Розумію – фото тут геть не святкове. Але безпосередньо повʹязане з професією, хоча далеко не всі нині діючі повірять.
Вчора розбирала папери у віддаленому відділенні віддаленої шафки (знаєте, як буває: розібрав – частину викинув – решту поклав – через якийсь час знову розібрав – ще частину викинув…). Дивним чином там заховалися ці аркуші «майже столітньої» давності: нижній можна класти чистим лише з одного боку, зверху – аркуш копірки і двобічно чистий листок. Ага, скріплені скрепочками – щоб не совалися. На таких у перші роки своєї роботи в «Україні молодій» я писала інфи. Відсилала поштою. Неоперативно? Для оперативного колись була посада стенографістки, яка передзвонювала з Києва і записувала надиктовувану інфу.
Пізніше вже надбала друкарську машинку, а інфи передавала факсом. Факс був на пошті, і щоб відправити, треба було постояти в черзі. Часом допомагали знайомі-колеги-друзі, у яких на роботі був доступ до техніки. А потім редактор «УМ» (і однокурсник) Михайло Дорошенко дав гроші на власний факс – ооо!..
Ні, звичайно, вже з’явилися в обіході комп’ютери, але не персональні, а редакційні. Але ж я з 1997-го як пішла на власкорівські хліби, то стала «індивідуалкою» – «порятунок власкора в руках самого власкора».
Мій перший беушний комп (а навчили азам роботи на ньому син Льоша та його друг Ваня Зімбіцький) дав відчуття щастя: можна до безкінечності правити текст! (Спробуйте поправити на отих аркушиках, що на фото, – начеркаєте так, що сторонньому не розібрати, хоч бери переписуй…) Я пізніше завжди говорила студентам: правте свої тексти самі. Але ж хіба їм зрозуміти, не пройшовши тих листочків і факсів, – вони чекають, що комп усе поправить сам (ха-ха!).
Але це не все з технічного минулого! Мої колеги-ровесники, звісно, памʹятають друкарні, де версталися й друкувалися газети. Яка компʹютерна верстка? Який формат ПеДееФ? Десь, може, знайду (якщо не викинула) окремі відлиті у свинці літери, з яких складалися заголовки, – взяла колись на пам’ять на столі метранпажа (агов, молодь, хто такий мертанпаж? J) А рядочки набиралися на лінотипі: кожен рядок – окрема, відлита у металі, пластиночка. На спеціальному столі у відповідній формі ці пластиночки вкладалися в газетну сторінку. А раптом коректор знаходить помилку, то лінотипістка заново набирає і відливає поправлений рядок. Якщо метранпаж хороший (хто памʹятає Борю Руденка? Як із ним чудово версталося, хоч і матюкався!), то зразу той рядок поставить на місце. Було, що викидали хороший рядок, а той, що з помилкою, залишали… Люди, це було зовсім недавно (я ж іще жива J)! Так усе помінялося – на очах…
На жаль, сьогодні разом із чудовими надбаннями прогресу, зʹявилися і його гримаси. Сьогодні багато хто звик до «контрал це – контрал ве» і – жодної власної праці, жодної думки. Хіба це журналістика, панове?..
Памʹятаю свою першу після універу редакцію – «ЧоПок» («Червоний промінь»). Якщо ти двічі за місяць не зʹїздив у відрядження в район – хіба ти хороший працівник?!.
Я завжди любила повторювати молодим: журналістика – не суцільне свято і «я в телевізорі», це – праця, не завжди комфортна. А в ті давні роки тим паче… То були міжміські автобуси. А щоб доїхати, наприклад, у Середина-Буду, найзручніше було їхати московським поїздом, аби десь серед ночі доїхати на місце. Але залізнична станція та сама С-Буда були розташовані віддалено. Добре, якщо газик райкому комсомолі був на ходу – зустрічали і везли в готель. Але часто він був не на ходу, і ті пару-трійку кілометрів через поле-через гай треба було вночі йти пішки. Якщо попутників немає, і тобі 23 роки… Вірите, було страшнувато…
А готелі тих часів? Вологі простирадла, туалет у кінці коридору, добре, якщо є краник із холодною водою у номері… Мене запитали недавно: ти що, завжди у відрядження кипʹятильник із собою возиш? Ага! От із тих часів. На «автоматі» брала навіть у Америку та Англію, де стоять чайники, – на всякий випадок…
А ті «столовки» чи навіть ресторани місцевого масштабу? Котлети їсти не наважувалася. Гуляш – це були такі собі шматки сала. Тож обходилася переважно сирниками чи оладками. Спеціальний гаманець для ліків відтоді теж завжди в сумці.
Це також – будні професії. Хоча, звичайно, головне – події, зустрічі, люди, люди, люди… А кілька років тому виграли проєкт із організації престурів: безкоштовно везуть на цікавий обʹєкт, де вже домовлено про спілкування; годують, привозять назад – дивися, розмовляй, фоткай! Уявіть: не могли набрати групу журналістів!.. Бо для чого кудись їхати та ще, боронь Боже, з кимось говорити, якщо є монітор перед очима й оте вже згадане «контрал це – контрал ве»? Але хіба ж це журналістика, панове?..
Втім, було багато прекрасного за ці роки. І передусім, звісно, люди. Мені на них переважно щастило. На колег зокрема. Не буду перераховувати всіх, кого варто привітати – це немислимо. Ну судіть самі: однокурсники з журфаку; редакції, де працювала, – «Червоного променя», «Доброго дня», обласного телебачення, «СПАСу» (була й така газета), «Благовісту», ТС «Монолог», любої «України молодої»… А ще 24 роки керування студією азів журналістики в гімназії та з них 16 – турніри юних журналістів (обласні та всеукраїнські). А 15 років викладання на кафедрі журналістики… А наші чудові обласні прес-клуби в усій Україні (не втримаюся таки від прізвищ: світла памʹять Марті Коломієць…) – ми разом уже 20 років. А прес-тури й усі їх учасники! А шість років медіатренерства… Люди, яких я люблю, ви знаєте, що я вас люблю, вітаю! І дякую.
Тим, з ким «не щастило», теж дякую, – ви вчили мене чомусь.
Зі святом, журналісти! Лупайте сю скалу…
