«Я не знаю, що в нашій роботі найважче, тому що важко по-різному. Але воно все болить», – ділиться своїми відчуттями Яна, волонтерка з Кролевця.
Соціальний педагог за освітою, з 2014 року не змогла всидіти на місці та ще з часів студентства почала допомагати українським військовим. Коли росія окупувала Крим, частину Донецької та Луганської областей, дівчина знайшла однодумців, із якими створили «Волонтерську спільноту «Разом переможемо».
Пані Яна розповідає про особисте життя, волонтерство та ситуації, які найбільше вражають.
Знайомство
Ще з 2014 року, коли мій батько пішов на війну, містяни часто почали говорити про Яну Шульгу. Дівчина з довгим русявим волоссям та неймовірною харизмою не могла нікого залишити байдужим. Я зв’язалася з волонтеркою за допомогою листування у Фейсбуці, щоб домовитися про розмову. Вона охоче погодилася та поділилася цікавими фактами, враженнями про волонтерство.
Фото з архіву Яни Шульги 2015 року.
«Я люблю їсти м’ясо, пити каву; слухати – пташок, цвіркунів і жаб на ставку, а ще Imagine Dragons і Тінь Сонця; готувати – їжу та волонтерські поїздки», – саме з цього почалася наша розмова.
Яна влаштовувала збори допомоги для відправки в АТО. Волонтерка поділилася невеликою історією про перший збір: «У 2014 вирішили почати щось робити та допомогти нашим захисникам. Ми просто подзвонили першим 10 людям, яких «випросили» у військкомату, і спитали, що їм треба. Разом із командою влаштували перший збір на вулиці для того, щоб зібрати кошти на необхідні речі, починаючи зі шкарпеток. Загалом у нас вийшло 8000 гривень».
«Я волонтерю, бо мене вчили бути не байдужою»
Яна каже, що допомагає іншим із егоїстичних міркувань, хоча не має на меті здобувати популярність чи заробити собі електоральні бали.
– Я просто не знаю іншого способу, як заслужити собі чесне ім’я, достойний рівень життя. Я волонтерю, бо мене вчили бути небайдужою. Я просто не вмію інакше. А ще я знаю, що крім мене ніхто цього не зробить. Не в тому сенсі, шо я одна така «маладєц», ні. Просто я вмію це робити, і було б просто безвідповідально змарнувати ці вміння. Я вмію плести сітки. Ні! Я вмію плести шикарні сітки. Я знаю, якою має бути крута тактична аптечка. Знаю, де взяти усе начиння і вмію комплектувати. Я непоганий організатор. Я вмію спілкуватися з людьми. Це якщо брати до уваги «що я можу».
Волонтерка пояснює про ціннісну складову, через яку вона не може займати нейтральну позицію.
– Завжди була такою, по природі. Просто в Україні війна, і треба закручувати гайки. От я і кручу їх, бо не хочу, аби їх крутили мої діти.
На думку Яни, волонтерство є непосильно важким, але напрочуд захоплюючим.
– Волонтерство – це вир, в якому тебе крутить, мотає, трясе, гамселить, огортає такий шквал емоцій і подій, що часом втрачається відчуття реальності. Якщо я зараз почну згадувати моменти наших великих радощів і гучних падінь – доведеться написати кілька томів. Найцікавішим у волонтерстві є саме волонтерство.
Історії, які вражають
Дівчина згадує болючі історії, ділиться особистим досвідом і враженнями, які, на жаль, здебільшого приносять сум.
– Ці люди… Восьмирічна Ангеліна, яка обрізала косу і принесла кошти нам. Наталя Олександрівна, у якої загинув племінник, і яка цілу зиму носила нам в’язані шкарпетки для хлопців на фронт. Колектив Аграрного ліцею, який на День учителя відпахав у полі, назбиравши і почистивши моркви, аби заробити 10 тисяч гривень на потреби бійців. Міша з 3-В, який збирав хрещеному на бронік, продаючи заколочки для волосся. Моя вчителька Наталя Петрівна, яка безперестанку плете маскувальні сітки, бо «хіба ж можна сидіти отак і чекати?». Моя сестра, яка на війні втратила чоловіка, але зараз очолює об’єднання дружин Героїв, адмініструє діяльність благодійного фонду для діток загиблих захисників і допомагає нашій спільноті закривати збори… Таких історій і прикладів – десятки. Вони зворушливі, щирі, мотивуючі. Вони не дають нам жодного шансу розклеїтись чи опустити руки.
