Цей високий статний чоловік, який одразу викликає повагу до себе, сьогодні жартує: «Тепер я знаходжуся у підпорядкуванні у своєї дружини». Насправді за його плечима – командування численними військовими підрозділами у зоні АТО, бойові дії на передовій, кілька контузій – той кривавий досвід війни, який довелося пережити, захищаючи Україну.
В АТО – у 56…
Груди майора Юрія Жукова прикрашають нагороди, душу – шрами від невидимих ран, завданих війною на Сході України. Він – кадровий військовий, але за віком уже не знаходився на обліку як військовозобов’язаний. Чому добровільно проміняв мирне життя на передову?
– Я не міг залишатися вдома, знаючи, що мій син на війні і він у небезпеці, – відповідає Юрій Олексійович.
У майора Жукова троє синів. Про таких у народі кажуть: сини, наче соколи. Народилися з різницею у два роки, як на замовлення. Усі троє, маючи батька за взірець, теж обрали для себе життєвий шлях служби Україні. Найстарший Максим – нині службовець Державної служби надзвичайних ситуацій, свого часу був учасником бойових дій в Іраку. Наймолодший Віктор – теж службовець Державної служби надзвичайних ситуацій. А середній Олексій пішов слідами батька і став професійним військовослужбовцем. Коли російські загарбники на початку весни 2014 року вторглися до Криму, підрозділ, у якому служив Олексій, кинули за тривогою до Маріуполя. Трохи пізніше, дізнавшись, що син потрапив у оточення, батько не вагався ні хвилини: хоч мав уже 56 років, написав рапорт на повернення до військового обліку і попросив направити його у зону АТО…
Груди майора Юрія Жукова прикрашають нагороди, душу – шрами від невидимих ран, завданих війною на Сході України. Він – кадровий військовий, але за віком уже не знаходився на обліку як військовозобов’язаний. Чому добровільно проміняв мирне життя на передову?
– Я не міг залишатися вдома, знаючи, що мій син на війні і він у небезпеці, – відповідає Юрій Олексійович.
У майора Жукова троє синів. Про таких у народі кажуть: сини, наче соколи. Народилися з різницею у два роки, як на замовлення. Усі троє, маючи батька за взірець, теж обрали для себе життєвий шлях служби Україні. Найстарший Максим – нині службовець Державної служби надзвичайних ситуацій, свого часу був учасником бойових дій в Іраку. Наймолодший Віктор – теж службовець Державної служби надзвичайних ситуацій. А середній Олексій пішов слідами батька і став професійним військовослужбовцем. Коли російські загарбники на початку весни 2014 року вторглися до Криму, підрозділ, у якому служив Олексій, кинули за тривогою до Маріуполя. Трохи пізніше, дізнавшись, що син потрапив у оточення, батько не вагався ні хвилини: хоч мав уже 56 років, написав рапорт на повернення до військового обліку і попросив направити його у зону АТО…
Три сина майора Жукова.
– Чому Ви взагалі обрали професію військового?
Юрій Олексійович розповідає про своє дитинство: народився на Рівненщині, але батьківщиною вважає місто Буринь Сумської області. Звідси родом мама; сюди батьки переїхали, ще коли Юрій був зовсім маленьким. Тут виріс, тут відвідував садочок і навчався у школі. Тут зустрів і своє кохання – майбутню дружину Олену.
Юнак мріяв стати льотчиком, його кумиром був легендарний Іван Кожедуб. Тому спочатку намагався вступити до Чернігівського льотного училища. Склав успішно всі іспити, однак медичну комісію пройти не вдалося – мав не стовідсотковий зір. Та молодий чоловік не відмовився від мрії стати професійним військовим. Вступив до Хмельницького вищого артилерійського училища і успішно закінчив його за спеціальністю «артилерія командна тактична».
Далі був Далекий Схід. У військовому окрузі, що межував із Китаєм, служив командиром взводу артилерійської розвідки, а потім – старшим офіцером батареї…
У 2014-му Юрію Олексійовичу довелося згадувати все, чому його навчали. З серпня він розпочав службу у 17-ій танковій бригаді.
Юрій Олексійович розповідає про своє дитинство: народився на Рівненщині, але батьківщиною вважає місто Буринь Сумської області. Звідси родом мама; сюди батьки переїхали, ще коли Юрій був зовсім маленьким. Тут виріс, тут відвідував садочок і навчався у школі. Тут зустрів і своє кохання – майбутню дружину Олену.
