Коли пʹять років тому Сумський місцевий центр із надання безоплатної вторинної правової допомоги лише починав свою діяльність, його клієнтами першого дня стали… вісім іноземців. Ніби парадокс, але закономірний: за кордоном робота подібних служб є цілком звичною. Для українців це було новим. І місцеві прийшли на другий, на третій день.., а потім – щодня. І сьогодні впізнаваність Центру складає 50% – на всій території його діяльності. А, окрім центрального офісу в Сумах, до Місцевого центру належать Білопільське, Краснопільське та Путивльське бюро правової допомоги. І кожен другий мешканець цих районів знає: Центр є, сюди можна звернутися.
Про пʹять років роботи служби і не лише про це ми говоримо з директором Центру Валентиною ТРОШЕЧКО.
«Я мріяла стати юристом»
– Пані Валентино, перші запитання, так би мовити, – для «розминочки». Скажіть, наскільки Ваше сьогоднішнє становище – спеціальність, робота – відповідають Вашому уявленню про себе у 18 років?
– А знаєте, відповідають. Я завжди мріяла стати юристом. Звичайно, про те, щоб стати керівником державної установи, у 18 років не мріють, але юристом – так.
– Чи є у Вас найяскравіший спогад дитинства – добрий чи поганий?
– Труд. Мама у нас одна, тата не стало, коли нам із братом, а ми двійняшки, було сім років. І найперше з дитинства: ми завжди трудилися.
– Є щось у вашому житті, чим ви однозначно пишаєтеся?
– Якщо про сімʹю, то так, – однозначно нею пишаюся. У мене хороший чоловік, два сина, троє внуків. До речі, у меншого сина – двійняшки. І лише коли ми всі гуртом допомагали їх няньчити, зрозуміла, наскільки важко було моїй мамі.
А в роботі – однозначно – створенням консультаційного пункту в Сумській міській бібліотеці імені Шевченка. Це було, коли я ще працювала в управлінні юстиції. Ми бачили: люди потребують допомоги, але в самому управлінні, знаєте, – офіційні стіни. Для консультації треба пройти через охорону, відстояти чергу до кабінету… Щоб спростити те спілкування, ми і створили консультпункт у бібліотеці. Звичайно, було непросто, передусім – знайти адвокатів. Але шукали, розмовляли, і знайшовся, спасибі йому, перший адвокат Сергій Лаврик. Я йому, як і всім потім, казала: треба людям «віддати десятину». А вже через рік, коли проводили тиждень права, у нас було задіяно 102 адвоката, розписано графіки на кожен день. І люди висловлювали задоволення, бо ж у бібліотеці – вільний доступ. Хоча проблеми спілкування, звичайно, були. Та нам пощастило: прийшла психолог, молоденька дівчинка, яка запропонувала обʹєднати юридичну і психологічну допомогу. І це вийшло!
– Є щось у Вашому житті, про що ви однозначно шкодуєте?
– Мабуть, мало приділяла увагу мамі. Вона і зараз далеко, поїхати часто не вдається. Але брат із Харкова їздить щотижня.
– Який вчинок Ви не змогли б пробачити людині?
– Мабуть, зради.
– Уявіть, завтра Вас можуть безкоштовно повезти в будь-яку точку світу. Куди схочете поїхати?
– У Францію.
– Яку книжку читаєте цього тижня?
– Щойно завершила читати «Ніколи не їжте наодинці» Кейта Ферраці.
«У вас є обовʹязок: захистити себе»
– Продовжіть, будь ласка, речення: пʹять років у центрі надання вторинної правової допомоги – це…
– …задоволені клієнти. Впізнаваність нашої системи, яка складає 50%, а ми хочемо довести цей відсоток до 75. І, звичайно, наша команда – наших працівників, адвокатів, команда… професійних професіоналів. От саме так я про них скажу. Бо не кожному дано працювати в такому напливі людей. Іноді приходили початкуючі адвокати, щоб після іспитів постажуватися, і далеко не всі витримували: день-два – і все. Бо людей багато, з кожним треба поговорити, а хтось погано чує, а хтось погано бачить, а хтось не може як слід розповісти… Але це – люди, це проблеми, які треба вирішувати, і від них не відмахнешся, бо це ж не приватний адвокат.
