Сергій Пашков із Білопілля – приклад перспективного і цілеспрямованого молодого чоловіка. Сьогодні йому 23, і він провідний юрист командування Білопільского районного військового комісаріату. Бути успішним, бути коханим, бути людиною, яка приносить користь суспільству, йому не завадило навіть одне з найстрашніших випробувань – втрата ноги внаслідок тяжкого поранення в зоні АТО.
У день наказу про ротацію…
Сергій Пашков народився у місті Білопілля. Мама Ірина Миколаївна працює в Білопільському відділенні поліції, тато Сергій Іванович – колишній правоохоронець, нині адвокат.
До зони бойових дій на сході України хлопець потрапив як солдат строкової служби, яку проходив у внутрішніх військах із 2013 року. Після анексії Криму і оголошення антитерористичної операції на Донеччині та Луганщині їхній підрозділ спрямували під Слов’янськ. Саме у травні-червні 2014 року там точилися запеклі бої. Ні батько, ні мати не знали, що син зараз ризикує життям: коли рідні стривожено запитували про вибухи, які чули у слухавку, Сергій спокійно запевняв, що це навчання, а він знаходиться на полігоні…
Насправді ж їхнє відділення розформували під охорону блокпостів навколо Слов’янська. «Стояли приблизно на лінії 20 кілометрів від міста, разом із десантниками, – пригадує Сергій. – Мали завдання на об’їзних дорогах контролювати та перевіряти людей і авто, всі перевезення та переходи у цій місцевості».
Вони облаштували «базу», з якої групами від’їздили на свої імпровізовані «КПП», функцію яких виконували звичайні окопи, бліндажі серед дерев і кущів. Небезпека чигала щохвилини через постійні атаки з боку найманців і сепаратистів, проте майже місяць бійцям вдавалося уникати втрат і важких поранень.
На «до» і «після» життя юнака розділилося 29 травня, коли їхня частина отримала наказ про ротацію, і хлопці вирушили на військову базу в районі Харкова. Колона автомобілів потрапила під обстріл із гранатомета…
– У наше авто потрапила РПГ (ручна протитанкова граната – ред.), потім накрило вогнем із автоматів, – розповідає Сергій. – Один із хлопців загинув, це був наш найперший «200-й»; я був поранений у живіт і ногу, ще двоє отримали контузію та легкі ушкодження.
Сергій Пашков народився у місті Білопілля. Мама Ірина Миколаївна працює в Білопільському відділенні поліції, тато Сергій Іванович – колишній правоохоронець, нині адвокат.
До зони бойових дій на сході України хлопець потрапив як солдат строкової служби, яку проходив у внутрішніх військах із 2013 року. Після анексії Криму і оголошення антитерористичної операції на Донеччині та Луганщині їхній підрозділ спрямували під Слов’янськ. Саме у травні-червні 2014 року там точилися запеклі бої. Ні батько, ні мати не знали, що син зараз ризикує життям: коли рідні стривожено запитували про вибухи, які чули у слухавку, Сергій спокійно запевняв, що це навчання, а він знаходиться на полігоні…
Насправді ж їхнє відділення розформували під охорону блокпостів навколо Слов’янська. «Стояли приблизно на лінії 20 кілометрів від міста, разом із десантниками, – пригадує Сергій. – Мали завдання на об’їзних дорогах контролювати та перевіряти людей і авто, всі перевезення та переходи у цій місцевості».
Вони облаштували «базу», з якої групами від’їздили на свої імпровізовані «КПП», функцію яких виконували звичайні окопи, бліндажі серед дерев і кущів. Небезпека чигала щохвилини через постійні атаки з боку найманців і сепаратистів, проте майже місяць бійцям вдавалося уникати втрат і важких поранень.
На «до» і «після» життя юнака розділилося 29 травня, коли їхня частина отримала наказ про ротацію, і хлопці вирушили на військову базу в районі Харкова. Колона автомобілів потрапила під обстріл із гранатомета…
– У наше авто потрапила РПГ (ручна протитанкова граната – ред.), потім накрило вогнем із автоматів, – розповідає Сергій. – Один із хлопців загинув, це був наш найперший «200-й»; я був поранений у живіт і ногу, ще двоє отримали контузію та легкі ушкодження.
