Відомий сумський журналіст, багаторічний очільник Сумської обласної організації НСЖУ, заслужений журналіст України – це офіційно. У спогадах він залишається насамперед людиною, яку колеги пам’ятають за спокоєм, гумором, внутрішньою гідністю та здатністю допомагати без зайвих слів.
У журналістиці є люди, після яких залишаються архіви текстів, посади, нагороди, офіційні біографії. А є ті, після кого залишається атмосфера. Відчуття плеча. Телефон, на який можна було подзвонити в будь-який момент. Спокійний голос людини, яка не панікує навіть у складні часи. Саме таким для багатьох медійників Сумщини був Віктор Михайлович Бойко.
Його знали як людину принципову, але без зверхності. Як керівника, який не будував дистанцію між собою і колегами. Як редактора, що не ламав чужі тексти заради власного бачення. Як людину, яка вміла захистити журналіста від чиновницького тиску і водночас розрядити будь-яку напружену ситуацію влучним жартом.
2 листопада 2021 року ковід раптово обірвав його життя. Але для сумської журналістики Віктор Бойко залишився не лише іменем в історії професії. Для багатьох він і досі – символ тієї журналістики, де головними були совість, відповідальність і людяність.
Для спільного проєкту «Сумська журналістика в особах» Сумського прес-клубу та кафедри журналістики та філології СумДУ ми зібрали найтепліші спогади тих, хто знав Віктора Бойка як талановитого керівника, відданого сина, дбайливого батька та непохитного професіонала.
На ювілеї Миколи Карпенка. Фото надане Тетяною Бойко.
Коріння та покликання
Шлях Віктора Бойка у велику журналістику розпочався на мальовничій Недригайлівщині, в селі Зеленківка. Його природний хист проявився неймовірно рано – ще у шкільні роки, коли навчався у Вільшанській середній школі й робив перші кроки у районній пресі.
Журналістка Наталія Даниленко згадує, що вперше почула про майбутнього очільника Спілки ще школяркою від своєї мами, Зої Даниленко, яка завідувала відділом листів і масової роботи у недригайлівській районній газеті «Світло Жовтня»: «Вона розповідала, що цей активний юнкор – учень Вільшанської середньої школи – часто приїжджає до редакції зі своїми дописами. Мама відгукувалася про нього як про розумного, талановитого, бідового хлопця. А потім щиро раділа, коли Віктор із першої спроби (рідкісне на той час явище!) вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка».
У стінах столичного університету Віктор Михайлович швидко завоював авторитет серед студентства та викладачів. Наталія Даниленко, яка навчалася на тому ж факультеті кількома роками пізніше, згадує:«Віктор Бойко був уже старшокурсником, відмінником і активістом (здається, старостою курсу), часто виступав на різних зборах. Словом – «зірка» факультету».
Здобувши вищу освіту, молодий і амбітний випускник не залишився у столиці й не шукав кар’єрних шляхів у центральних виданнях. Він повернувся на рідну Сумщину, щоб будувати, розвивати та захищати місцеві медіа. З 1985 року його доля була нерозривно пов’язана з обласною газетою «Ленінська правда» (яка згодом отримала нове дихання та назву «Сумщина»). Тут він чесно пройшов абсолютно всі щаблі професійного зростання – від звичайного кореспондента до завідувача відділу пропаганди, сільського господарства та відповідального секретаря редакції.
Колега Валентина Мироненко, яка прийшла працювати в газету восени 1986 року, ділиться своїм першим враженням про Віктора Михайловича. Він на той час уже був завідувачем одного з відділів і членом редколегії видання: «Перше враження: простий, відкритий, з дуже гарним почуттям гумору (що особливо ціную в людях), вміє розрядити «загострення пристрастей» влучною дотепною реплікою і при цьому нікого не образити».
Вона ж додає про його авторську майстерність, яка виділялася з-поміж інших:
«Писав майстерно. Його газетні статті запам’яталися глибиною висвітлення теми».
Епоха «Сумщини» та капітанський місток НСЖУ. Будівництво спільноти без конкуренції
Переломний для України 1991 рік приніс бурхливі історичні події, які безпосередньо зачепили редакційний колектив обласного видання. Старі радянські конструкції руйнувалися, медіа шукали нову мову незалежності та нові способи виживання. Саме в цей критичний момент проявився унікальний лідерський і людський талант Віктора Бойка. Колектив вистояв, самостійно перейменував газету на «Сумщину», а керівництво довірив саме йому.
Для редакції це було більше, ніж кадрове рішення – це був акт довіри та справжньої демократії, народженої зсередини колективу: «Що прикметно, він став першим редактором за багато десятиліть існування видання, якого нам не нав’язали згори. Ми його обрали таємним голосуванням на загальних редакційних зборах та ще й у присутності представників громадськості», – ділиться спогадами Валентина Мироненко.
