Людина, яка жила та дихала журналістикою, Тетяна Литвяк присвятила життя своїй улюбленій справі й ніколи не прагнула іншої долі. Почала роботу у Роменській міськрайонній газеті. Потім – навчання у Сумському педагогічному інституті. Згодом доля привела її у Сумську обласну державну телерадіокомпанію. Працювала там 44 роки. Була завкорсіткою, редактором промислових програм, спеціальним кореспондентом радіо. Завдяки її досвіду та відданості справі, була нагороджена грамотою Верховної Ради України «За заслуги перед українським народом».
Тетяна Литвяк – невід’ємна частина історії сумської журналістики.
– Чому Ви вирішили працювати в журналістиці та зокрема на радіо?
– Ще коли я була маленька, бабуся мені дуже багато читала. Я кричала «читай, читай», прямо мучила її. Вона читала мені й дитячі книжки, й свої. Мені дуже подобалося слухати, занурюватися в історії персонажів, співпереживати їхнім долям, мріяти і фантазувати. Це було так, начебто я разом із ними переживала всі події. І в якийсь момент зрозуміла, що хочу створити щось своє…
А чому – на радіо? У ті часи в кожній родині було радіо. Без нього навіть життя свого країна не уявляла. До речі, сплачували за цю послугу аж 50 копійок. І у всіх вдома були радіоточки. Гучномовці, репродуктори, а згодом радіоприймачі були в кожній родині.
Один рік я працювала в міськрайонній газеті Ромен. Редактор Анатолій Воропай тоді казав, що головне – добре знати українську мову. Тож я вступила до педінституту на українське відділення філологічного факультету. А закінчивши інститут, у 1972-му, прийшла на обласне радіо.
Тетяна Литвяк. З книги «Говорять Суми! Працює радіостанція на хвилі 4,51 метра».
Там уже була сучасна апаратура, портативні магнітофони угорського виробництва «Репортер». Режисери освоювали монтаж відразу на чотирьох стаціонарних магнітофонах. Диктором радіо був мій однокурсник Андрій Дейниченко, який допомагав мені. Він і приніс мої перші матеріали на радіо. Щоправда, вони були текстові. Згодом освоїла й репортерський магнітофон.
Керівником обласної державної радіотелекомпанії (саме так називалася тоді наша організація) був Костянтин Григорович Калітаєв, який дуже радо зустрічав молоду журналістську поросль. Це золота людина, він бачив наскрізь людину, підтримував й ініціював подальший ріст молодого фахівця.
Можу зазначити, що мені на радіо було цікавіше працювати, ніж у газеті.
Костянтин Калітаєв.
– Які програми Ви вели та в чому взагалі полягала Ваша робота?
– Спочатку мене поставили завідуючою кореспондентської сітки, тоді була дуже розгалуджена мережа позаштатних авторів. Це люди, які нам дописували, абсолютно різні за віком, за фахом, за вподобаннями, і треба було спрямовувати їх роботу. У кожному районі був кореспондент-організатор. Районів було 18, отже їх – 18.
Скажу відверто, що спочатку не дуже розумілася, як їх спрямовувати, але ці люди самі
мені допомагали. Вони виносили на гора важливі питання, які ми розглядали разом. Обговорювали з адміністрацією, проводили спільні «літучки», зібрання, викликали їх на семінари, навчали.
Я написала й передала в бібліотеку СумДу свою книгу, де значну частину присвятила нашій позаштатній діяльності. Називається видання «Говорять Суми! Працює радіостанція на хвилі 4,51 метра». У книзі розповіла про активістів, які відігравали ключову роль у наших проектах і були моїми постійними авторами. Наприклад, Василь Гладченко з Великої Писарівки, Микола Петленко з Білопілля, Алла Самойлова із Шостки, Володимир Безкоровайний із Глухова, Кость Маковський із Ромен, Петро Затула з Недригайлова та інші.
Кореспонденти-організатори.
Ще була низка безкінечних поїздок та захоплюючих зустрічей. Я, як і всі наші журналісти, безупинно подорожувала по області, відвідуючи Шостку, Ромни, Лебедин, Охтирку. Особливо вразили цікаві промислові підприємства. Наприклад, у Шостці – «Свема», один із найбільших хімічних заводів країни. В Охтирці – завод «Промзв’язок», продукція якого йшла в усі кінці світу. В Ромнах – «Поліграфмаш», незмінний учасник престижних виставок сучасних поліграфічних машин. У Лебедині – швейна фабрика, де майстрині шили чоловічі сорочки навіть на експорт.
