«А ви усвідомлюєте, що пишете сучасну історію? – запитала на представленні розповідей про переселенців член об᾽єднання «Сумське громадське коло» Сніжана Камінська. – Справжню історію, як вона є, як вона твориться сьогодні. Цю книгу, я вважаю, потрібно читати в школах, щоб діти розуміли, що відбувається у нашій країні».
У Сумському прес-клубі зібралося тісне коло учасників презентації. Наголошу: не вузьке – тісне. І журналісти, й громадські активісти, і просто зацікавлені, – ті, кому не байдуже, що відбувається у нашій країні. Прийшли герої сумського нарису першої книги – Анатолій та Дарія Сасси, переселенці з Краматорська, люди з проблемами зору, які активніші й дієвіші за багатьох зрячих.
Головними промовцями зустрічі стали автор сумського нарису Алла Федорина та її героїня Наталя Єсіна, журналістка й працівниця громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини у Сумах. До речі, там, у Луганську, свого часу – теж журналістка. Але після того, як вона та її чоловік потрапили до «списку ворогів» терористичного режиму, вони поїхали з Луганщини.
Як познайомилися авторка та героїня? Наталя не один раз була в прес-клубі, брала участь у прес-конференціях як промовець, розповідаючи про роботу приймальні. Алла, на той час голова прес-клубу, ці заходи модерувала. А тим часом шукала героя для книги. На черговій прес-конференції за участі Наталки підійшла до радника Кабміну з питань переселенців Оксани Іванцової й попросила допомогти знайти «хорошого героя». Оксана подивилася здивовано: «А що шукати, ось!» – кивнула на Наталю.
Коли зараз Алла говорить, що доти «не впізнавала» в Наталі переселенку, Наталка запитує: «А чим ми повинні відрізнятися?!» Вона – противник стереотипів і переконана, що різниці між приїжджими та тутешніми немає. «Я взагалі не називаю себе переселенкою. Кажу, що я нова сум᾽янка», – посміхається жінка.
Втім, розповідаючи чергову ситуацію з життя, дещо й спростовує себе. Працівники приймальні намагаються надавати консультації в пунктах видачі гуманітарної допомоги – там завжди багато людей. «Стоять поруч у черзі дві жінки і одна каже іншій: щось у тебе вигляд занадто оптимістичний, страждання на обличчі не вистачає», – пригадує Наталя. Інша відповіла щось всупереч, репліка на репліку, виникла сварка. Врешті Наталя не втрималася й не гукнула: «Подивіться на мене! Я переселенка? У мене є страждання на обличчі? Я маю проблеми?» На всі три запитання жінки відповіли заперечно. І тоді Наталя повідомила, що така ж переселенка й має такі ж проблеми. Але маска страждання не допомагає їх вирішувати.
Оце, певно, і є поясненням того, чому Наталя стала героїнею нарису. Хоча на запитання колеги, що ж «нездоланного» авторка побачила в героїні, Алла відповідає, цитуючи Наталині слова, що відтворені в нарисі: «Наш майдан був мирним – проти війни. І сьогодні переконана: добре, що він був. Так, нас приходило небагато. Нас намагалися образити, на щастя, мене не били, хоча загалом всяке бувало. А нам важливо було засвідчити: не вся територія «заражена». Нам дуже хотілося, щоб щось змінилося. …Пригадую, був мороз до 20 градусів, ніхто того дня на майдан не прийшов, крім однієї дівчини. І вона там, на тому морозі, стояла отак, одна… Ми вже розуміли, що не зможемо підняти Луганськ. Але ми приходили на майдан, щоб показувати Україні: не всі тут однакові…»
Всього у книзі шістнадцять нарисів. Шістнадцять доль людей чи цілих родин, які, попри обставини, залишаються українцями.
Перша книга вийшла друком минулого року. Друга, як і перша, розповідає про різних за фахом, віком, національністю людей із Луганщини, Донеччини та Криму, які, залишившись без рідної домівки, зуміли знайти себе, які «вростають» у місцеві громади, працюють заради добробуту України й вірять у її краще майбутнє.
Керівник громадського об᾽єднання «Сумське громадське голо» Ніна Чернявська у обговоренні сказала: «Не потрібно культивувати «замкненість» та створювати відокремленість внутрішньо переміщених осіб. Добре, що переселенці об’єднуються у свої громадські організації для захисту власних інтересів. У нас на Сумщині є таких кілька. Але важливо, щоб вони «вростали» у громаду. Адже ми тільки спочатку думали, що їх перебування у нас є тимчасовим, а зараз мусимо розуміти, це – надовго. Просто все залежить від конкретної людини: хто хоче просто очікувати допомоги і сидіти, склавши руки, той так і робить, а хто хоче стати частиною громади, – працює».
Присутні отримали книги в подарунок. А ми зазначимо, що цікаве видання здійснене Інститутом демократії імені Пилипа Орлика в рамках проекту Інтерньюзу за підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.
Ася ВАСІНА
