Вони починали як колеги, а згодом стали подружжям. Журналістка й оператор, які понад 25 років працюють на телебаченні, пройшли різні етапи трансформації медіа: від плівкових камер до смартфонів, від аналогового телебачення до цифрового мовлення.
Вона – в кадрі, він – оператор. Але це більше, ніж просто робота. Вони проживають кожен сюжет, кожну історію разом, як один фільм на двох.
Свого часу не зважилися йти на «1+1», та врешті вже понад два десятиліття створюють контент для загальнонаціонального каналу.
У журналістику їх привела доля, і вона ж звела їх разом. Сьогодні вони не просто досвідчені медійники. Вони люди, які продовжують працювати з серцем. Розповідають історії, які варті уваги. І залишаються вірними журналістиці, навіть коли змінюється світ навколо.
«ДЕ Я, А ДЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ?» ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, – ПОРУЧ
– Чому ви обрали журналістику? Пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що хочете цим займатися?
Оксана: Можу сказати, що навряд чи я її обирала. Мене підштовхнули до журналістики. Хоча я мріяла пов’язати життя з музикою. Закінчила музичне училище імені Бортнянського. Дуже любила теорію, сольфеджіо, музичну літературу. З дитинства – фортепіано, щоденні заняття… Але я знала, чого хочу.
Коли закінчила музичне училище, мала їхати за розподілом у Липову Долину, звідки я родом, викладати в музичній школі. Я на це чекала. Але коли приїхала з дипломом, директор каже: «Так працювати не в Липовій Долині, а в селі Саї». Це й поруч, і село заможне, але – не те. Кажу: «Як? Ви ж обіцяли!» А він: «Ну, поки що так. А потім, може, переведемо».
У мене всередині все перевернулося. Взагалі не збиралася вступати до університету, та все ж вирішила це зробити. Навіть мамі не сказала, поїхала знову до Сум із подружкою, яка вступала, і подала документи. Склала всі іспити. Цікаво, що подруга, яка завжди була розумнішою за мене, провалила українську. А я здала. Врятував випадок. Треба було писати твір-роздум про Марусю Чурай. Я, якщо чесно, зі школи цього не пам’ятала. Та буквально перед поїздкою в Суми тато ввімкнув радіо – гучно, як завжди. Там ішла літературна програма і саме обговорювали Марусю Чурай. Я щось почула краєм вуха і воно відклалося. Написала твір, і вступила до педагогічного на музпед.
Але вже під час практики зрозуміла: вчителем бути – не моє. Там потрібна титанічна праця, треба дітей тримати «в колючих рукавицях». Ледь послабиш, вони сідають на голову. Мені це було важко. Хотілося простору. Хотілося змін. Я б не змогла працювати на заводі: день у день одна й та сама деталь, ті самі дії. Думаю, Стас теж не зміг би. Ми обоє – творчі люди. І просто пощастило, що волею долі нас затягли на телебачення. Ніхто не думав ніколи, що будемо у журналістиці.
А у моїй групі навчалася Оля Гордус. Вона працювала ведучою на телеканалі «Відікон», досить відома телевізійниця в Сумах. На останньому курсі, приблизно в травні, коли лишався місяць до державних іспитів, вона подивилась на мене хитро так і каже: «Оксан, а може, спробуєш себе в телебаченні? Ходімо на «Відікон». Я тоді тільки розсміялась: «Олю, ну що ти вигадала? Де я, а де телебачення?» Та вона наполягала: «Ну чого? Спробуєш, раптом сподобається. Я от скільки працюю, мені дуже подобається. Телебачення – це як наркотик: раз спробував і вже не винирнеш».
І знаєте, тепер я погоджуюсь із цими словами. Це справді залежність. Здається, що більше ніде себе не знайдеш, крім телебачення.