«Мама намагалася не плакати»
«Що було далі, пам’ятаю погано, через больовий шок був десь в «астралі»… Нам назустріч виїхала автоколона зі службою швидкої допомоги…».
Потім був місцевий госпіталь, з якого відправили до Харкова. Лікарям довелося ввести бійця у штучну кому. Зрештою опинився у центральному військовому госпіталі у Києві.
Саме там довелося провести багато тяжких днів, із яких 50 – у реанімації. Лікарі не гарантували, що Сергій виживе. Довелося лікувати численні пошкодження внутрішніх органів, а за порятунок лівої ноги не бралися навіть фахівці з Німеччини та Франції. Попри всі зусилля медиків, її довелося ампутувати.
Юнак не приховує, що спочатку переживав панічний стан: все-таки у свої 19 років залишитися без ноги… Подолати психологічні труднощі допомогла підтримка, якою його оточили. Ще у реанімації вперше за багато часу зустрівся з батьками. Каже, мама намагалася при ньому не плакати. Підтримували всі: батьки, друзі, однокласники, товариші по службі. І – кохана дівчина, з якою познайомився вже під час перебування у госпіталі.
«Що було далі, пам’ятаю погано, через больовий шок був десь в «астралі»… Нам назустріч виїхала автоколона зі службою швидкої допомоги…».
Потім був місцевий госпіталь, з якого відправили до Харкова. Лікарям довелося ввести бійця у штучну кому. Зрештою опинився у центральному військовому госпіталі у Києві.
Саме там довелося провести багато тяжких днів, із яких 50 – у реанімації. Лікарі не гарантували, що Сергій виживе. Довелося лікувати численні пошкодження внутрішніх органів, а за порятунок лівої ноги не бралися навіть фахівці з Німеччини та Франції. Попри всі зусилля медиків, її довелося ампутувати.
Юнак не приховує, що спочатку переживав панічний стан: все-таки у свої 19 років залишитися без ноги… Подолати психологічні труднощі допомогла підтримка, якою його оточили. Ще у реанімації вперше за багато часу зустрівся з батьками. Каже, мама намагалася при ньому не плакати. Підтримували всі: батьки, друзі, однокласники, товариші по службі. І – кохана дівчина, з якою познайомився вже під час перебування у госпіталі.
Його Надія
Надійка – лагідно називає кохану Сергій і розповідає про історію їхнього знайомства. Так сталося, що, живучи в одному містечку, вони жодного разу не перетнулися, хоча, як виявилося потім, їхні батьки між собою були дуже добре знайомі. Якось мама Надійки побачила по телебаченню сюжет про хлопця з Білопілля: важкопоранений боєць був наймолодшим у госпіталі. Покликала доньку, і дівчина не змогла залишитися байдужою. Знайшла його у соцмережах, вони почали спілкуватися і невдовзі зрозуміли, що це більше, ніж просто спілкування.
Надійка – лагідно називає кохану Сергій і розповідає про історію їхнього знайомства. Так сталося, що, живучи в одному містечку, вони жодного разу не перетнулися, хоча, як виявилося потім, їхні батьки між собою були дуже добре знайомі. Якось мама Надійки побачила по телебаченню сюжет про хлопця з Білопілля: важкопоранений боєць був наймолодшим у госпіталі. Покликала доньку, і дівчина не змогла залишитися байдужою. Знайшла його у соцмережах, вони почали спілкуватися і невдовзі зрозуміли, що це більше, ніж просто спілкування.
Надійка Руденко вчиться у Сумському державному педагогічному університеті ім. А.С. Макаренка, здобуває спеціальність учителя молодших класів. З ніжністю та скромністю зізнається, що закохалася у Сергія одразу, її вразила його мужність. «Я вже за кілька днів після знайомства зрозуміла, що не можу без нього жити. Мене не могло ніщо зупинити – ні його проблеми зі здоров’ям, ні навіть те, що довелося ампутувати ногу».
Коли він повернувся з лікування, вона була однією з перших, хто його навідав, і досі залишається його надійною підтримкою. Власне, вони обоє підтримують одне одного і прагнуть, щоб у їхньому житті так було і надалі.
Коли він повернувся з лікування, вона була однією з перших, хто його навідав, і досі залишається його надійною підтримкою. Власне, вони обоє підтримують одне одного і прагнуть, щоб у їхньому житті так було і надалі.
