Знайомтеся: Руслан Суханов. 40 років, юрист за фахом. У березні 2015-го разом із родиною переїхав до Конотопу з Перевальська Луганської області. Один із співзасновників громадської організації «Українська школа переговорів».
Із Русланом Сухановим я познайомилася на засіданні «круглого столу», який нещодавно відбувся в Сумах. Його тема була – «Внутрішньо переміщені особи: проблема для області чи потенціал для розвитку» – питання, актуальне для нас обох. Розговорилися. Виявилося, що чоловік обрав Конотоп для проживання не випадково: звідси родом його мама.
«А переїхали, бо побачили безперспективність того, що відбувається навколо, – пригадує чоловік. – Якийсь час у Перевальську ми «проїдали» свої збереження. Коли залишилося близько двох тисяч гривень, зрозуміли: проїмо за місяць, а потім? Або невідомість, або виїжджаємо…»
До війни Руслан працював у комерційному банку. Раніше займався підприємництвом – наданням юридичних послуг. Дружина працювала директором школи, але на початок окупації була у декреті. У родині – двоє маленьких дітей. Тож рішення прийняли однозначне.
– Розумію, що Конотоп – місто, знайоме Вам із дитинства. Але ж все одно: до кого ви їхали? У вас же не було тут власного житла?
– От якраз із житлом нам у Конотопі пощастило. Мама познайомилася з випадковим перехожим на вулиці, він і запропонував жити у його будинку. Тут нормальні умови, і ми сплачуємо лише комунальні послуги. Живемо вже третій рік, і господар не бере з нас ні копійки. Чесно скажу, – таких людей не часто зустрінеш.
– А як склалося з працевлаштуванням?
– Спочатку працював сторожем. Влаштуватися допоміг той самий конотопець, який люб’язно надав нам житло. І корона з мене не впала (усміхається). Треба було якось жити. Дружина вийшла з декретної відпустки і влаштувалася вчителькою початкових класів. …Я ні на що не нарікаю. Скажу відверто: мені дико, коли люди на щось скаржаться; вважають, що їм хтось щось винен. Ніхто нічого не винен. Усе – у голові. Я знаю людей, які виїхали, почали бізнес «із нуля» і мають успіх.
– Це не просто – починати все спочатку. Як ваша родина подолала психологічні труднощі?
– Чому люди у депресію впадають, хочете запитати? Тому що вони приїхали сюди, а знаходяться «там», думками. Переживають за своє майно…
– Але ж у багатьох на окупованій території залишились і рідні…
– У нас також там близькі. Мій батько там, він пережив інсульт і нам довелося вирішувати питання його оздоровлення дистанційно. На момент нашого переїзду ще була жива теща. Ми морально були до цього готові. Але є люди, які жалкують «за речами». Їм шкода телевізора, який вони придбали за два роки до війни; квартири, на яку все життя накопичували… Головний «рецепт» тут – не зациклюватися на цій ситуації і не розглядати себе як жертву.
– Тобто поглянути на ситуацію з іншого боку?
– Насправді зміна місця проживання – це нові можливості. Якщо відбулася якась ситуація, ти отримуєш певний життєвий досвід. Все залежить від людини: або ростеш, розвиваєшся, або «накриє» депресія.
– Чи стикалися Ви з проявами дискримінації переселенців на місцевому рівні?
– Абсолютно ні – на перших етапах. А пізніше, було, одна із працівниць соцзахисту кинула образливе моїй мамі: «катаєтеся туди-сюди». Мама саме знаходилась тут. Більше того, у цьому місті народилась і виросла, а її все одно вважали «чужою»… Були проблеми з нотаріусами, які не хотіли надавати послуги. Говорили: «Ми цього не робитимемо, бо не хочемо».
– На Вашу думку, як юриста, чому порушуються права ВПО?
– Порушення наших прав є, і воно пов′язане не лише з недосконалістю законодавства. Чиновник, до якого приходиш у соцзахист, пенсійний фонд або ще кудись, це законодавство трактує так, як йому говорить його керівництво, а не так, як написано у законі чи постанові. Він порушуватиме закон, бо так вимагає його керівництво.
