Переселенка Юлія Кузьменко: «Шлюб розпався через мою позицію – жити і працювати лише в Україні»
Вона жила звичайним мирним життям, доки у Донецьку не забряцала зброєю «руська весна»… Її подружнє життя розлетілось на друзки, як дах їхньої багатоповерхівки, в яку влучив снаряд…
Юля та її чоловік виросли в одному селищі під Донецьком. Навчалися в одній школі, де ще за радянських часів усі предмети викладали українською. Досі пригадує, що на стіні у школі був намальований фарбами великий портрет Тараса Шевченка з написом: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
«У нас у селі всі спілкувалися на суржику, – каже Юля. – Але там все одно більше українських слів було…»
Коли Донецьком закрокував «руській мір», вони з чоловіком були проти. Але проукраїнська позиція не сподобалася чоловіковій рідні. Так почала розігруватися справжня сімейна драма. Під тиском маминих сліз і причитань про вбивчу українську хунту, чоловік здався. Дивився виключно російське телебачення та місцеві канали, шукав у Інтернеті про Україну лише погані новини…
Після перших обстрілів Донецька вони виїхали до родичів у Феодосію. Та у Криму Юлю забагато дратувало: російські прапори; люди, які висловлювали задоволення, бо «тепер в Росії». А їй так хотілось додому, в Україну!
Терпець урвався, коли жінка зайшла до православного храму і почула, що там молились за …Путіна! «Уявляєте?! Не за закінчення війни, а за цю персону! Мене це вбило наповал! Ми одразу зібрались і поїхали до інших родичів, у Білу Церкву Київської області», – пригадує Юлія Кузьменко.
У невеличкому містечку до переселенців поставилися непривітно, кидали в спину образливе «сепаратисти». «Та я й розумію, – каже Юля. – Коли ми приїхали, саме хоронили українських хлопців… Сил щось доводити не було, тому вирішили перебратись у Суми, вже до дуже далеких родичів…»
Суми виявилися толерантнішими до вимушених переселенців. Сюди вона приїхала вже тільки з дітьми, без чоловіка, – той подався на заробітки в Росію. Спочатку допомагав грошима, потім все менше… Навіть коли приїздив до родини, внутрішньо вони залишалися по різні боки лінії розмежування.
Тепер він повернувся до рідні на Донбас. До сім′ї не рветься. «Уявіть, ось недавній день народження доньки тато проміняв на відкриття Керченського мосту. Поїхав туди…» – не втримує сліз жінка.
Тож Юлі нічого не залишалось, як працювати за двох, хапатися за роботу і підробіток. Благо, має дві освіти: медичну і педагогічну. Переконана: знайти роботу в Сумах – не проблема: проблема інша – вижити на маленьку зарплатню, що тобі пропонують. Від держави отримує адресну допомогу на дітей, та її не вистачає, щоб оплатити орендоване житло і комунальні послуги. Без допомоги батьків було б украй складно, адже вона не входить до пільгової категорії і на гуманітарну допомогу розраховувати не доводиться.
Багато часу, сил і коштів витратила саме на пошук окремого житла. Ріелтори обдурювали, господарі відмовляли через дітей-школярів та потребу прописки. У якусь мить, доведена до відчаю, Юля вирішила їхати ближче до батьків. За 30 кілометрів від лінії розмежування, на підконтрольній Україні території, оселилась у місті Горняк. Та у маленькому депресивному шахтарському містечку витримала лише два місяці. «Це так близько до війни. З вікна квартири було видно Красногорівку і Мар′їнку, які обстрілюються щодня. Але найбільше мене вразило, що я не зустріла там жодної справді української людини, всі тільки й говорять про ЛНР-ДНР. Місцева молодь має по два паспорти: український і ДНР! Немає українського радіо, а на кабельному – самі проросійські канали… Я заговорила на суржику, так мене перекривили, а за сина дорікали: «Почему ваш мальчик говорит на украинском языке? Вы что, за Украину? А живуть же на українській території! Як я можу там жити? Вони скалічать психіку моїх дітей!»
І знову – переїзд у Суми. Знайшла житло без меблів, переправила деякі речі. З облаштуванням допомогли знайомі з громадської організації «Калинове гроно». Діти знову відвідують дев′яту школу і паралельно навчаються в музичній.
Отак Юля Кузьменко чіпляється за будь-яку можливість залишитися в Україні. Однією з перших стала в чергу на державну програму «Доступне житло». На запитання, де візьме кошти на перший внесок – а він чималий, 50 % вартості новобуду у місті, – сміється: «Сам факт, що я в цій програмі, вселяє в мене якусь надію залишитися тут». Хай поки у орендованій квартирі, але в безпеці і подалі від регіону, де примусово насаджується сепаратизм. Адже у донецьких школах, каже Юля, ведеться «конкретна» робота: російські військові навчають розбирати і збирати автомати. А дитинство, вважає молода мама, не повинне бути з присмаком війни…
Фото з сімейного архіву: 1 вересня 2014 року. На перший сумський шкільний дзвінок Сашу проводжають мама та тоді ще п′ятирічний брат.
Відтак, для Юлії Кузьменко, за будь-яких труднощів, немає зворотного шляху. «Навіщо так чіплятись за шанс жити у Сумах?» – питаю. «Бо я маю чітку громадянську позицію: нехай в Україні важко, мало роботи з достойною зарплатою, але ж, якщо всі повтікають: одні в Європу, інші в Росію, треті – в псевдореспубліки, то хто підніматиме Україну? Наша держава зникне, якщо не буде людей, які просто люблять свою землю за те, що вона є. А поки будуть такі люди – буде й Україна».
Я дивлюсь на цю молоду гарну жінку і розумію, що таких маленьких сімейних драм по всій Україні – тисячі. А скільки трагедій з втратою близьких через цю війну!.. І якщо реальну лінію розмежування на Донбасі можна прибрати, стерти з військових карт, то як бути з людськими долями, через які вона пролягла? Це ж не ластиком по паперові…
Ліля ГАФУРОВА