Життя продовжується!
Після госпіталя Сергій мав навчитися пристосовуватися до життя по-новому. Дуже допомогла в цьому поїздка до Австрії, у реабілітаційний центр, який спеціалізується винятково на ортопедичних проблемах. «Нас навчали ходити на протезах, – розповідає він. – Навчали основам, азам, щоб ми могли вдома продовжувати тренуватися самостійно».
Спочатку Сергій пересувався на інвалідному візку, потім став на милиці. Залишатися вдома серед чотирьох стін він не мав наміру, і невдовзі трапилася відповідна нагода: йому запропонували зайняти новостворену посаду інспектора із соціального забезпечення учасників АТО Білопільської райдержадміністрації. Пропрацювавши на цій посаді рік, юнак все-таки вирішив повернутися до навчання у вищому навчальному закладі, яке перервав через строкову військову службу. Він встиг закінчити лише перший курс Сумського відділення Харківського національного університету внутрішніх справ. Перевівшись на заочну форму навчання, наразі закінчив четвертий курс зі ступенем бакалавра, і має намір здобувати ступінь магістра.
Цілеспрямованість і здатність досягати своєї мети – мабуть, одні з основних рис Сергія Пашкова. За ним важко встигнути. Тільки недавно спілкуючись із ним, дізналася про його намір подавати документи на заміщення вакантної посади провідного юриста командування Білопільского районного військкомату. Сьогодні він уже працює на цій посаді.
– Сергій працює у нас ще не так давно, близько місяця, – коментує військовий комісар Білопільського районного військового комісаріату Вадим Євтушенко. – Зарекомендував себе з позитивного боку, уважний, відповідальний. І ще він має дуже важливу рису, необхідну для цієї роботи, – вміння спілкуватися з людьми. Ми знаємо, що, повернувшись із АТО, переживши психологічні травми, хлопці нерідко стають нервовими, запальними. Цього не скажеш про Сергія, який завжди спокійний та урівноважений.
Сергію Пашкову не треба нікого переконувати у тому, що життя продовжується навіть після найтяжчих випробувань. Він щодня доводить це власним прикладом.
Алла АКІМЕНКО
Після госпіталя Сергій мав навчитися пристосовуватися до життя по-новому. Дуже допомогла в цьому поїздка до Австрії, у реабілітаційний центр, який спеціалізується винятково на ортопедичних проблемах. «Нас навчали ходити на протезах, – розповідає він. – Навчали основам, азам, щоб ми могли вдома продовжувати тренуватися самостійно».
Спочатку Сергій пересувався на інвалідному візку, потім став на милиці. Залишатися вдома серед чотирьох стін він не мав наміру, і невдовзі трапилася відповідна нагода: йому запропонували зайняти новостворену посаду інспектора із соціального забезпечення учасників АТО Білопільської райдержадміністрації. Пропрацювавши на цій посаді рік, юнак все-таки вирішив повернутися до навчання у вищому навчальному закладі, яке перервав через строкову військову службу. Він встиг закінчити лише перший курс Сумського відділення Харківського національного університету внутрішніх справ. Перевівшись на заочну форму навчання, наразі закінчив четвертий курс зі ступенем бакалавра, і має намір здобувати ступінь магістра.
Цілеспрямованість і здатність досягати своєї мети – мабуть, одні з основних рис Сергія Пашкова. За ним важко встигнути. Тільки недавно спілкуючись із ним, дізналася про його намір подавати документи на заміщення вакантної посади провідного юриста командування Білопільского районного військкомату. Сьогодні він уже працює на цій посаді.
– Сергій працює у нас ще не так давно, близько місяця, – коментує військовий комісар Білопільського районного військового комісаріату Вадим Євтушенко. – Зарекомендував себе з позитивного боку, уважний, відповідальний. І ще він має дуже важливу рису, необхідну для цієї роботи, – вміння спілкуватися з людьми. Ми знаємо, що, повернувшись із АТО, переживши психологічні травми, хлопці нерідко стають нервовими, запальними. Цього не скажеш про Сергія, який завжди спокійний та урівноважений.
Сергію Пашкову не треба нікого переконувати у тому, що життя продовжується навіть після найтяжчих випробувань. Він щодня доводить це власним прикладом.
Алла АКІМЕНКО