– На «круглому столі» Ви були не лише як переселенець, а й представляли громадську організацію «Українська школа переговорів». Що спонукало юриста взятися за громадську діяльність?
– Організація молода, їй лише кілька місяців. Ще до бойових дій, у 2013 році, на кафедрі соціології і кримінології Луганського університету внутрішніх справ були курси з медіації. Медіація – це вирішення юридичних конфліктів альтернативним способом. Там працювала програма американського Центру вирішення конфліктів штату Вашингтон. Ми з ними запускали проект дистанційного навчання через Інтернет. Коли проект був у стадії запуску, відбулася весна 2014-го… На той момент кілька викладачів кафедри ввійшли до ініціативної групи, яка зібрала у Луганську конфліктологів із різних вишів. Разом розробили програму, виходячи вже з ситуації, що тоді склалася. Це відбулося після захоплення будівлі СБУ…
– Чи пропонували тоді конфліктологи свої послуги у вирішенні ситуації у Луганську?
– Я запитував у знайомого переговорщика, хто веде переговори? Ви, як фахівець, чи дядьки з «великими зірками»? Він відповів, що той, хто «з великими зірками на погонах». Друга помилка, яку допустили при веденні тих перемовин – розмовляли не з тими, хто приймав рішення.
– Ви вважаєте, що компетентний переговорник міг змінити ситуацію?
– Думаю, ні, бо говорили не з кураторами. Так само, як зараз цей Мінський формат перемовин. Представники окремих регіонів Донецької і Луганської областей виставляються, як сторони переговорів, але ми знаємо, хто за ними стоїть. Не розумно з ними домовлятися, вони жодного папірця не підпишуть без узгодження з Кремлем.
2014 рік. Руслан Суханов проводить курс медіації у Луганському університеті. Фото з особистого архіву.
– Чому Ви вирішили саме зараз створити громадську організацію і з якою метою?
– Усі організації, які просувають методики перемовин, умовно можна розділити на три частини. Американські школи, наприклад, Гарвардський переговорний проект; європейські школи – німецька, французька… І азіатські школи. В основі цих напрямів лежить компроміс. Не завжди компроміс має результат, ефект. Наприклад, про який компроміс може йти мова при веденні переговорів із терористами? При захопленні заручників? Не завжди можна знайти порозуміння при рейдерському захопленні підприємства. Переговори – це лише інструмент при вирішенні конфліктів. Але такий інструмент потрібен сьогодні. І ми хочемо навчитися і навчити, як користуватися ним.
– Цю методику можна застосовувати при вирішенні «високих» конфліктів чи й на побутовому рівні, у родині?
– Будь де. При вирішенні конфлікту на підприємстві, між керівником і колективом, між акціонерами і виконавцями… В основі цієї школи лежить принцип гнучкості. Якщо перемовини «жорсткі», то приймаються одні умови. Припустимо, перемовини при придбанні підприємства – це одні переговори, а на побутовому рівні – інші. Скрізь є нюанси. Ще треба розуміти, що будь-який конфлікт – це недостатність інформації. Хтось когось не дочув, неправильно зрозумів. Конфлікт – розмова людей, які ніби говорять різними мовами. Знайдеш спільну мову, навчишся чути іншого, і можеш знайти вирішення питання чи на «високому», чи на родинному рівні.
– Якою зараз є Ваша організація?
– Це троє людей, кістяк, із якого складається організація. Всі інші фахівці підключаються за необхідністю. Ми вже попереджали конфлікти. У 2017 році в Україні почали ретельніше перевіряти підприємців і підвищили їх відповідальність, зокрема штраф міг бути до 320 тисяч. Деякі з місцевих чиновників у Конотопі вирішили на цьому «зіграти». Існує певний перелік осіб і служб, які можуть проводити перевірки. І хоча певний мораторій існував, деякі органи місцевого самоуправління стали створювати робочі групи для перевірки. Хоча це – не їхня функція. Ми зібрали «круглий стіл», запросили представників усіх контролюючих органів, які мали право проводити такі перевірки, запросили бізнесменів. Ми попросили пояснити все у рамках закону. Тоді підприємці зрозуміли, що боятися нічого, що представники фіскальної служби, Держпраці – не караючі органи; з ними можна налагодити співпрацю.
