Невидимі бійці видимого фронту або як капелани рятують душі солдат і при цьому самі не з’їжджають з глузду, – про це розмова з людиною, яка вже кілька років служить капеланом.
Віталий Нартов
– 35 років,
– діючий капелан Першого Українського Батальйону Військових Капеланів,
– служитель Об’єднання Українських Християнських Церков (УХЦ) «Нове Покоління» протестантської конфесії,
– їздить на війну практично з її початку, 5+ років,
– за освітою соціолог-психолог
У 2014-му, з початком війни в Україні, життя цього молодого чоловіка раптово перевернулося. Він почав їздити на фронт, у найгарячіші точки конфлікту, в ролі капелана. На грані зіткнення життя та смерті він із колегами вже шостий рік рятує душі солдат, ризикуючи при цьому своїм життям. Як воно – бути капеланом, брати на себе тягарі інших людей в умовах крайнього стресу і при цьому не втратити здоровий глузд самому? Наскільки важливо те, що роблять капелани, не тільки для солдат, але й для всього суспільства? І чи можемо ми, звичайні люди, допомогти їм в їх добрій справі?
Хто такі капелани і що вони роблять?
Капелан – це священик, який завжди, де б не була військова частина, знаходиться поруч і до нього завжди можна звернутися. Якщо солдат віруючий, – всі його духовні потреби будуть задоволені; якщо потрібна психологічна допомога, – капелан компетентний і у цих питаннях; якщо починається штурм позицій, – він уміє надавати першу медичну допомогу.
Капелани на позиціях, 2017 рік.
Для нашої армії та країни «капелан» – це нове поняття, чи воно було і раніше?
Я чув, що у військових частинах і раніше існувала ця посада. То був офіцерський склад, і на одну бригаду мав бути один капелан. Але це було швидше формально, про їхню роботу ніхто ніколи не чув. А в 2014 році це стало масовим поняттям, тому що духовна потреба у людей проявилася в повній мірі. Солдатам потрібна була підтримка. Вони там не можуть піти до церкви, тому церква мала їхати до них.
Ви ніколи не служили в армії. Як вийшло, що вирішили стати капеланом?
Відповідь дуже проста. У мене на це було одкровення. Я молився Богу, коли почалася війна, питав, що мені робити, як я можу допомогти в цій ситуації? І саме в капеланство Бог мене направив.
Коли починається війна, неважливо, служив чоловік до цього в армії чи ні, борг будь-якої людини – піти і послужити своїй Батьківщині, Богу. Бо це є воля Божа, щоб людина захищала межі своєї країни, коли вторгається ворог.
Взагалі я виріс у віруючій сім’ї. Мій батько був пастором. Тому для мене це невід’ємна частина життя – служіння Богу, воно стоїть у пріоритетах над роботою та кар’єрою. До війни я займався дітьми та молоддю, вів недільну школу, брав участь у християнських таборах…
Спілкування капеланів із солдатами.
Чи всі ваші виїзди відбуваються саме на нульові позиції?
Так. У мене таке бачення на цей час, що потрібно їхати безпосередньо в місце дотику, де життя і смерть борються за людину. Щоб дати надію в цей момент, щоб допомогти, послужити, щоб хтось не загинув. Якщо до тебе підійшов солдат, ти помолився за нього і він сказав, що йому легше стало, – то він, можливо, не зробить якусь дурницю через п’ять хвилин, його не вб’ють… І таких випадків, слава Богу, було багато за цей час. Коли бачиш, що Бог дав чомусь запобігти, врятувати людину, бачиш плоди цього служіння, – то розумієш, що ти на своєму місці перед Богом і перед людьми.
Капелани потрібні тільки під час війни чи після війни теж?
Дайте відповідь самі на своє запитання: чи потрібні капелани після війни? Коли статистика самогубств серед військових зростає як на дріжджах; коли ми знаємо, що небойові втрати перевищують бойові… Чи потрібні капелани? Звичайно, вони потрібні! Це кричуща потреба в такий час.
Ви чули коли-небудь про таке поняття, як «афганський синдром» або посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), які у військових поширюються після бойових дій? Вони є також і у поліцейських, і у рятувальників. Це коли люди проходять через травматичні події, які впливають на їхню психіку, на душевний, духовний стан. Ми їдемо на лінію фронту, служимо там і самі потрапляємо під вплив стресових факторів, тому ми, як ніхто інший, розуміємо солдатів.
На війні всім буває тяжко.
Розкажіть приклади ситуацій, які з вами траплялися під час виїздів.