Переважно робила репортажі, висвітлювала не лише виробничі показники, а й розповідала про людей, їхні винаходи, досягнення, справи у колективі. Теми були дуже різноманітні та охоплювали багато аспектів життя.
«Робітнича радіогазета», виходила раз на тиждень, у понеділок, на тридцять хвилин, а у середу на 15 хвилин йшла передача на промислову тематику.
Далі перебудова надала радіо інший напрямок в роботі, це були новинні випуски. Чотири випуски на день, які ми готували по черзі. У кожного був свій день, у мене була середа, готувалася до роботи заздалегідь. Починався випуск, звичайно, з оперативних повідомлень, репортажів, а потім – про важливі дати, визначних особистостей, новини культури, спорт. Випуск тривав десь до 15 хвилин, ми виходили в ефір о 6.45, 8.10, 15.00, і 18.00. Доводилось начитувати дуже багато матеріалів.
У прямий ефір стали виходити дещо пізніше. Програми були різні. Переважно вони стосувалися щоденного життя сумчан і жителів області. Скажімо, говорили про субсидії, про пенсії, про іпотеку. Те, що на злобу дня. Люди відгукувалися, приходили до нас завчасно. Рейтинг у радіо був неперевершений. Безкінечна кількість дзвінків надходила!
Прямий ефір тривав, як правило, 30 хвилин. І було дуже важливо почати й закінчити рівно за розкладом – ні на секунду раніше чи пізніше. Адже наш ефірний відрізок звучав у загальноукраїнській програмі радіо. Ми не повинні нікуди влізти спочатку і раніше закінчувати не можемо. Це було святе! Тільки той час, який відводився для ефіру Сумського обласного радіо! Скільки говорить кореспондент, скільки виступаючий. Усе було розраховано. Якщо затриматися або закінчити раніше, це могло порушити графік передач і створити хаос у мовленні. Допомагав режисер, який стояв за склом і показував на пальцях скільки залишилося хвилин до закінчення ефіру.
– Пам’ятаєте свій перший репортаж на радіо?
– Я пам’ятаю свій перший репортаж, на який мене водив колега Микола Вороненко. Ми взяли «Репортер» – магнітофон, вирівнювач струму, пакет із бобінами – вагою десь п’ять кілограм. Все це треба було нести із собою. Вороненко розповідав, як включити магнітофон, як виставити рівень звуку, як слідкувати за записом, аби він був якісним. Технічне оснащення треба було добре знати.
Це був репортаж із молодіжної бригади сумських «фрунзенців». Хвилювалася, звісно. Їхали тролейбусом, зупинка була біля філармонії. Ми сіли, приїхали на завод імені Фрунзе. Нам виписали перепустки, ми зайшли в цех і познайомилися з бригадою. Зробили невеличкий цікавий репортаж для новин, десь, може, хвилин на п’ять. Ось так це було вперше.
А я й досі підтримую зв’язок із Миколою, ми з теплом і любов’ю згадуємо ті часи.
– З якими видатними людьми Ви мали змогу працювати впродовж своєї кар’єри?
– Спілкувалася з видатними представниками різних сфер: науки, політики, спорту, космонавтики… Брала інтерв’ю у академіка НАН України Володимира Сторіжка, який очолював Інститут прикладної фізики у Сумах; Героя Радянського Союзу Олексія Маресьєва, який був льотчиком-асом, учасником Другої світової війни, саме він став прототипом головного героя повісті Бориса Полєвого «Повість про справжню людину»; льотчика-випробувача Григорія Волохова, який керував першою льотною практикою майбутнього першого українського космонавта Леоніда Каденюка; славнозвісної тренерки з художньої гімнастики Альбіни Дерюгіної, героя України… А з заслуженим будівельником почесним президентом ПАТ «Сумбуд» Рубеном Сумбатовим виходили у прямий ефір всесоюзного радіо. Адже у 80-ті роки наші Суми були архітектурно-будівельною меккою. І досвід «Сумбуду» розповсюджувався по всій країні… Було багато цікавих особистостей. Усі найцікавіші гості є у книжці, про яку я вже згадувала.