Юнак мріяв стати льотчиком, його кумиром був легендарний Іван Кожедуб. Тому спочатку намагався вступити до Чернігівського льотного училища. Склав успішно всі іспити, однак медичну комісію пройти не вдалося – мав не стовідсотковий зір. Та молодий чоловік не відмовився від мрії стати професійним військовим. Вступив до Хмельницького вищого артилерійського училища і успішно закінчив його за спеціальністю «артилерія командна тактична».
Далі був Далекий Схід. У військовому окрузі, що межував із Китаєм, служив командиром взводу артилерійської розвідки, а потім – старшим офіцером батареї…
У 2014-му Юрію Олексійовичу довелося згадувати все, чому його навчали. З серпня він розпочав службу у 17-ій танковій бригаді.
«Вони для мене – дітвора»
…Сину Олексію та його бойовим побратимам чи не дивом вдалося прорватися з оточення, і вони вже спілкувалися з батьком – по телефону. Мамі ж про те, що вони на передовій, не зізнавалися. Коли Олена Михайлівна чула у слухавку, як розриваються снаряди, її запевнювали: це навчання на полігоні.
– Як ви сприйняли такий вчинок чоловіка? – запитую пані Олену. – Як переживали той час?
– Звичайно, важко… Особливо, коли не було телефонного зв’язку з рідними людьми, які щодня ризикують своїм життям. Але я «солдатка», дружина і мати військовослужбовців, тож необхідно було «зібрати себе в кулак». А взагалі про це словами не розкажеш, це треба пережити…
Навчатися вести війну нашим бійцям доводилося під вибухи справжніх мін. Юрій Олексійович згадує: видали зброю, техніку, але не вистачало сучасних знань щодо тактики ведення бою. До зони бойових дій на Сході потрапив увесь їхній батальйон – з Кривого Рогу їх перевели до Станиці Луганської. «Це дуже страшно, коли трасуючі кулі, коли машина вся ними «покоцана», – згадує майор. – Тоді мінометами ми зупинили ворожий наступ. А наші хлопці, побачив я, враз подорослішали…»
…Сину Олексію та його бойовим побратимам чи не дивом вдалося прорватися з оточення, і вони вже спілкувалися з батьком – по телефону. Мамі ж про те, що вони на передовій, не зізнавалися. Коли Олена Михайлівна чула у слухавку, як розриваються снаряди, її запевнювали: це навчання на полігоні.
– Як ви сприйняли такий вчинок чоловіка? – запитую пані Олену. – Як переживали той час?
– Звичайно, важко… Особливо, коли не було телефонного зв’язку з рідними людьми, які щодня ризикують своїм життям. Але я «солдатка», дружина і мати військовослужбовців, тож необхідно було «зібрати себе в кулак». А взагалі про це словами не розкажеш, це треба пережити…
Навчатися вести війну нашим бійцям доводилося під вибухи справжніх мін. Юрій Олексійович згадує: видали зброю, техніку, але не вистачало сучасних знань щодо тактики ведення бою. До зони бойових дій на Сході потрапив увесь їхній батальйон – з Кривого Рогу їх перевели до Станиці Луганської. «Це дуже страшно, коли трасуючі кулі, коли машина вся ними «покоцана», – згадує майор. – Тоді мінометами ми зупинили ворожий наступ. А наші хлопці, побачив я, враз подорослішали…»
У зоні бойових дій. 2014 рік.
Якось майору Жукову повідомили: на вас оголошено полювання з боку «сєпарів». З «того» боку йому телефонували і відкрито погрожували, що доберуться і до родини. Його машину, яка постійно була в русі, сепаратисти запам’ятали дуже швидко. Тому командира постійно охороняли десантники. Кілька разів противник влаштовував засідки на Жукова, але майор виходив із них живим знову і знову.
Першу контузію Юрій Жуков переніс на ногах. Вдруге, каже, відлежатися не вийшло, оглушило, засипало, боліло все тіло, стався серцевий напад, командира витягли з окопу його бойові побратими… Після цього були госпіталі. І знову – повернення до зони АТО.
Після госпіталю майора «берегли». Пригадує: йому вже не доводилося прямо контактувати з противником, зайнявся підготовкою розвідників.
Для тих, хто був у його підпорядкуванні, він назавжди залишився не лише командиром, якого поважають, а й Батьком. «Коли бачиш загиблих товаришів… Це мозок «викручує»… Хлопці інколи не витримували, приходили, іноді уткнувшись мені у плаче, плакали, наче діти. Якось утішав їх, – для мене це ж дітвора, найстаршим із них десь років за 30 …»
Першу контузію Юрій Жуков переніс на ногах. Вдруге, каже, відлежатися не вийшло, оглушило, засипало, боліло все тіло, стався серцевий напад, командира витягли з окопу його бойові побратими… Після цього були госпіталі. І знову – повернення до зони АТО.