Сьогодні карантин, людей менше. А коли потоком ішли, було від 30 до 50 осіб на день. І кожен – не на 15 хвилин, мінімум на 30-40, за які треба в усьому розібратися. Бо це як у медицині: не те відріжеш, і що тоді? Людині зіпсуєш життя… Різні спори, різні ситуації. Було, казали нам: як добре, що створили Центр, бо думав, що й помру зі своєю проблемою. А ти подивишся на цих людей, і, які б у тебе самого клопоти не були, думаєш: та хіба ж у тебе проблеми, та їх, вважай, зовсім нема…
Під час карантину ми телефоном консультації надавали, було десь 20 осіб щодня. А зараз знову збільшується кількість. І нашим працівникам доводиться чимало працювати, адже у нас – правова допомога від держави. А що це? Це представлення інтересів у суді. І таких справ кожного дня – 40-50 відсотків від усіх консультацій.
– Чим Ви вимірюєте ефективність своєї роботи?
– Ефективність вимірюється нашими успішними справами.
– Тобто справами, що отримали логічне завершення?
– Завершення може бути різне. Іноді успішною може бути справа, яка навіть не дійшла до суду. Адже ми використовуємо різні методи роботи. Іноді просто хочемо примирити, – у справах про аліменти, розлучення. Ясно, буває, що у батьків немає нервів одне на одного, та ж страждають діти. Тут потрібна медіація – примирення. Наприклад, хоче мама позбавити батька батьківських прав. Запитуємо: для чого, який сенс? – «А й справді…»
Врахуймо, що успішність залежить від дуже багатьох факторів. Часом від того, наскільки людина слідує порадам юриста, адвоката. Буває, слухає, а потім каже: ні я хочу не так! То й виходить «не так».
Та загалом можу сказати, що успішних справ у нас відсотків 70. Це хороший показник.
– Правова безграмотність – велика проблема нашого суспільства. Завдання центру – допомагати локально громадянам у їх персональних ситуаціях, чи й підвищувати загальний рівень правової освіти? Тим більше, що на посаді першого заступника начальника управління юстиції Ви відповідали зокрема за просвіту.
– Кожна людина повинна знати, де можна захистити свої права. Тому і центральний офіс, і бюро займаються правопросвітництвом. Це можуть бути і лекції, і семінари, і майстер-класи. Відео багато знімається, це зараз доступна форма. Але ж ми розуміємо, що у селах чи інтернету немає, чи просто комп’ютеру у людей. То наші бюро, як спочатку, так і зараз практикують спільні виїзди з керівниками органів влади. У держадміністрації, наприклад, збирають групу – від пенсійного фонду, управління соціального захисту, нашого представника, – і виїжджають у село. Ми виїздили й самі, робили два-три заходи: і консультування, і лекція… Згадується, їхали у дальнє село Путивльського району, а це десятки кілометрів. Погода дощова, водій хотів скоротити дорогу, а вийшло навпаки. Заблукали у полі; кукурудза кругом, не видно, куди прямувати; і штовхали кілька разів ту машину… Брудні, приїхали із запізненням на дві години. І уявіть, люди нас чекали, 25 осіб. Кажуть: так нам треба, до нас практично не приїжджають.
Того дня було заплановано поїздку в три села. До кожного ми приїжджали все з більшим запізненням; до останнього доїхали чи не о шостій вечора. І нас чекали. І запитання були важливі…
Бюро правової допомоги на місцях допомагають людям достатньо серйозно. Коли у райцентрі за день приходять 8-10 осіб – а для району це непросто, – значить, повірили нашій системі.
– Україну мало хто назве правовою державою. Допомога Вашої служби, на Вашу думку, – це системне поліпшення ситуації чи «латання дірок»?