…Ми пішли на «Відікон». Дівчата мене підготували, щоб я гарно виглядала у кадрі, шукали мені одяг, зробили макіяж – усе, як треба. І я пішла на прослуховування. Мені так було дивно. Заходиш, – студія величезна, яскраве світло… Це була якась магія, подих перехоплювало. Мені сказали прочитати якийсь текст. Прочитала, подивилася, як я виглядаю в кадрі. Сподобалося. Сказали, наступного дня можеш приходити. І з того моменту я у журналістиці. Коли побачила, що телебачення – це творчість, щодня щось нове – це було моє. З педагогікою не вийшло, а з телебаченням склалося.
Поступово вчилася. Пропрацювала на «Відіконі» три роки. Потім запросили на обласне телебачення. Потім радіо. А далі знову випадковість: нам із Стасом запропонували роботу на телеканалі НТН. А вже звідти – «1+1».
Стас: Я, взагалі-то, не журналіст. Я – оператор. Хоча, якщо згадати мою службу, то й журналістом можна вважати.
Усе теж сталося випадково. Мені було 23 роки, працював електриком в артучилищі.
Мій батько, вже покійний, якось зустрів свого друга, Подоляка, який на той час був директором телебачення. І от приходить батько й каже: «Скільки можна отам сидіти? Є вакансія, іди на телебачення, працюй там електриком».
Оксана: …Він, до речі, ще й авіатор.
Стас: Так, закінчив 18-те ПТУ, а потім вертолітне училище в Михайлівці. Але що про минуле… Прийшов на телебачення, робота, в принципі, схожа. Хіба що в артучилищі треба було багато ходити, старовинні будівлі, високі стелі, довгі сходи. А тут – студія. Моя посада передбачала бути не тільки електриком, а й освітлювачем. Тобто ставити світло в студії разом із операторами. Там цілий пульт: софіти, фільтри: червоні, сині, зелені; фокусування, верхнє світло, нижнє… Ти сидиш, оператор каже, що робити, і ти вмикаєш-вимикаєш. Пропрацював так приблизно рік, бачив, як працюють оператори. І тут ще одна випадковість: один із операторів захворів. Головний режисер, Євгеній Заболотний, каже: «Стасе, злізай!» А я на пульті, – він був високо, на балкончику зі спеціальною драбиною. Якраз прямий ефір готувався. І Заболотний: «Будеш сьогодні за камерою стояти». – «Та де я, а де камера?» – «Ось перестань. Ти головне – ніжно, як із жінкою, тихо, не поспішаючи. А я все підкажу…»
В ефірі у навушниках постійно дають команди: крупний план, наїзд, від’їзд, трохи поверни кадр. Стояли три камери: одна на загальному плані, дві на гостях у студії. І я відстояв тиждень за камерою, поки той оператор хворів. Повернувся до світла. Минув десь місяць із гаком, мене викликає генеральний директор Віктор Кирилович Савченко: «Є запрошення в Київ, у Інститут телебачення і радіомовлення. Курси операторські, тримісячні. Кажуть, ти впорався з камерою, нормально все зняв. Але треба, щоб «корочка» була, аби перевести тебе на операторську посаду».
Я поїхав. Викладали дуже круто. Приїздили навіть викладачі з Карпенка-Карого, справжні кінооператори, історію кіно викладали. Курс був короткий, але насичений, дуже хороший.
Повернувся, оформили мене вже як студійного оператора. І категорію ще якусь дали. Працював доволі довго. Це ще була епоха кіноплівки…
Тоді існувало два типи операторів: студійні та виїзні. В студії працювали одні, а на виїздах інші – бігали з кінокамерами. Плівку везли до Шостки, там проявляли, потім повертали, монтували, начитували текст. Новини виходили з затримкою два-три дні. Оце така була тоді оперативність. У нас був лише монтажний стіл і кілька людей у відділі.
А потім почалася епоха відео. З’явилися перші VHS-камери, я одразу зацікавився, як це працює, як знімати. Одного дня мені кажуть: «Тепер у нас не буде ні виїзних, ні студійних операторів – усі працюють і там, і там». І я почав їздити на зйомки. Зрозумів, що таке репортаж, – це зовсім не студія. Але мені було легше, я вже знав, як правильно виставляти світло. А це в операторській справі найважливіше: спіймати світло, правильно поставити людину, вибудувати композицію кадру.