Тетяна проводить інтерв’ю з Людмилою Федевич, науковим працівником Сумського художнього музею.
– Розкажіть про деталі підготовки ефірів – відбору тем, роботи з гостями та аудиторією.
– Йдучи на репортаж, завжди потрібно ретельно підготуватися: заглянути в енциклопедію, щось пригадати, знайти влучну цитату. Але найважливіше — проконсультуватися з більш досвідченими колегами. У нас був чудовий колектив, і старші журналісти завжди допомагали, ніколи не відмовляли у пораді чи підтримці. Особливо запам’ятався Костянтин Григорович Калітаєв, голова комітету. Він знаходив час для кожного, давав цінні поради і завжди турбувався, щоб ми підходили до справи з розумом. Зараз такого вже немає — всі керівники надто заклопотані.
Також говорити треба правильно, красиво, вишуканою українською мовою. Диктори дуже слідкували, щоб ми не помилялися.
Тетяна Литвяк, 1973 рік.
– З якими труднощами Ви стикалися за свою кар’єру? Як їх долали?
– Перш за все, це технічні труднощі: виписати плівку, рівень поставити, дбати, щоб магнітофон працював бездоганно. Раз на місяць ми здавали апаратуру на профілактичний огляд. Інженери розбирали магнітофон, дивилися, готували його до роботи.
Було складно, коли з’явились двоє маленьких дітей. Але мама та чоловік дуже допомагали. У відрядження я їздила, ніколи не відмовлялася. Звичайно, ми ж зробили свідомий вибір своєї професії, то ніякі труднощі вже не повинні були нас зупиняти. Коли ти вже прийшов на радіо, то ти служиш радіо.
Був у мене старший колега Ігор Кандиба, який сказав: «Ніколи не залишай радіо, без радіо вже не можна жити. Тож, якщо ти прийшла, то вже ніколи не звільняйся, і ні на кого не звертай уваги».
Ще однією складністю була оперативність, – ми дуже багато матеріалів давали з сьогодні на сьогодні. Тобто подія вранці, в обід у три години йде інформація, а ввечері у новинах уже повинен бути репортаж. Інколи це ускладнювало роботу, але ми весь час віддавали радіо, і перерв часом не було: якщо ввечері запланований репортаж, то ти повинен його підготувати, щоб він вийшов вчасно. Так що робочий день починався дуже рано. Але ніхто ніколи не скаржився, ніхто ніколи не протестував, усі розуміли, що це справа, яку ти обрав, значить, треба їй служити.
– Розкажіть, як зазвичай проходив звичайний робочій день.
– День починався з того, що, прокинувшись, вмикаєш телевізор, і, поки прибираєш ліжко, вже дізнаєшся, що відбувається у світі. Великі радіостанції та телевізійні студії працюють цілодобово, не маючи таких обмежених ресурсів, як у нас. Тому ще зранку налаштовуєшся на робочий ритм. Під час чаювання вмикаєш радіо, щоб уважно слухати новини України та дізнатися, що сталося за ніч або рано вранці. А потім уже біжиш на роботу. І не біжиш, а летиш. Як правило, вранці літучка була, на якій головний редактор давав настанови та завдання. А потім уже працювали. Якщо маєш відрядження, то машина забирає тебе, найчастіше – з дому, і ти їдеш на об’єкт.
По всій області каталися. Вісімнадцять районів – усі наші. І була така вимога – географія: щоб матеріали були з різних районів області. Безумовно, на першому плані Суми, а потім найрізноманітніші куточки Сумщини. Таким чином забезпечувався баланс і увага до кожного куточка області. За цим слідкував головний редактор. Не дотримався географії, значить, «на горіхи попаде». Але ж тоді нам дуже допомагав позаштатний актив. Вони створювали матеріали і передавали нам плівки. Передавали автобусом, ми бігли на автовокзал, забирали їх із диспетчерської. Забирав той редактор, якому передавали: чи Іванов, чи Петренко, чи Сидоренко, – і використовував у своїх передачах. Потім, коли запрацювала авіація, прямували вже в аеропорт, бо інколи плівки передавали з північних районів літаками. Найцікавіші репортажі, програми ми надсилали на тодішнє республіканське радіо.
– Чи шкодували Ви колись про вибір своєї професії?