Після госпіталю майора «берегли». Пригадує: йому вже не доводилося прямо контактувати з противником, зайнявся підготовкою розвідників.
Для тих, хто був у його підпорядкуванні, він назавжди залишився не лише командиром, якого поважають, а й Батьком. «Коли бачиш загиблих товаришів… Це мозок «викручує»… Хлопці інколи не витримували, приходили, іноді уткнувшись мені у плаче, плакали, наче діти. Якось утішав їх, – для мене це ж дітвора, найстаршим із них десь років за 30 …»
«Я пишаюся батьком»
Контузії дали про себе знати частими головними болями, тому Юрія Олексійовича перевели до Буринського районного військового комісаріату, де він проходив військову службу на посаді заступника військового комісара до 8 лютого 2018 року. Звільнився з посади, пояснює, бо досяг 60-и років, а тут і молодим роботи не вистачає.
– Що я можу сказати про майора Жукова, якого дуже поважаю? – говорить військовий комісар Буринського районного військкомату, підполковник Віталій Бойко. – Тільки найкращі слова. Це дуже чесна і відповідальна, а також добра людина, варта наслідування. Пишаюся знайомством із ним.
Зараз середній син Жукова Олексій – слухач Національного університету оборони України імені Івана Черняхівського, підполковник. Спілкуємося з ним телефоном. Запитую, чому пішов слідами батька.
– Мене спонукав до цього його приклад і він сам особисто. Я змалку вважав і вважаю, що справжній одяг чоловіка – це військова форма. Мій батько – добра і порядна людина, талановитий організатор, справжній лідер скрізь, де б він не був. Людина, яка завжди бере на себе відповідальність. Мені розповідали хлопці, як він врятував майже весь батальйон у боях біля Станиці Луганської. І до останнього утримував позиції з мінометом у руках. Я пишаюся ним…
На рахунку Юрія Жукова – цілий ряд нагород. Серед них – відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції»; нагрудний знак «Учасник АТО» – відзнака Начальника Генерального Штабу ЗСУ; відзнака Командувача Ракетних військ та артилерії ЗСУ «Ветеран РВіА»; медаль РНБО України «За участь у бою». І це далеко не повний перелік. І за кожною з нагород – нелегкі і часто болючі спомини…
Контузії дали про себе знати частими головними болями, тому Юрія Олексійовича перевели до Буринського районного військового комісаріату, де він проходив військову службу на посаді заступника військового комісара до 8 лютого 2018 року. Звільнився з посади, пояснює, бо досяг 60-и років, а тут і молодим роботи не вистачає.
– Що я можу сказати про майора Жукова, якого дуже поважаю? – говорить військовий комісар Буринського районного військкомату, підполковник Віталій Бойко. – Тільки найкращі слова. Це дуже чесна і відповідальна, а також добра людина, варта наслідування. Пишаюся знайомством із ним.
Зараз середній син Жукова Олексій – слухач Національного університету оборони України імені Івана Черняхівського, підполковник. Спілкуємося з ним телефоном. Запитую, чому пішов слідами батька.
– Мене спонукав до цього його приклад і він сам особисто. Я змалку вважав і вважаю, що справжній одяг чоловіка – це військова форма. Мій батько – добра і порядна людина, талановитий організатор, справжній лідер скрізь, де б він не був. Людина, яка завжди бере на себе відповідальність. Мені розповідали хлопці, як він врятував майже весь батальйон у боях біля Станиці Луганської. І до останнього утримував позиції з мінометом у руках. Я пишаюся ним…
На рахунку Юрія Жукова – цілий ряд нагород. Серед них – відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції»; нагрудний знак «Учасник АТО» – відзнака Начальника Генерального Штабу ЗСУ; відзнака Командувача Ракетних військ та артилерії ЗСУ «Ветеран РВіА»; медаль РНБО України «За участь у бою». І це далеко не повний перелік. І за кожною з нагород – нелегкі і часто болючі спомини…
Молода родина Жукових.
Сьогодні – з онучкою.
Що ж нині? Є шість соток городу, насадив сад, тримають із дружиною невеличке господарство, радіють онукам… На жаль, війна для майора Жукова не залишилася в минулому. Нанесені нею рани – шрамами у його пам’яті. А для України це поки що –страшна сучасність.
Алла АКІМЕНКО
Алла АКІМЕНКО
Фото – з родинного архіву Жукових.