Потім я вперше одружився. І в мене, ясно, яка там зарплата!.. Десь 30 доларів на місяць… А ще інфляція, ціни… Тоді спробував себе в зйомці весіль. Уперше поїхав кудись у Охтирський район, зняв, отримав перші гроші. І почалося: субота-неділя у мене завжди були розписані, зняв понад сотню весіль. Телефон постійно дзвонив, люди передавали мій номер через «сарафанне радіо». Дуже багато знімав.
І тут мені пропонують… Тоді в Сумах з’явилася ще одна студія, «Комп’ютер-Х», свого роду продакшн. Компанія називалась «Монолог», а директором був Борис Панченко. Це комерційний проєкт, програма виходила на каналі УТ-2. Знімали сюжети про науку, технології, виставки – усе нове, передове, актуальне. Раз на тиждень виходив випуск програми.
Сюжет для «Комп’ютера Х» – робота на виставці. Зліва від Стаса – журналіст Ростислав Мартинюк, справа – учень оператора, пізніше – фотохудожник Євген Білоус.
У них уже працював один із наших операторів, Вова Гордус. Схема була така: їздиш до Києва на 2–3 дні, знімаєш, повертаєшся, отримуєш додаткову зарплату плюс добові. Він запропонував і я вирішив спробувати. Взяв триденну відпустку за свій рахунок і поїхав до Києва. А там виставка: яскрава, масштабна, сповнена життя. Треба було знімати щонайменше три сюжети щодня. Ми постійно переміщалися: сьогодні інститут Амосова, завтра художня виставка, потім якась презентація. Було дуже цікаво…
…Цікаво було й те, що постійно зустрічаєшся, працюєш із людьми. Наприклад, Алла Федорина, я просто обожнював її прямі ефіри. Вона говорила так спокійно, виважено, її можна було слухати годинами. А ще Людмила Чугай. Олег Опанасюк…
На телебаченні тоді взагалі було престижно працювати. Це був статус. Та й колектив був – одна команда. Ми всі як родина: оператори, журналісти, звукооператори. Потім, до речі, і радіо підтягнулось, усі працювали разом.
Тоді все змінювалося. Епоха кіноплівки відходила. Спочатку працювали на одну камеру, потім на іншу. Почав знімати на Betacam, справжню професійну. Важить кілограмів 16, з величезною лінзою…
Оксана: Тебе техніка захоплювала. Новинки. А мене захоплювало те, що їдеш на зйомку і знаєш: щоразу будеш спілкуватися з іншою людиною. Щоразу інша тема. То про котиків із собачками; то про жінку, яку покинув чоловік; то про сварливу сусідку, яка не може поділити межу. А ще політика, спорт, музика, культура… Телебачення – це постійні зміни, постійна динаміка. І мені це підходило.
Дівчата сумського телебачення: секретарка Ніна Шимоліна, друкарка Людмила Федірко, гостевий редактор Олена Тімоніна, монтажер, пізніше – друкарка Валентина Ковбасюк, журналістка Оксана Солодовник, друкарки Людмила Куриленко та Ольга Мяус, ведуча програми «Вчора. Сьогодні. Завтра» Ірина Андріянова.
– Пам’ятаєте свій перший матеріал?
Оксана: Ми всією кімнатою з дівчатами готувалися. Це був останній дзвоник у Банківській академії. Я дуже хвилювалась. І вже ввечері, перед зйомкою, просто сиділа й уявляла, як це буде: студенти стоять урочисто, звучить музика, викладачі з дипломами, погода тепла, сонце пригріває, навколо розквітлі дерева… Я все це так детально бачила в голові, і так само потім описала у сюжеті. Написала, по суті, твір-опис. Красивий, емоційний, образний. На два аркуші.
