Медійний шлях Бориса Пасюги почався в 1961 році, – саме тоді під час служби він почав писати у армійську газету. Проте журналістика – не єдина творчість, якою займався чоловік. Він любив класти печі, каміни та стіни, робив криті веранди, був бджолярем і ходив на рибалку…
Із березня 2024 року 85-річний пенсіонер був змушений покинути дім й евакуюватися з рідної Великої Писарівки через постійні обстріли росіян. Тепер мешкає в селі Грунь Охтирського району у свахи – тещі сина Олексія. До речі, син Олексій Пасюга – сьогоднішній керівник газети «Ворскла», щоправда, тепер, через війну, – «редакції на колесах».
Зараз, як і в молодому віці, Борис шукає прекрасне у звичайному, радіє життю й чекає на перемогу.
– Борисе Олексійовичу, як Ви прийшли до журналістики?
– Це цілий анекдот. Спочатку я здобув спеціальність «Пічник. Муляр», але після важкої роботи на будівництві в Слов’янську вирішив щось змінити. У молодому віці був дурним, хотів стати письменником. А в ті часи я не розумів, яка різниця між письменницькою й журналістською діяльністю. Тож вирішив вступати до Слов’янського інституту заочно на журналістику: склав іспити й отримав максимальний бал – 25. Тоді було понад 20 людей на місце й пріоритет надавали тим, хто мав напрацювання. На жаль, у мене текстів не було, писати почав пізніше, в армії. Керівництво університету порадило вступали на спеціальність «Російська мова та література», але я не схотів. На наступний рік набрався розуму й вирішив дослухатися до порад старших. Подумав: «Якщо не вийде з журналістикою, то буду вчителем». І знаєте що? Якраз на той рік навпаки був недобір і залишалося одне вільне місце на спеціальність «Журналістика»! Та я вже вирішив твердо йти на російську філологію.
– А з чого ж почався журналістський шлях?
– На вулиці 1965 рік, я приїхав до сестри в Барвінкове Харківської області, випадково зайшов до районної редакції «Зорі Барвінківщини». Там була вакантна посада літпрацівника. Я приніс свої напрацювання з армії, але мене попередили, що робота буде не такою, як армійська. Саме в тій редакції я навчився бачити деталі, це було місце, де навіть звичайні розмови перетворювалися на довгі тексти. Згадую, як на другий день роботи в Барвінковому головний редактор узяв мене для написання матеріалу в інше село. Він випадково там зустрів бригадира й почав з ним говорити. Ну я стою, слухаю й чекаю, коли той почне брати інтерв’ю в когось, ставити головні запитання. А він каже: «Чого ти стоїш? Бачиш, он дівчина порається біля копиці сіна. Піди запитай, чи давно вона працює, за чим доглядає. Для короткої інформашки в газету». Ну я пішов, розпитав. І як виявилося потім, редактор не просто говорив із бригадиром, а питав те, що треба, й написав велику статтю про нього. Оце була для мене наука.
– Як прийшли до великописарівської «районки»?
– Через два роки після початку журналістської діяльності відновився мій рідний Великописарівський район (до цього територія була у складі Охтирського району) і захотілося повернутися додому. Мене взяли в газету «Красное знамя» (так тоді називалася Великописарівська районна газета) на посаду завідувача відділу листів. Напевно, всі, такі, як я, починали кар’єру з цього відділу. Він давав майбутньому медійнику всебічний кругозір, бо листи треба було перевіряти й ретельно готуватися до цього.
Я зростав разом із селищем. Там спочатку не було жодного двоповерхового будинку, тільки, може, один купецький дім на півтора поверхи. З часом з’явилися лікарня, двоповерхові житлові й адміністративні будинки, потім багатоповерхівки. Тепер війна вже нічого не залишила, гірко…
1980 рік. Борис Пасюга вичитує газету.
Після відділу листів перейшов у сільськогосподарський, він же економічний, відділ. Далі був відповідальним секретарем, а в 1999 році колектив висунув мою кандидатуру на посаду редактора. У мене виходило. Не буду вихвалятися, але той півторарічний період став часом затишшя й благодаті в редакції.
Ми пережили різних редакторів за час моєї роботи, були крики, сварки, незадоволення постійні, а мені колектив відразу поставив завдання: здобувати гроші. Були дуже важкі часи, грошей не було, газету друкували в борг, люди сиділи без зарплати по чотири місяці. Ходив до начальства, мене виганяли, лаяли, але я не здавався.
Керівництво казало: «Пасюгу виженеш у двері, а він у вікно лізе, впертий».
Отож, коли я посів редакторське крісло, в нас був лише один комп’ютер, навіть принтера й сканера не було. Ми попросили в нашого земляка, голови Національного банку України Володимира Стельмаха три тисячі гривень для купівлі оргтехніки. Працівників поставив перед складним вибором: або купуємо техніку й продовжуємо існувати, або видаємо всім зарплати й редакція закриється. Колектив погодився працювати далі, ми почали вибиратися з кризової ситуації. А потім – надійшла скарга в службу зайнятості про те, що гроші були, а люди досі без зарплат. А їх потрібно платити першочергово. Мене хотіли оштрафувати, але консультація з прокурором допомогла вийти законним способом із цієї пригоди. Тому справу закрили.