У 2015 році ми були з іншим капеланом удвох на позиціях. До нас звернувся командир і сказав, що у нього є суїцидник. Ми прийшли. Хлопець сидів, просто приставивши собі автомат до підборіддя. Його кинула дівчина і він не бачив сенсу далі жити. Ми всі розуміємо, що це був порив, – у піковій стресовій ситуації на кожного може нахлинути. Слава Богу, перше, що він зробив – відвів автомат і почав із нами розмовляти, прибрав палець із курка. Сказав, що не сильно вірить у Бога, але, тим не менш, поговорити не проти. Ми продовжили бесіду. У підсумку мій напарник, капелан-психолог, запропонував йому виплеснути свої емоції. Там був ящик і така стіна імпровізованого піщаного кар’єру, в якому міномети стояли. Хлопець сильно побив той ящик, виплеснув емоції. Ми попросили, щоб командир дав йому час відпочити, щоб той поспав нормально, бо у нього, крім усього, був тотальний недосип, що теж додало стресу в цій ситуації.
На ранок він прийшов, сказав, що йому легше стало. Ми запитали, може, за нього помолитися? Він сказав, що не проти, та і взагалі він насправді не такий вже невіруючий, як учора був. Як ото у знаменитій фразі: не буває в окопах невіруючих. Там, справді, люди замислюються про вічне, де ти будеш через п’ять хвилин, що з тобою може статися, якщо тебе зараз уб’ють? Життя, з одного боку, знецінюється, і цей солдат так легко міг позбавити себе життя. В той же час, це точно, усвідомлюєш також цінність життя кожного, люди стають братами один одному, підтримка там більш щира.
На “нулях” з окопів видно позиції ворога. Смерть зовсім поряд.
…Ще одна історія. Одного разу на позиціях вночі нас накрило артилерією, солдати всі збіглися у наш бліндаж, тому що їх бліндаж з кухнею розбомбило і частково обсипало. Вони, слава Богу, всі живі, притрушені, прибігли до нас. А наш бліндаж був бетонний, щойно збудований. Ми півночі з ними проспілкувались, поки «гупало». На ранок прокинулися, командир мене питає: «Ну що, не боїшся залишитися тут на всі дні ротації?» Я кажу: та ні, нормально, залишуся. Тим же днем чую, поки ми закопували вагончик під нову кухню, як командир каже: «А це нас Бог зберіг, бо капелан із нами на позиціях був».
Оскільки ж кухню розбомбило, їжі майже не залишилося. Командир у поганому настрої «наїхав» на мене: «А що це ви приїхали, такі волонтери-помічники, і нічого з собою не привезли? Залишилося пів мішка картоплі». Я напружився через це, помолився і потім пішов до села у медпункт. Там поруч із ним є будинок культури, і туди приїхали якісь місцеві євангелісти. Ми познайомилися. Я розповів їм, що у нас на позиціях відбувається, що у хлопців розбомбило кухню. Це був 2015 рік, голоднуватий ще і холоднуватий. Волонтери везли продукти, речі. Стріляли кожен день, жорстко було в порівнянні з тим, що зараз.
На наступний ранок вони мені дзвонять: «А ми можемо зараз до вас на позиції заїхати? Ми їжі привезли вам». Я думаю: ну добре, щось привезли. А вони не просто щось привезли, вони привезли купу смаженої риби (жінки з баптистської церкви насмажили), молока домашнього (те, чого солдати вже місяцями не бачили), картоплі нормально навезли, солінь домашніх. Коротше, ми не тільки на цьому опорному пункті, але ще і на сусідньому ходили роздавали їжу. Як у притчі про Ісуса, де Він п’ять тисяч людей нагодував п’ятьма хлібами і двома рибками. Він що тоді міг це зробити, що зараз. Це не проблема, коли ми виконуємо Його волю.
Слава Богу, світанок настав, всі живі!
За рахунок чого капелан здійснює свою діяльність? За рахунок зарплати або якихось спонсорів?
У нашому середовищі всі служителі зазвичай мають роботу і їдуть в основному за свій рахунок, або оголошуються якісь збори в церкві. Але давайте будемо чесними: ці збори ніколи не покривають і чверті нашого служіння.
Чи спілкуєтеся ви зі своїми підопічними поза зоною військових дій?
Я у будь-який час відповідаю на дзвінки тих, хто в колі моєї відповідальності. Моя паства розкидана по всій лінії фронту, я не можу бути весь час поруч із ними, тому ми постійно зідзвонюємося і списуємося. Комусь потрібна підтримка, комусь потрібна молитва. Ми окремо молимося за цих хлопців у церкві.