Яна каже, що волонтерство – це не тільки щось приємне чи радісне, але ще й страшенно болюче.
– Волонтерство болить…Незакритими запитами, коли ти просто кажеш: ні, не зможемо. Незакритими запитами, коли ти не встиг. «Не спіши відправляти посилку, я сам заберу, як привезу побратима ховати… Наколінники не забиратиму, бо то для Пашки були, а Пашки уже нема…» «Та якби з вашими сітками, – ми б успіли заховатись. А так – техніку на ремонт тягнемо. Ви все на Бахмут сітки відправляєте, а ми тут тоже на нулі стоїмо…» Волонтерство болить звістками «Серьога загинув», «Бонзіка більше нема», «дива не сталось»… Я не знаю, що в нашій роботі найважче. Бо важко по-різному. Але воно все болить… Зранку ти можеш писати на Фейсбук пост вдячності, викладати веселі фотки чи відоси волонтерських буднів, а ввечері ти вже пишеш некролог…
«Найважче у волонтерстві – це страх»
Продовжуючи тему болючих моментів, Яна говорить про страх – щодо допомоги захисникам. Адже страшно не встигнути, не змогти, помилитися, не дочекатися «плюсика у відповідь на смс», отримати ту кляту звістку… Це тваринний страх втратити «своїх».
– Боїшся і плетеш сітки, радієш, тішишся, дякуєш і знову боїшся. І так по колу. Втім, ми проживаємо свої дні бабака з почуттям вдячності, яка сильніша за все інше. Тому ми тримаємо цей стрій і до сих пір.
Фото з архіву Яни Шульги 2016 рік.
«Волонтери не вміють відпочивати»
Дівчина ділиться, що обов’язковим ритуалом їхньої роботи є кава. Яка може бути чи у волонтерському офісі, чи з виїздом до кавового кіоска, або й «на природі».
– Без кави в нас не починається жоден волонтерський двіж. Ми збираємось на посиденьки, де замість жіночої білизни та манікюру обговорюємо РПСки, плитоноски і одноразові душі. Ми святкуємо дні народження, але можемо не встигнути зробити макіяж, бо заїхали хлопці за сітками і треба приділити їм час і увагу. Але в цьому і є наш найбільший ресурс. Ми навчилися сприймати волонтерство як найважчу роботу і як найкращий відпочинок.
А втім, вони не «кіборги», вони також втомлюються. Але, попри все, мають добре вміння швидко відновлюватися.
А як загалом вплинуло волонтерство на її життя? На мить замислившись, дівчина каже: ніяк не вплинуло. Просто стало її життям.
– До повномасштабного вторгнення мені часто закидали «ти піаришся на війні», «ти просто нічого більше не вмієш, ти ніхто без свого волонтерства», тощо. Таке чули всі волонтери. Або ще «ти їздиш на фронт, щоб найти собі чоловіка». А в мене чоловік був до початку війни у 2014-му, і не пускає мене у волонтерські поїздки на фронт.
Сьогодні Яну не чіпають, адже вона навчилася швидко орієнтуватись і визначати чіткі маркери «свій/чужий», а також кричати, коли бачить несправедливість, і мовчати, коли слова зайві.
– Я дорого плачу за своє волонтерство. Але хай подробиці залишаться в шафі. Чесно кажучи, не хотіла такого життя, але я сама його обрала. І ціную, що воно в мене таке є. Іншого життя вже й не хочу. До перемоги. А там з усім розгребемось…
Ліна ЄФІМЕНКО,
студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
– в рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герой мого часу»