Після цього, пропрацювавши ще п’ять місяців, я покинув газету. Йшла рання весна, це був березень 1990 року, сил боротися з керівництвом району не було. Після звільнення ще писав матеріали в республіканські газети й журнал «Журналіст України». Бо якщо ти заразився журналістикою, то вже назавжди залишишся з нею.
Мій син Олексій зараз – редактор «Ворскли», я ніколи не змушував його йти в медіасферу. Дуже приємно, що він під час війни не покинув газету, а дає їй друге дихання: шукає спонсорів, знімає відео, пише як у друкований варіант, так і на сайт. Насправді є проблеми зараз, не завжди вистачає коштів у редакції, але я морально підтримую сина й буду це робити надалі.
Зі спогадів Олексія Пасюги, редактора газети «Ворскла» про роботу батька: «Батько вчив мене шанувати думку інших людей. Він не навчав мене бути журналістом, він навчав мене бути людиною. Я пропрацював під його керівництвом півтора року. Мені було не просто, старався, не хотів підвести. Він дуже добрий і поблажливий у життєвих питаннях і в той же момент критичний до матеріалів. Я ще ніколи не зустрічав людей, які б працювали більше за батька. Чесна журналістика не давала високих заробітків, як зараз, так і в минулому. Тато зранку до вечора працював. Не тільки журналістом. Він – майстер на всі руки: викладав у вечірній школі, клав людям печі, каміни, займався бджолярством. Самостійно побудував і наш будинок — великий двоповерховий з підвалом. Будинок вже кілька разів був пошкоджений обстрілами. А підвал нас рятував від тих обстрілів…
Навіть коли онуки влаштувалися в житті і хотіли допомагати дідусю, батько все одно працював на городі, в садку, по дому.
У нас завжди виникали суперечки: ми переживали за його здоров’я. Я інколи навіть зараз не встигаю за ним на городі.
…Під час повномасштабного вторгнення на мене вийшов Віктор Мандрика родом із Харківської області. Він евакуювався в Німеччину, коли в його населеному пункті ситуація погіршилася. Ми говорили про тата, згадували минуле. Віктор попросив від його імені сходити на кладовище й вклонитися світлій пам’яті Бориса Пасюги. І дуже здивувався й неодноразово перепрошував, коли почув, що тато живий і здоровий. Побажав довгих років життя. Я передав цю історію батьку. Він довго сміявся».
2020 рік. Борис Пасюга із сином Олексієм.
– Чи були люди, які самі приносили новини, позаштатні автори? Як це відбувалося й де ви їх знаходили?
– Коли працював завідувачем відділу листів, то в мене близько 50 людей в районі було таких, які самі знаходили теми й іноді писали матеріали. Щотижня хтось щось писав. Були близько 15 людей, які писати великі проблемні статті чи нариси про людей. Як уміли, так і писали. Іноді люди просто хотіли писати, щоб заробити. Отримати 90 копійок за кілька речень – уже добре. Ми їздили в села Великописарівського району, збирали людей, запрошували передплачувати газету й писати про друзів, сусідів чи роботу.
– Чи були якісь утиски з боку влади під час роботи журналістом у Радянському Союзі?
– Утисків я не відчував, бо не був партійним. У мене дід був куркулем і ніяк не хотів іти в колгосп. Він чесав овечу вовну, гектар городу мав… А батька мого в Сталінграді репресували, бо в недобрий час сказав: «Німцям воювати легко: вони одягнуті з ніг до голови, а ми в пілоточках». Він промовив це при господарці будинку. Тоді людям давали пайки за виявлення панікерів, зрадників, ну та жінка інформацію донесла до відповідних органів, і його відразу забрали.
Батька реабілітували в 1990 році. Мені віддавали гроші, які він мав отримати, коли воював на боці Радянського Союзу в Другій світовій війні. Та мені було дуже образливо через безглуздий арешт рідної людини, тому грошей я не взяв.
Тож через те, що дід був куркулем, а батько репресованим, я не міг вступати в партії, та й не намагався, бо був проти цього.
У нас була районна газета, територія спокійна, тому заборон не відчували, та й писали зазвичай на нейтральні теми. Про політичні погляди ми не писали, рішення партії ніхто не оскаржував.
– З якими складнощами стикнулися на початку журналістської кар’єри?
– Дуже боявся відволікати людей від роботи, думав, що вони зайняті, а я прийшов зі своїми запитаннями. Ну, з часом зрозумів, що я теж на роботі. Взагалі в мене не було складнощів на початку кар’єри, завжди оточували старші друзі, вони й допомагали.
