили, сміялися. Цілих двадцять днів подарувала їм тоді доля для тісного теплого спілкування перед тим, як розлучити назавжди…
24 лютого Руслана викликали на службу о другій ночі. Батько пішов із ним, щоб, як спеціаліст, допомогти з електроустановками. Олександр Павлович бачив: Руслан зайшов до своєї каюти, взяв ноутбук і хотів виходити в море з командою. Але мусив залишитися на березі: виявилося, що командир зламав ногу. Тому заступник командира військової частини з електромеханічної частини – начальник електромеханічної служби капітан третього рангу Руслан Таранченко мав виконувати обов’язки командира частини.
Якби вийшов у море, був би живий… Лише згодом зʼясувалося, що Руслан входив до складу секретної команди, яка в разі заходу росіян повинна була підірвати базу і штаб. Він випровадив кораблі в море й сказав батькові повертатися на квартиру, заправити машини собі й Тані та їхати звідси. Олександр Павлович усе виконав, усі Таранченки доїхали до Миколаєва.
О 7.55 в Очакові пролунав гучний вибух. Руслан перестав виходити на зв’язок. Залишивши невістку Таню з Сонею в Миколаєві, батьки повернулися до Очакова. Шукати сина.
Шукали два дні. Військова частина, лікарні, морги. Мовби хтось бачив пораненим. Мовби хтось бачив у списку поранених. Морг уявлявся приміщенням зі столами й тілами. А їх привезли КамАЗом, звалили в купу. І тим, хто шукав своїх, доводилося перекладати з місця на місце обгорілі останки невідомих тіл, без облич, без шкіри, шукати знайомі годинники, бейджики, ланцюжки, хрестики, ключі, обручки, татуювання – хоч щось для упізнання, для ідентифікації. Зі скам’янілими серцями, з роз’ятреними душами, з нелюдськими стражданнями батьки переривали гори мертвих обвуглених тіл у пошуках своїх дітей… Як це можна витримати, щоб знайти, щоб не збожеволіти, щоб робити те, що мусиш…
Убиті горем Таранченки повернулися додому. Як вони жили, що відчували, де брали сили – про те знають тільки вони самі та Господь Бог. Знає він і про ту думку, яка підступною гадюкою влізла в голову: а давай розженемо машину на повну і… Та прийшла й інша думка: а як же невісточка, в якої немає ні батьків, ні чоловіка, як же внучечка, яка осиротіла так рано й так болюче?
Через деякий час військові привезли останки Руслана й невтішні батьки витримали ще й випробування похороном. А потім несподіваний телефонний дзвінок від слідчого в справі й приголомшуюче повідомлення: ви поховали іншу людину!
При впізнанні тіла орієнтувалися на годинник, обручку й ланцюжок, який десь зник із моргу. В тому обгорілому тілі в боку застряв осколок. І треба ж було такому трапитися, що й у іншого загиблого, схожої статури, виявилося аналогічне поранення. Таким чином у могилі, як думалося, Руслана був захоронений інший чоловік, теж військовий, на ім’я Володимир Павлюк. Його в Очакові оплакували дружина Ольга, також військова, і дочка. Таранченкам повідомили, що тіло Володимира заберуть, а Руслана привезуть хто зна коли, щось там не виходить…
Мама Тетяна Миколаївна говорить, що в горі їх надзвичайно сильно підтримав недригайлівський батюшка, отець Андрій. Він запропонував поїхати з батьками його машиною за тілом Руслана. Тоді вже була справжня війна, блокпости, окуповані території, небезпеки. Жінка вражена до глибини душі, як їм поспівчував фактично чужий чоловік, яку нелегку ношу він збирався розділити з невтішними батьками. Та якось воно вирішилося, – військові самі привезли тіло Руслана й перепоховали, забравши тіло Володимира. Зараз Таранченки спілкуються з родиною Павлюків, підтримують одні одних, адже стали майже родичами по нещастю. Теплі стосунки в родини також і з отцем Андрієм та матінкою Ольгою, які надають суттєву духовну підтримку. Вони вміють знайти потрібні слова й сказати їх у належний час. Це дуже допомагає.
Кажуть, у житті немає нічого випадкового. На годиннику Руслана назавжди застиг час: за пʼять хвилин восьма. Цей же час показує і годинник в очаківській квартирі, який теж зупинився. А годинник Володимира, який дружина після його смерті знайшла вдома в куртці, йде й досі, показує зміну часу, от тільки дата не змінюється – 24 лютого. Просто містика якась…
На кладовищі батьки бувають ледь не щодня. Рік уже минає, а все здається страшним сном. Дуже боляче було, згадує Тетяна Миколаївна, коли в інтернеті почалися сварки щодо похорону: чи з почестями поховали, чи без почестей, чи від влади виступали й таке інше. Дитини немає – який би урочистий чи скорботний похорон не був. Не треба обговорень чужими людьми, які не знають цього горя. А от людям, які ходять до Руслана на могилу, мама й тато дуже вдячні за пам’ять. Вони бачать їхні квіти, відчувають їхній жаль, який перегукується зі скорботою батьків.
Сьогодні 24 лютого – рік, як Руслан Таранченко загинув. А 27 лютого йому могло б виповнитися 33 роки. Про загиблих воїнів часом кажуть: віддав життя за Україну. Віддав – це коли тілом на дзот чи зі зв’язкою гранат під танк. А Руслан не віддав життя – у нього його підло забрав озвірілий російський агресор, який вдерся на нашу землю й у наше мирне життя.
Є така професія – Вітчизну захищати. І обирають її справжні чоловіки, такі, як Руслан Таранченко. Мама впевнена: навіть якби він не був військовим, з початком війни воювати пішов би першим. Не відсиджувався б у хаті чи в погребі, боючись повістки. Мама гордиться сином, який не осоромив їхній рід. І хоче, щоб про Руслана пам’ятали ті, хто знав його при житті, і взнали про його подвиг ті, хто не був знайомий з ним. Він загинув, щоб ми жили.
А родині замість себе залишив маленьку дівчинку на ім’я Соня – ясне Сонечко, яке освітлює всіх навколо і гріє душевним теплом оточуючих. Зараз вона з мамою Танею далеко, в Німеччині, в безпечному місці, на постійному частому зв’язку з батьками Руслана. Життя продовжується, як би не ятрила душу непоправна втрата.
Щасливі миті колись щасливої родини: зліва направо – Руслан, мама-Таня, дружина-Таня та батько…
Дехто каже Тані: я тебе так розумію… Нічого ви не розумієте. І то ваше щастя. Бо зрозуміти її може тільки той, хто також поховав свою дитину. Єдину.
Іноді Таня заздрить тим, хто переживає за своїх дітей. Їй переживати нема за кого, найстрашніше в житті вже трапилося. Як вона каже: ми не справляємося з горем, живемо не своє життя…
Вибір. Він є завжди. І в кожного. І в того, хто не зрадив присягу, яку «дають один раз». І в того, хто зняв з обгорілого тіла ланцюжок з хрестиком і забрав собі. І в того, хто ухиляється від служби й привласнює гроші, які закордон дає на відбудову України…
Руслан Таранченко завжди робив правильний вибір. За честю офіцера, за людською совістю. Тому він жив, як справжній мужчина, і за вічну межу пішов, як Герой.
Герою слава!
Жанна АБАРОВСЬКА
– в рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герой мого часу»