– Вважаю, це системна робота. Якби лише латання – зробили б прийом, проконсультували, попрощалися. А тут все ж є просвітництво. Ми пояснюємо людям їх права, хоча я особисто люблю говорити й про обовʹязки, зокрема – і про обовʹязок себе захистити. Бракує активності самих людей. Бо до кожного ж не постукаєш. Так, було, що ми їздили чи не в кожне село. У 15-у році тижня не траплялося, щоб кудись не їхали, – і на машині, і ніжками, і скидалися, щоб якось дістатися. Головне, що ми хотіли працювати, емоції зашкалювали, ми розуміли важливість нашої роботи. Організаторам наголошували: не вішайте оголошення на сільраді – на магазині повісьте, там прочитають. І приїдеш у віддалене село, як було в Краснопільському районі, а там протягом години 22 людини приходять на прийом! Ми сидимо довго, скільки людям треба, бо ніхто ж їм не розкаже. Було відчуття, що ми можемо щось змінити в цій ситуації.
– За пʹять років це відчуття не втратили?
– Ні. Ні я, ні наші працівники.
– Кому Ви порадите іти до вас за допомогою, а хто має шукати інші методи вирішення своїх проблем? Якщо хтось, ну, до прикладу, на мерседесі і в соболях, чи треба його приймати?
– Нам би хотілося, щоб до нас ішли малозабезпечені громадяни, які визначені законом і яких має захищати держава. Але на консультацію ми приймаємо всіх. Були і в хутрах. Ми запитували: а що, ви не маєте можливості найняти адвоката? – «Так ви ж є!». Звичайно, хотілося б, аби ті, хто має кошти, думали про тих, кому пощастило менше.
«Для нашої системи мало бути професіоналом»
– Ви назвали свою роботу успішною. В чому запорука цього успіху?
– Запорука? Знову ж – труд, труд і труд. Знаєте, як колись знайомий казав: якщо хочеш, щоб твоя дитина все життя ходила з книжкою під рукою і вчилася, то віддавай учитися на юриста. Буває, завершуються щоденні справи, а увечері ще сідаємо разом – що там за зміни в законодавстві? Наші адвокати, працівники – всі професіонали. Але для нашої системи цього мало, має бути ще й повага до людини, увага до її проблем, доброта.
– Бюро охоплює діяльністю чотири райони, місто Суми, – роботи багато. За пʹять років великою була плинність кадрів?
– Ніби великою. Але насправді це не плинність. Ідуть не тому, що платня мала, умови не влаштовують. Вони тут виростають і потім працюють у різних поважних структурах. Це карʹєрний ріст, а не плинність.
– Якщо я запропоную Вам сказати: робота бюро не була б успішною без…
– Перше – без кваліфікованого працівника; друге – без самого клієнта, і, звичайно, без співпраці з партнерами. Передусім – органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, зараз – із органами обʹєднаних територіальних громад. Бо виїзди до сіл часто неможливі без співпраці з ними. Ми вже пʹять років працюємо на Путивльщині з головою райради Євгеном Южаковим, на Краснопільщині – з Юрієм Яремчуком, який зараз став головою ОТГ, з головою райради Віталієм Савоненком, на Білопільщині з – Володимиром Відуєвим.
Важлива співпраця з громадськими організаціями. Назву в першу чергу голову «Сумського громадського кола» Ніну Чернявську. Добре працюємо з представником представництва Української Гельсінської спілки у Сумах Наталією Єсіною.
Комфортно працювати з нашим регіональним керівником Оленою Демченко. Вона дає нам можливість ініціативи, самостійної роботи.
– Зараз заведено казати про історії успіху. Пригадайте якусь, яка яскраво відображає суть роботи центру.
– Зразу спадає на думку інвалід, який звернувся до соціальної установи за допомогою, а там не стали з ним працювати: їдь у безоплатну. Чому так? Думаю, просто відмахнулися. І він приїхав до нас практично через усі Суми на інвалідному візку. …А знаєте, чому часто залишаються літні люди без кутка? Бо діти виписують, виганяють… І тут сталася така ситуація.
Разом із тим чоловіком наші працівники пройшли флюорографію; звʹязалися з соціальним гуртожитком; зібрали всі документи, що потрібні для поселення. Все – за день! Брали таксі і возили. І коли вже його завезли нарешті до кімнати, де стояло чисто заслане виділене йому ліжко, той літній чоловік не витримав і заплакав. Каже, я навіть не знав, що так буває…
Я тоді була у відрядженні, мені потім про це розповіли. І для мене цей випадок – ще й показник, що у нас справді є команда.