Але коли редактор Сан Санич Данильченко прочитав, то спитав: «А ти на яку зйомку їздила? Яка подія була головною?» І скоротив текст… утричі. Показав, як це має бути, каже: «Ти маєш писати про те, що ти бачиш. Журналіст – це передусім репортер».
Але у моїй уяви були твори-описи. Тож спершу було важко. Зараз уже розумію: створювати масштабні програми це не зовсім моє. А от репортерський стиль, саме те, що мені близьке. «Вичавити» з ситуації суть, побудувати історію, вкластися у три хвилини й тримати увагу глядача весь цей час. За допомогою емоції, картинки, синхрону, звуку. Це справді важливо.
ВАЖЛИВО БАЧИТИ ЛЮДИНУ
Оксана: Коли ти приходиш до когось на інтерв’ю, маєш не просто слухати. Ти маєш дивитися навколо. Бо оточення формує враження.
Наприклад, ти заходиш у дім: кімната аскетична, стоїть лише комп’ютер, телефон, немає ні фотографій, ні квітів, ні картин. Це вже сигнал: перед тобою людина дуже зосереджена, структурна, раціональна. Яка, ймовірно, зациклена саме на роботі. Й ти ставиш запитання відповідно до її вподобань. І цим підтримуєш розмову та дізнаєшся багато чого. …Те, що людину оточує, грає дуже велику роль, аби подати її портрет правильно.
– Ви відразу відчуваєте людей?
Оксана: Так. І нам доводиться підлаштовуватись під них.
Буває, ти їдеш на зйомку і вже знаєш, що їдеш у дім, де трагедія. Там горе, там хтось загинув, сталося щось страшне, а ти, журналіст, маєш туди увійти. Постукати. Подивитися в очі людям, які зараз хочуть, щоб їх просто лишили в спокої. Ти думаєш: «Господи, допоможи мені. Я знаю, що там горе, а я суну свого носа у їхнє горе, та маю все одно йти»… Немає універсальних фраз. Не можна говорити штампами. Люди це відчувають одразу. Маєш бути щирим.
Стас: Намагаєшся переключати увагу: «А це його речі?.. А чиї це фото». Не в пряму: «А розкажіть, як він загинув».
Оксана: …«Добрий день, співчуваємо». Справді шукаю очима, за що можна зачепитися. Аби не казати: ви як, а давайте поговоримо, – переважно людина скаже: не хочу. Тож важливо вловити момент, після висловлення співчуття звернути увагу на щось: «Це він? Можна ми сфотографуємо?». І в процесі людина сама починає говорити.
Інколи, щоб «витягти» з людини щось справжнє, треба побути в її світі. У її коконі. Бо кожна людина живе у власному просторі, ти маєш туди зайти не як чужий, а як свій.
От уявіть, приїжджаємо в село. Виходить бабця, вона не хоче з тобою балакати. Я маю перейти на суржик, характерний для цього села. Або інтонаційно: «Звісно, ви цього не знаєте, а он сусідка казала, що у вас тут таке літало, таке літало!..» Спершу намагаєшся зруйнувати бар’єр між журналістом і респондентом…
Стас: Ми працюємо на дві області, Сумську і Полтавську. Якщо у нас сюжети по Полтавщині ідуть, ми там у відрядженні. Й, було, Оксана читає текст, а в неї вже полтавська вимова. Редактор каже: «Що ти тягнеш?». Я пояснюю: «Вона на Полтавщині три дні попрацювала».
Оксана: Так, завжди підлаштовуєшся під людину. Звісно, з чиновниками, депутатами, медпрацівниками ти себе ведеш по-різному. Маєш відчути людину, аби не створити бар’єр між собою і нею…
Стас:…І тому нам багато хто розповідав таке, що не казав нікому. Їдемо, скажімо, двома групами. Іншої групи сюжет дивишся, – їм не розповіли того, що нам. І дзвонять наші керівники, запитують: «Як ви це зробили?» Зокрема про чупакабру у нас такі сюжети були, що там вся студія «ухахатувалася». Дуже багато переглядів, до речі, було.
