«Це каторга – грати у порожнечу. І справа навіть не в обмеженні місць. Просто люди все ще бояться йти до театру, і це зрозуміло. Але коли ти не можеш відчути реакцію зали або принаймні однієї людини, то стає надзвичайно прикро», – ділиться один із акторів сумського театру…
Жовта споруда майже у самому серці міста, зовні якої застигли Драма та Комедія з вічним виразом радості та печалі на обличчях; афіша розповідає про історії, що зовсім скоро почнуть жити на сцені театру юного глядача. Всередині обличчя, виліплені на стінах, проводжають кожного гостя зацікавленими очима.
На другому поверсі, у маленькій кімнаті-гримерці, серед гримерних столів, чашок з-під кави та чаю, надрукованих текстів п’єс, мешкає натхнення. Саме тут знаходиться місце роботи нашого сьогоднішнього героя – Сергія Сидоренка – актора вищої категорії, а також режисера-постановника Сумського ТЮГу. Високий чоловік, з виразними рисами обличчя. Є у його зовнішності щось «акторське»… Витончене та водночас грайливе.
Сергій Сидоренко
Як позначилося введення карантину на житті театру?
«Коли настав період карантину, саме йшла повним ходом робота над новою виставою «Прибульчик». Ми, як і вся держава, потрапили в режим самоізоляції. Театр припинив здійснювати постановки, а в травні всіх працівників відправили у примусову відпустку.
З червня ми знову почали працювати у звичайному режимі відповідно до рекомендацій ВООЗ: із дотриманням дистанції між глядачами. Насправді, наш колектив був готовий виходити на роботу вже у травні, коли у всіх акторів скінчилася відпустка, але керівництво дозволило відновити діяльність лише в червні: «відпустка, так відпустка»…
Минуло кілька хвилин із початку інтерв’ю, і до гримерки увійшов іще один чоловік. Сергій Сидоренко відрекомендував його як завідувача трупи театру. Окрім вищезгаданої посади, Сергій Демиденко є й актором, тому ставлю йому інше запитання: як це – грати перед напівпорожньою залою?
«Це нестерпно. Я не можу знати, чи подобається вистава глядачу. Коли давали «Мину Мазайла», то було вже значно легше, бо в залі було 150 людей. А, наприклад, у «Попелюшці» я граю Короля, і бувало таке, що під час епізоду балу на сцені грало на кілька акторів більше, ніж сиділо глядачів у залі…»
Згадалися події Дня Незалежності України, коли ТЮГ запросив усіх охочих на безкоштовну прем’єру «Мини Мазайла». Сміх крізь сльози, бо тема зараз надзвичайно актуальна. Реакцію зали акторам було чути навіть крізь «шумоізоляцію» масок…
А «Мина Мазайло» був поставлений безпосередньо під час карантину?
Сергій Сидоренко пояснює: «Вистава «Мина Мазайло» ставилася не в період карантину. Лише за один день до спалаху коронавірусу ця постановка була «здана» й готова до показу, але, ти уявляєш, прем’єра не відбулася! Лише один день відокремив нас від показу! Тому він відбувся пізніше, на День Незалежності України. І наш глядач зміг побачити це дійство у театрі не на початку літа, а тільки в кінці».
Таїна створення вистав обов’язково включає в себе репетиції. Це як пробний політ. А чи можна літати, коли крила знаходяться у клітці, актори – на ізоляції?
«Репетицій у період жорсткого карантину не було, але кожен із нас працював «на дому» з текстами. Тому точно можна сказати, що трупа трудилася й держава продовжувала виділяти нам кошти, хай і не в повному обсязі. Робота велася, але не «вживу», а через спілкування один із одним по телефону. Зрозуміло, що це може відбуватися. Ну тиждень-два… Але не такий величезний проміжок часу, як нам довелося. Тоді було ясно, що треба берегти себе. А зараз – відпрацьовуємо, – ділиться завідувач трупи. – Прогони на сцені не завжди можуть відбуватися з дотриманням дистанції, бо тоді вони перестають бути репетиціями, а перетворюються на банальне читання тексту. Такий собі «театр біля мікрофону»…
Але щодо кількості осіб, то у нас і немає дуже масових вистав. На прогонах, у більшості випадків, присутні п’ять-шість акторів. У вищезгаданій виставі «Прибульчик», наприклад, беруть участь лише чотири людини, тому великої проблеми з дистанцією не виникало. Звісно, ми працюємо на репетиціях із використанням масок. Це дійсно незручно і доводиться терпіти так звану «нестачу кисню».
А чи змінилося життя театру після відновлення роботи?
«Коли починали відновлювати роботу театру, то спочатку показували короткі вистави, на один акт, і лише у вихідні. У робочі дні йшли репетиції. Щодо глядачів, то максимальною кількістю осіб у залі було 90, потім – половина від кількості місць. Але що точно змінилося – так це взаємини акторів. І, на жаль, не в ліпшу сторону. Тепер «погода» всередині колективу більш прохолодна. І просто при розмовах цей бар’єр відчувається; і відігравати якісь емоції на сцені, звісно, стає складніше. Але ми ж професіонали, тому маємо справлятися!
Також мені здається, що ще і втома накладає свій відбиток, бо жоден із акторів не зміг по-справжньому відпочити. Самоізоляція не може дорівнювати відпустці», – наголошує Сергій Демиденко.
Сергій Демиденко
А хоча б щось позитивне, на вашу думку, така криза як карантин змогла дати театру?
«Карантинний режим дає театру можливість зробити те, до чого зазвичай не доходять руки. Наприклад, актори почали репетиції нових вистав, прем’єра яких на той час ще планувалася. Також така технічна пауза дозволила «підчистити усі хвости», що накопичилися за весь час: щось полагодити, доробити. У технічній частині – декорації, у складальній – зі світлом», – відповідає Сергій, режисер-постановник.
«Але немає можливості займатися якимось справді творчим процесом, бо електронний світ не може замінити реальний. Принаймні у мистецтві театру…», – додає Сергій Демиденко.
Валерія НОРИК
Матеріал підготовлений у рамках проекту «Медіа-тренінги – від конфлікту до вирішення», що здійснюється громадською організацією «n-ost» і фінансується з коштів Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини.