«Сходинки в небеса», молитовна кімната капелана на фронті.
Які питання найчастіше хвилюють солдат?
Різні. Такі ж, як і всіх людей. У всіх однакові базові потреби: фінансові, душевні, духовні. Когось може мучити совість і йому потрібно про це поговорити. У Біблії написано, що совість – це голос Духа Святого, що живе в людині. Люди не всі це усвідомлюють, але Бог однаково хоче, щоб кожна людина врятувалася і жила життям вічним, мала стосунки з Ним.
Гостро стоїть сімейне питання. Більше 80% солдатів у перші два роки несення служби розлучаються. Питання зазвичай стає так: «Або ти повертаєшся, живеш і працюєш тут, або ми розлучаємося!»
Часто задають питання про священиків. Перші три дні я зазвичай вислуховую скарги на поганих священиків, яких солдати зустрічали в житті. А потім, коли ти перебуваєш з ними на позиціях і спілкуєшся, вони бачать, що ти така ж, як вони, людина, робиш те ж саме, що вони, крім бойових дій (хоча ми навчені і вміємо користуватися зброєю).
Кадр, зроблений на швидку руку, виходячи з двору, залишеного колись господарями, в якому зараз живуть наші бійці. Воно і зрозуміло, адже до позицій тут недалеко…
Капелан бере на себе проблеми солдат, а чи не буває через це депресій або вигорання у нього самого?
Я не вірю у вигорання, у мене є робоча схема з протидії вигоранню. Я приїжджаю додому, втомлений морально і фізично, й іду до свого пастора, ми з ним говоримо, молимося. Зараз у нас відкрився центр соціальної реабілітації та адаптації для учасників бойових дій, капелани також можуть туди приїжджати і перебувати там. Ліс, природа, постійне спілкування з людьми віруючими, домашня, сімейна атмосфера. Чим більше людина переключається на нормальні життєві процеси, тим менша ймовірність усіх цих вигорань.
Віруюча людина і війна – сумісні?
Звичайно, сумісні. Віра існувала тисячоліття, війни за цей час були, християни в різному ступені в них брали участь і залишалися при цьому живими, вірними людьми перед Богом. У Біблії ніде немає прямої заборони носити зброю. Є місце, де написано. що римський сотник підходить до Ісуса і питає: «Я увірував, що мені тепер робити?» Ісус відповідає: «Служи, як служив, тільки не бери ні з кого зайвого, задовольняйся своєю зарплатою». Він не сказав йому покласти меч і в разі наказу – не виконувати його.
Останні два століття йде активне засилля штучного гуманізму, коли релігійне знання починає затьмарювати віру. У Біблії сказано, що все, що не по вірі, – гріх. Якщо людині не по вірі брати зброю, то я її не буду засуджувати. Ну, значить, іди допомагай ближньому, йди у госпіталь перев’язувати рани, молися …
Якщо дотримуватися логіки, що віруючому не можна давати в руки зброю, інакше він візьме і спокуситься когось убити, то не давайте і грошей у руки людям, інакше, якщо вони отримають ці гроші, то підуть їх витрачати на всякі спокуси. Це логіка заздалегідь слабкої людини, яка визнає свою слабкість перед гріхом. А у Бога зовсім інша логіка. Він кожного бачить сильним, сіллю цієї землі. Якщо сіль втратить силу – її кидають на попрання людям.
На війні немає невіруючих.
Чого, на вашу думку, не вистачає капеланству в нашій країні?
Бракує усвідомленості, підтримки і розуміння з боку своїх же церков. Безліч людей займаються ескапізмом, тобто втечею від проблем і їх невизнанням. Вони кажуть: «Та що там ті військові або біженці! З ними точно так само потрібно працювати, як і з іншими». А коли ці люди приходять до церкви, то виявляється, що з ними не так само потрібно працювати, це зовсім інша категорія. Війна змінює людину раз і назавжди, безповоротно. Цей процес можна послабити постійною підтримкою, спілкуванням, створенням сприятливого терапевтичного середовища.
Я б так сказав, що країні потрібно більше капеланів. Щоб люди виходили зі своїх теплих церков. Де ми молимося за мир у всьому світі та дітей Африки, а самі не їдемо до цих дітей Африки. Я зараз ні в чий город не кидаю камінь, але, на жаль, дуже мало людей із прихожан церкви їдуть кудись на місії та допомагають іншим людям…
Світлана МАЛИНІНА
Матеріал підготовлений у рамках проекту «Медіа-тренінги – від конфлікту до вирішення», що здійснюється громадською організацією «n-ost» і фінансується з коштів Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини.