– Що в перспективі? Як ви плануєте розвивати громадську організацію «Українська школа переговорів»?
– У нас є методика перемовин, яка може конкурувати зі світовими школами переговорів.
– Ви самі розробили методику, чи використовуєте кращі світові практики?
– Знаєте, наразі важко створити щось нове. Скажімо, ми користуємось тим, що існує; ще спілкуємося з людьми; врешті дивимось, що ефективне, що дає результат. Впроваджуємо розроблений метод, а потім з′ясовується, що якась школа вже таке використовує. Хоча повторити нас, чи нам повторити когось стовідсотково неможливо, – є різне світосприйняття і таке інше. В Україні, наприклад, компроміс не працює. Коли йде конфлікт, то до суду йдуть не за справедливістю, а з метою «я тебе покараю». Там, де американський бізнесмен зважить втрати і отриманий прибуток, наш – продасть будинок, але зробить так, щоб знищити опонента. У нас інший менталітет. Я не кажу краще це чи гірше. Ми – інші. Відповідно нам підходить інша методика, не та, яку нам пропонують ззовні. Хоча там теж є непогані моменти. Наше завдання – показати цю методику в Україні, бо у нас дуже багато конфліктів. З останніх, наприклад, – щодо металургійного комбінату у Кривому Розі. Там одна зміна робітників залізничного цеху відмовилась виходити на роботу. Вони практично паралізували діяльність підприємства. Ситуація вирішилась, але підприємство понесло збитки через простій, і їх уже ніхто не поверне.
– Свої послуги у вирішенні конфліктів ви надаєте безкоштовно чи є фінансова складова?
– Є фінансовий бік і є безкоштовний елемент. По-перше, у нас немає фінансування. Громадська організація – це неприбуткова організація. У нас є троє людей зі своїми методиками, ті, що вони напрацьовували з 90-х років у реальних ситуаціях. Не писали посібники, наукові праці, а приїздили на підприємства. Йшла колона шахтарів, які страйкували, її треба було зупинити, і людина знаходила слова для цих гірників, щоб вони зупинилися, пішли додому або розблокували підприємство. Це – не науковий, інший рівень… Ось такі люди, всі – з Луганської та Донецької областей.
– Ваша організація трохи «замолода», аби брати участь у грантових проектах, – вам ще немає двох років. Яким чином плануєте втілювати сьогодні свої ідеї?
– В Україні багато конфліктів і за бажання іноземних партнерів, якщо вони захочуть ці конфлікти скоротити, мінімізувати, то вони виділять нам ці кошти. Зараз ми шукаємо партнерів, які могли б дати гроші, щоб цей проект працював. Серед місцевих ми не шукаємо спонсорів через конфлікт між міським головою та депутатами, бо якщо нас буде фінансувати одна зі сторін, то про якісь об′єктивні речі не може бути й мови. Ми шукаємо третю незалежну сторону, іноземних партнерів. Зараз заробляємо на вирішенні конфліктів як приватні особи, це не стосується організації. А діяльність ГО «Українська школа переговорів» спрямована на популяризацію цієї методики. Ми проводимо і безкоштовні тренінги, ділимось ефективними методиками, які у нас є.
На засіданні “круглого столу” у Сумах. Руслан – крайній справа.
– Якщо взяти тему «круглого столу», з якого почалося наше знайомство… То переселенці – потенціал чи проблема для Сумщини?
– Тут складно відповісти однозначно. Одні працюють і приносять користь. Хтось лише висуває претензії… А взагалі, як ми до цього ставимося, так це і реалізується у житті.
Лілія ГАФУРОВА