З ювілею Валентини Мироненко: Віктор Бойко вручає квіти колезі. Фото надане Валентиною Мироненко.
Перша п’ятирічка його редакторства припала на жорстоку економічну кризу 90-х років. Економіка країни перевела всіх на бартерні умови існування, поставивши друковані медіа на таймер виживання. Проте завдяки тому, що Віктор Михайлович виявився сильним господарником, газета «Сумщина» не просто вистояла, а зміцніла, що стало спільною перемогою всього колективу.
При цьому влада, посади та вплив абсолютно не змінили його характер: «Можу назвати чимало прикладів, коли влада, надана людині, змінювала її до невпізнаваності, робила пихатим, неприступним, нещадним до підлеглих. Із Віктором Бойком такого не сталося. Навпаки, він став ще уважнішим до членів колективу. Якщо, наприклад, довідувався, що хтось потрапив у скрутне становище, просто запитував: «Чим я можу тобі допомогти?». І допомагав. Такою був людиною», – розповіла Валентина Мироненко.
Спільне фото групи журналістів області з різних видань. Бойко – третій справа, Валентина Мироненко – друга зліва. Фото надане Валентиною Мироненко.
Його стиль керівництва був далекий від авторитарності чи диктату. Він не нав’язував журналістам «єдино правильного» погляду й поважав думку кожного. Навіть редакторські суперечки чи моменти, коли розлогий текст просто не вміщався в рамки верстки, він умів завершити своєю фірмовою фразою: «Чи й не шедевр». І ця фраза нікого не ображала, а розряджала атмосферу, змушуючи колег усміхнутися й погодитися.
Згодом журналістська спільнота Сумщини переважною більшістю голосів на загальних зборах спілчан обрала Віктора Бойка головою обласної організації НСЖУ. Саме на цій роботі він розгорнув концепцію створення «спільноти без конкуренції». Для нього не існувало поділу на великі обласні медіа та маленькі районні газети – він став надійним координатором і захисником для кожного. Організував роботу спільноти редакторів-ветеранів, консультував колег у телефонному режимі, допомагав виживати районним медіа, які балансували на межі фінансового краху.
Хоча Володимир Садівничий ніколи не працював із Віктором Бойком в одній редакції, їхня багаторічна комунікація була надзвичайно глибокою. Спершу вона зародилася з неформального людського спілкування – їхні діти ходили в одну групу дитячого садка, а згодом в один клас школи. Професійні ж шляхи міцно перетнулися пізніше, коли Віктор очолив обласну організацію НСЖУ, а Володимир став керівником первинного журналістського осередку на кафедрі журналістики СумДУ. Згадуючи характер Бойка як очільника Спілки, Володимир Садівничий зазначає: «Він ніколи не перетягував на себе увагу – що він старший за віком, досвідченіший, голова спілки… Він умів слухати і чути інших».
Справжньою гордістю для Віктора Михайловича була його робота з майбутніми колегами – студентами Сумського державного університету. Протягом чотирьох років він очолював екзаменаційну комісію із захисту кваліфікаційних робіт бакалаврів і магістрів на кафедрі.
«Людина, яка читала всі кваліфікаційні роботи, як і належить голові. Тобто не просто там десь переглядав чи перекладав теки, а власне читав усі кваліфікаційні роботи. Обов’язково був присутній на всіх захистах. Уважно слухав кожного студента і кожну студентку. І завжди коментував студентські роботи з позиції професіонала, робив це дуже толерантно», – зазначає Володимир Садівничий.
Вручення дипломів випускникам магістратури спеціальності “Журналістика”. СумДУ, 2013 рік. Фото надане Володимиром Садівничим.
Слово етики та совісті
Віктор Бойко володів унікальною якістю для керівника обласного масштабу – мав залізобетонні професійні стандарти та ніколи не ставав інструментом політичного тиску. Колегам назавжди вкарбувалася в пам’ять його готовність захищати своїх журналістів перед будь-яким тиском «згори».
Валентина Мироненко ділиться показовою історією з редакційного життя: «Мені імпонувала одна риса характеру Віктора Бойка: він ніколи не прогинався під владу, завжди тримав спину рівно. Спокійно і доброзичливо дивився в очі всім, у тому числі й високопосадовцям. Розмовляв з усіма на рівних. І це йому допомагало захищати нас від настроїв «небожителів».
Був випадок, коли один можновладець вимагав від нього мого негайного звільнення. Як потім розповідав мені Віктор Михайлович, він відповів тому посадовцю: «Я сам знаю, як чинити зі своїми підлеглими». Щоб заспокоїти той «джмелиний гнів», оголосив мені догану, а через два місяці, як і обіцяв, оголосив подяку і виписав премію (за завдані примусовою доганою моральні збитки, так би мовити)».