А коли виступаю десь, іноді кажу: любіть своїх дітей, але будьте обережні, коли переписуєте наперед на них своє житло… Чого так трапляється? Моральні цінності втрачені…
«Інтуїція підказує: ти щаслива»
– А давайте трішки детальніше – про керівника.
– Я б краще про начальників відділів, вони у нас такі хороші!..
– Та давайте все-таки про Вас… З Вашої біографічної довідки видно, що в 21 рік Ви стали головним бухгалтером колгоспу. Вік невеликий, посада, як на той час, солідна. Пишалися, що зайняли її?
– Дуже просила, щоб мене не ставили головним бухгалтером. Приїхала до Путивльського району, а там – до робити п’ять кілометрів, так це ж іще – літо. А якщо діти? Я ж наперед люблю зазирати. А у мене весілля місяць тому було. Злякалася… Підійшла в полі до одного з керівників району і попросила: відпустіть мене. Ні, каже, ми жодного спеціаліста не віддаємо. Трохи допоміг. І таки прижилася. Син народився… Потім головою сільради обрали… Я ж ще зі школи мріяла юристом бути. Але для вступу потрібно було два роки стажу. Я не схотіла два роки втрачати, пішла на економіста. Та пощастило – потім і на юриста вивчилася.
– Ви можете «відключитися» від роботи, коли приходите додому? І якщо ні, – з ким можете обговорювати робочі проблеми, порадитися, поскаржитися?
– Ну, нас мама привчила не жалітися. Порадитися можу з чоловіком, із синами, один, до речі, теж юрист. Із синами, мабуть, більше, я з ними, як із подружками, можу поговорити. Чоловік теж добре мене розуміє, але все ж не хочеться його «вантажити». Це все ж – робота.
– Жінка може бути керівником і водночас – щасливою жінкою? Сучасні стереотипи це частіше заперечують. Але чи можна все ж поєднати?
– Поєднати можна і потрібно. Бо дім – це дім, а робота це робота. Раніше, мабуть, мені це менше вдавалося. А зараз є оце відчуття, що я й керівник, і родина у мене хороша, і я щаслива мати і щаслива бабуся. Це просто відчуття. Знаєте, ще недавно не було ні інтернету, ні фейсбуку чи чогось іншого. Я книжки дітям замовляла з Києва. А зараз весь світ відкритий ніби – читай про все, дізнавайся про все, така ти чи не така, правильно щось у тебе чи не правильно… Багато філософії, психології в наше життя ввійшло. Але якщо відключити цей телефон, оцей ноутбук, то стаєш сам собою і всі відчуття – з тобою. І всередині інтуїція підказує: так, ти щаслива.
* * *
– Що потрібно, на Вашу особисту думку, щоб у нашій країні всі люди почувалися щасливими?
– Повага до людини… Розкажу вам випадок. Чоловік, давно вже, років 15 тому, підвозив мене до роботи. Сьома ранку. І йдуть троє, двоє хлопців і дівчина – бомжі, без зубів, обшарпані. Але вони такі щасливі були, аж сяяли. Чоловік навіть машину зупинив, каже: подивися, які можуть бути щасливі люди. А вони просто раділи якійсь миті, задовольнялися тим, що є, мабуть, не думали про матеріальне… І я відчула: щастя – від любові. Якщо люди цінуватимуть, поважатимуть одне одного, вони житимуть краще. Як можна комусь допомагати, якщо ти не маєш поваги до людей? Як можна сприймати оту рекламу, коли – той церкву побудував, той допомогу роздав, – і на весь світ!.. Доброта повинна бути тихою. І любов повинна бути тихою. А якщо ти себе рекламуєш, то чи для добра ти це робив чи для себе?..
Країна повинна поважати кожну людину, яка в ній живе. Ще дуже важливо – щоб у країні цінували професіоналів. Щоб уміли спілкуватися одне з одним. Щоб існували моральні цінності…
Спілкувалася Алла ФЕДОРИНА