Тоді, скажімо, було в редакції, що одного з розумних людей називали «ходяча енциклопедія». Оце, я б сказав, статус! Чоловік може працювати рядовим кореспондентом, бути п’яницею, але він – скринька знань. Наприклад, треба згадати переклад слова з російської на українську, щоб не шукати в словнику, запитували у «ходячої енциклопедії» і відразу отримували відповідь. Чи ще про щось…
1988 рік. Зустріч із відомим вже в той час журналістом Анатолієм Стріляним у редакції газети «Ворскла». Зліва направо: Борис Пасюга, Лідія Бобкова, Галина Гладченко, Анатолій Стріляний, Петро Нечвоглод і Михайло Покутій.
– Де шукали теми й час для журналістики?
– Робота для журналіста в селі обмежена, писали про дитячі садки, школу, колгоспи, економіку, різну профілактику. Вільного часу було вдосталь. Ото складали плани, затверджували їх на планірці в п’ятницю чи в понеділок – на тиждень. Загалом у випуску були три-чотири інформашки й один великий матеріал. Газета друкувалася на чотирьох сторінках, виходила тричі на тиждень. Газети зазвичай були збиткові: недорогі, тож грошей, які вкладали передплатники, не вистачало.
– Яким жанрам надавали перевагу?
– Я любив писати нариси про людей. Коли можна почати зі жмені зірок, із крапель роси, тобто створити читацький настрій. Як гарно, коли яблука падають у саду й хтось там чекає свою пару, як у піснях… Не всі люди вміють використовувати «вензеля», тобто художні засоби, і я не був навчений. Це само прийшло. Зі школи пам’ятаю: щоб створити похмурий настрій, треба змалювати в тексті похмуру природу. Пам’ятаєте? «Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, немов рішають загадане Гудзем завдання: чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде…» (цитує Борис Пасюга приклад використання художніх засобів із «Fata Morgana» Михайла Коцюбинського ).
– Ви залишали роботу на роботі чи вдома теж працювали?
– Працював усюди. Медійник проснеться, а в нього вже є готова тема – наснилася (усміхається). Журналістика для мене – необхідність жити на цьому світі, джерело для існування.
– Чи були у Вас учні?
– Із Барвінкового згадую Віктора Мандрику, юнкорів «Ворскли» Михайла Жерьобкіна, Ірину Котельникову, Ігоря Ващенка, журналіста Віктора Скрипника зі Славгорода. Один із моїх колишніх учнів зараз проживає в князівстві Ліхтенштейн, телефонував, передавав вітання з ювілеєм. Приємно, коли тебе пам’ятають.
1988 рік. Борис Пасюга зі своїми учнями, студентами-практикантами – Ігорем Гладченком та Іриною Котельниковою.
– Звідки черпали натхнення?
– Я зроду натхнений, трохи поет, трохи письменник. Бувало таке, що перемикає й з’являється натхнення:
Золотий зорепад серед літньої ночі,
Тихий в яблуках сад і зажурені очі.
Твій березовий стан, перше слово єднання,
Нас кохання туман полонив до світання…
Глянув – і побачив красиву картинку природи: блищить водичка, кущі у воді, крутий високий берег поріс дубами. Захопився й полилися вірші, які легко кладуться на музику…
– Чи був у Вас якийсь ритуал у житті для гарного настрою?
– Коли мені сумно, то я дивлюся в дзеркало й починаю сміятися. А чого журитися? Руки, ноги, очі є. А як бути тим, у кого цього немає? Це щастя, радість, цим себе переконав і вже веселий. Якщо ти веселий, то й люди кращі підійдуть.
– Чим Ви ще займалися, окрім журналістики?
– Коли з’явилася родина, то грошей завжди не вистачало. Тому займався іншим мистецтвом: вечорами іноді любив класти печі, каміни, стіни, криті веранди, викладав у вечірній школі, займався бджолами, на рибалку ходив, – у моєму селищі тече річка Ворскла, дуже чудова річечка. Коли людині подобається робота, то це дуже гарно. Мені дуже подобалося те, чим я займався. Я вважав це своїм покликанням.
– Про що мрієте?
– Мрію дожити до перемоги.
– Які можете дати поради студентам-журналістам на майбутнє?
– Правильно підібране слово велике значення має. Головне – не використовувати найвищі ступені порівняння: не пишіть «прекрасно», пишіть «добре».
Нічого не бійтеся в житті, йдіть напролом.
Вивчайте матеріал перед зустріччю з людиною, щоб знали, що запитати.
Не треба ганятися за героями для матеріалів, слід назначити зустріч, щоб до вас підготувалися морально й точно був час на спілкування. Якщо ж люди відмовляються йти на контакт, то можна трошки зманіпулювати, сказавши: «Спасибі, тоді я знайду можливість, що і як про вас написати. Вибачте, що відволік вас від роботи».
Спробуйте написати щось сентиментальне, щоб за душу брало.
Не шукайте натхнення, воно прийде, треба чекати й наближати його діями.
Спілкувалася Юлія ЛАГУТА,
студентка кафедри журналістики та філології СумДУ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