З колегами. Під час роботи в управлінні преси та інформації Сумської обласної державної адміністрації.
Його людяність і небайдужість до чужих проблем виявлялися у щоденних побутових речах. Наталія Даниленко згадує, як у 1985 році, будучи молодою кореспонденткою, зіткнулася з несправедливістю, коли за ліжко-місце у гуртожитку будівельників із неї вимагали плату, вищу за вартість трикімнатної квартири. Віктор Бойко, який тоді очолював редакційну профспілку, особисто обійшов не один кабінет, збираючи підписи начальників, щоб добитися справедливості для молодої колеги. Для когось це могло здатися дрібницею, але для нього захист людини був пріоритетом.
Професійне та життєве кредо Віктора Бойка найточніше сформулювала його дружина Тетяна Бойко, згадуючи його виступи перед студентською аудиторією: «Він радив, щоб у кожного журналіста була своя думка про те, що відбувається, це по-перше. І, друге, що треба бути дуже звичайними людьми. Бо ми всі прекрасно розуміємо, що без грошей жити важко. Але є деякі писаки, які за ту копійку згодні кого хочеш у грязь утоптати. Так не можна. У журналіста повинен бути чіткий розум і серце, яке болить за потреби твоєї аудиторії».
На запитання, що б їй найбільше хотілося, аби молоді журналісти знали та пам’ятали про Віктора Бойка, дружина відповіла щиро й без прикрас:
«Він був дуже відповідальний. Був чесний. І ніколи свої, так би мовити, амбіції не ставив вище людей, з якими спілкувався. Всім допомагав. Зараз усі, хто з ним працював, згадують його дуже тепло. Намагався всім допомагати і чесно, чесно виконував свою роботу. А це найголовніше для журналіста – бути чесним перед собою, перед своєю совістю і перед людьми».
Людина поза кабінетом. Оптимізм і тепло родинного вогню
За зачиненими дверима Спілки чи редакційними кабінетами Віктор Бойко залишався дивовижно теплою, простою та відкритою людиною. Володимир Садівничий згадує його як абсолютного оптиміста: «У нього на будь-яку ситуацію був анекдот. Він міг розрядити будь-яку обстановку підходящою історією. Але там, де потрібно було, а це і в виробничих ситуаціях, і в громадських справах, він чітко міг відстоювати свою позицію».
У бабусі в селі. Фото надане Тетяною Бойко.
У родині він був справжнім надійним фундаментом. Дружина Тетяна згадує, що Віктор неймовірно любив рідне село і був надзвичайно турботливим, люблячим сином. Постійно їздив провідати батьків, а коли мама залишилася сама, намагався бувати у неї ще частіше, щоб у всьому підтримати й допомогти. Усі свої вихідні та сірі будні прагнув проводити з родиною: спочатку виростив гарних дітей, а згодом віддавав усе серце онукам, які обожнювали дідуся.
При цьому володів важливою рисою – залишати роботу за порогом будинку: «Старався все робити на роботі. Робота складна була, й удома було б що робити. Але вдома діти, сім’я. І їм була першочергова перевага».
Недоспівана пісня та спадок, що залишається з нами
Пізня осінь 2021 року стала трагічною межею. Ковід виявився нещадним і забрав багатьох світлих людей, серед яких і Віктор Михайлович Бойко. Колеги та близькі прощалися з ним на невеликому сільському цвинтарі, який став місцем його останнього спочинку. Для багатьох це було прощання не просто з товаришем, а з цілою епохою нашої преси.
Валентина Мироненко сказала дуже прості, але пронизливо точні слова: «Кожна людина неповторна. Можливо, є і ще будуть кращі від нього, але другого такого, як він, уже не буде».
А Володимир Садівничий підсумував цю втрату як руйнацію одного з головних постаментів нашого медійного середовища: «Журналістика тримається на традиціях, на стовпах… І тому от із такими втратами переривається досвід. А Віктор Бойко – це стовп, який тримає обв’язку у складній і водночас ошатній споруді під назвою журналістика Сумської області».
Найважливіший спадок Віктора Михайловича Бойка – не керівні крісла, не офіційні нагороди чи товсті папки з документами. Його спадок живе в людях, яких він свого часу підтримав, захистив від свавілля чиновників, навчив слухати опонентів і завжди тримати спину рівно.
І поки в сучасній журналістиці залишаються учні та послідовники, які пам’ятають його головний заповіт – бути чесними перед власною совістю та людьми, – його історія триває.
Анастасія БАШТОВА
На заголовковому фото: Редактор Краснопільської газети, тепер – голова обласної Гільдії редакторів Олександр Козир, Віктор Бойко та редактор лебединської газети Василь Дацько в робочій поїздці. З фото видалені небажані об’єкти за допомогою ШІ. Фото надане Тетяною Бойко.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології Сумського державного університету.