– А як ви це знімали?
Оксана: Це вже ми на «1+1» працювали. З’являється інформація: десь у селі завелася чупакабра, подушила всіх кролів. Знаєш, що вже вся Україна показує ці сюжети, і ми вже таке знімали не раз, і тут тобі вчергове «Їдь на чупакабру». У тебе протест: я вже не хочу, ми все, що могли, розказали. А Галочка Кричковська, керівниця регіонального відділу ТСН: «От поїдь. От я знаю». А їхати кудись у Путивльській район… це ж прогнати сто кілометрів – заради чого? Вона: «Поїдьте. От поїдьте. У мене чуйка є, що вийде». Ми поїхали. І який шикарний був сюжет, мабуть, один із моїх найкращих.
Приїхали, дивишся, стоять хати, нікого немає, лише гуси посеред села ходять. І що робити? Почекали. Може, машина яка приїде або бабуська вийде посидіти. Це дуже велика вдача, коли бабусі на лавках сидять. Це самі перші люди, до яких ми завжди підходимо. Вони все знають, підкажуть, розкажуть. От і тоді знайшлася така. Я кажу: «Стасе, зроби вигляд, що ти не знімаєш», – а сама тим часом тихенько вішаю петличку. Підійшла: «Драсті. А що тут кажуть у вас? Чупакабра завелася, чи що?» – «Та завелася, – відповідає бабуся. – У Маньки передушила всіх кролів». – «А де та Манька живе?» – «О, онде, через паркан, де сіно стоїть». – «А до вас дійшла?» – «Та Бог милував… Але виє, виє як…»
Розкручую тему, ненав’язливо підштовхую розповідь, Стас тихенько підкрадається ближче з камерою. Підключається сусідка: «Та вона ж весь мозок випила!» – «Не може бути!..» – «Я вам кажу. Ось я її покличу». – «А покличте». І пішли вже всі разом.
Стас: А коли вже ціла компанія, головній героїні не так страшно. Коли в тебе є «компашка», ти вже йдеш сміливіше.
Оксана: Я їй: «Покажіть, як це було!» Провокуємо. Але це не постановка! Вона з вилами біжить. А потім пострибала, по вулиці побігла!
Стас: А я ж все це реаліті-шоу знімаю! З камерою – за нею по вулиці. Якби нас хтось із боку знімав, сміхота була б!
Оксана: Але, якщо серйозно, головне – зруйнувати бар’єри. Потім спровокувати людину. Наприклад, сказати спершу щось, що не зовсім відповідає дійсності. Вона сказала так, а ти запитуєш через певний час інше. Вона виправляє: «Та ні, я ж вам казала!». І починає вже в деталях розповідати.
Але це приходить із досвідом. Перші три роки у мене були такі важкі… Я так себе невпевнено почувала. Не вміла ставити запитання. Завжди думала: з чого почати, як до цієї людини підібратися, виділити головне?
Що я робила? Ми приходимо зі зйомки. Заходимо на «Відікон», – там ми монтувалися спершу. Стас іде до операторів у курилку і я за ним. Чого? Бо слухаю, як він розповідає! Його питають: «Де були? Що цікаве?». А він розповідає: той сказав те, а той таке. Я слухаю, з чого він починає, на що реагують оператори. Що викликає інтерес, те і є ключове. І вже з цього фактично починала писати сюжет.
Стас: Ніби радіо послухала))).
Оксана: Так. Я постійно спостерігаю за людьми. Щоб працювати журналістом, треба бути дуже спостережливим. Звертати увагу на дрібниці, вони можуть багато про що розповісти. І Стас мені допомагав таким чином. Я йому спершу не казала. А вже потім зізналася.
Робота під час ковіду.