– Ніколи. Пам’ятаєте: «Ніколи не йди з радіо, бо без нього ти уже не зможеш»?..
Якось до нас прийшов гість на виступ, я повинна була його зустріти. Охоронець йому каже: «Вона десь бігає». На що гість відповідає: «Вона у вас тут не бігає – вона літає!» І всі у нас були такі. Ми віддавались роботі наповну.
– А щодо колективу? Які були стосунки?
– У нас був добре сформований колектив із власними традиціями. Старші колеги завжди опікувалися молоддю, надавали підтримку і допомагали розвиватися. Найголовніше, що редактори завжди діяли злагоджено, ніколи не підводили один одного. У житті всяке було, різне в стосунках траплялося. Але коли йшлося про передачу, про вихід в ефір, то ніхто ніколи нікого не підводив.
– Які етичні принципи були важливими для журналістів того часу?
– Насамперед для вдалої роботи потрібно працювати на спільну мету, докладати зусиль, щоб кожна програма була актуальною та цікавою для всіх. Мова повинна бути вишуканою, але водночас простою, зрозумілою як академікам, так і вчителям, і навіть тим, хто, можливо, не має освіти. Важливо, щоб зміст передачі охоплював значне коло слухачів, робити інформацію доступною й близькою для кожного, бо вона йде на широкий загал. Не треба забувати й про повагу до промовця. Адже, коли людина віддає свій час і приходить на радіо, особливо на прямий ефір, вона довіряється ведучому. Це накладає відповідальність, адже людину не можна підвести або змушувати зайвий раз хвилюватися. Навпаки, завдання журналіста – знайти спільну мову, подарувати усмішку, підбадьорити. Важливо створити атмосферу довіри та підтримки, адже не кожен день у гостя є можливість виступити в прямому ефірі.
Коли я вчилась у Києві, у нас викладав практичну журналістику Володимир Соколов. Так от, він вчив нас із азів, наприклад, як поставити чи посадити виступаючого, щоб йому було зручно, затишно і комфортно. Він звертав увагу, що найкраще, коли виступаючий стоїть біля стіни – вона повинна бути або збоку, або за спиною. Тоді людина почувається більш захищеною, і спілкування стає легше, впевненіше…
Ніколи не починайте своє знайомство з людиною із запитання «в лоб». Поговоріть про щось, про дітей, про транспорт, про те, яка погода, а потім вже так м’яко переходьте до тієї теми, яка вас цікавить.
– Були якісь обмеження у вашій роботі чи, можливо, якийсь тиск із боку керівництва?
– Безумовно. У нас завжди був тиск партійних органів. І була у нас цензура. Усі передачі вичитувалися певною службою, але зауваження були вкрай рідко. Адже спочатку матеріали вичитували і старший редактор, і головний редактор, і в 70-ті роки голова комітету. А потім уже давали дозвіл іти на монтаж. І до 70-их років прямих ефірів у нас на радіо не було. Пізніше, з настанням перебудови, багато чого змінилося, прямі ефіри дозволили, і ніхто вже на нас не тиснув.
Готується передача до Дня працівника митної служби.
– На сьогодні люди переважно почали здобували інформацію з соціальних мереж. Чи бачите Ви ризики у зростанні популярності Telegram-каналів, інших месенджерів, як основного джерела інформації?
– Соцмережі – дуже серйозний конкурент і радіо, і телебаченню. У рази зменшилася кількість людей, які працювали на радіо. Це, можливо, і стимул до того, щоб передачі були цікавішими, актуальнішими.
Також підготовка фахівця дуже змінилася. Умови інші, часи інші, й споживачі медіа-продукції теж уже інші. Це люди третього тисячоліття.
Але можу сказати, що соцмережі – це не журналістика. А журналістика буде вічною, тому що без інформації людство не може жити взагалі. Як кажуть, той, хто володіє інформацією, володіє світом.
– Що Ви можете порадити молодим журналістам?
– Витривалості та вічного творчого пошуку. Не буде цього в душі, не буде і журналіста. Людину, яка творить, ділиться думками з іншими, ніколи не зупинити. Навіть на заслуженому відпочинку я вже встигла написати шість невеликих книжок.
Книжки, які написала Тетяна.
Спілкувалася Катерина НІЛОВА,
студентка кафедри журналістики та філології СумДУ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