ІСТОРІЯ ОДНОГО ВІДРЯДЖЕННЯ: ЖУРНАЛІСТИКА 90-х
Стас: Завдяки операторству я побував на виставках у Болгарії, Німеччині. Для дитини Радянського Союзу це було щось неймовірне. Нікуди ж не випускали, а тут відрядження. У Ганновері ми двічі висвітлювали комп’ютерну виставку.
Оксана: А розкажи, як ви собі на зворотній квиток заробляли.
Стас: Викликає нас терміново директор «Комп’ютера-Х». Каже: «Щойно підписав контракт, потрібно летіти в Новосибірськ. Виставка золота. Треба познімати кілька компаній».
На виставці, як називається, «джинсували» – за гроші висвітлювали певні бренди. Павільйон був величезний, сотні учасників, виробники золота з усіх країн.
Добиралися туди потягом із Сум до москви, а звідти літаком. Була зима, мороз мінус 28. Нам видали якусь мізерну суму, чи то в касі не було, чи ще щось. Кажуть: «У вас же гривні є, поміняєте». Проживання оплатили, і на другий день гроші у нас закінчилися. А бути там тиждень. Добиралися на виставку трамваєм. А вона десь за містом, у лісі, типу Баранівки. Павільйони, сніг, холод. У трамваї ніхто не сідає, усі стоять, бо холодно. А у нас ні копійки – банки гривні не приймали. Руслан Дейниченко каже: «Треба «чесати»». Чесати – тобто «бабки рубити». Купили ми на останні гроші три півгодинні відеокасети. У нас була камера, яка дозволяла робити простий монтаж: шторки, переходи, проявлення. І Руслан, який добре знав англійську, підходив до іноземців і пропонував: «Хочете зробимо вам відео, що ви тут були?»
Зробили, мабуть, вісім таких роликів. «Начесали». Було вже за що назад їхати, ще й на їжу вистачило. Руслан озвучував ролики. До речі, він зараз очолює Інститут протидії дезінформації в Києві, працював на «Радіо Свобода». Його батько диктором на обласному радіо був, саме його голос будив усіх сумчан о шостій ранку. Голос оксамитовий, запам’ятовується…
ДОРОГИ, ЯКІ МИ ОБИРАЄМО
– А як ви почали працювати у пресслужбі МВС області?
Стас: У 1996 році я вступив до Карпенка-Карого. (Київський національний університет
театру, кіно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого – авт.) Склав іспити й почав навчатися заочно на спеціальності «Кінознавство», неформально – на кінокритика. Якраз закінчив інститут, і мене направили на чергову зйомку. Кінологічна служба щось показувала на території артучилища. Там були і собаки, і показові виступи, і генерали. Якраз керівниця пресслужби нова прийшла, Світлана Павловська. Я бігаю, знімаю. Вона мене питає: «А у тебе вища освіта є? Хочеш бути офіцером?» А я тоді молодий батько, розриваюся, де тільки можна: знімаю весілля, працюю на УТ-2, обласному телебаченні, ще й навчаюся… Світлана каже: ходімо до генерала.
Я й раніше приносив їй матеріали для пресслужби. Прийшли до генерала, показав диплом, розказав. Він каже: оформляйте.
Так я почав працювати у Центрі громадських зв’язків УМВС області – тоді це так називалося – вже у погонах. Спочатку молодший лейтенант, потім лейтенант, старший лейтенант, капітан. Вів програму на «Відіконі»: знімав, писав тексти, начитував. Потім програму транслювали на обласному телебаченні. Це була тижнева передача про Сумщину: розкриті злочини, статистика, інтерв’ю з керівниками підрозділів…
А потім одного дня викликає мене Світлана, каже: «Переходжу до Києва. Рекомендую тебе на посаду начальника Центру». – «Та ти що, який керівник, мені це не треба». – «Я вирішила. Комусь же маю залишити службу». Так я й став керівником Центру. Пропрацював так десь років три.
– Вам подобалася робота в поліції?
Стас: Оператором було цікаво, а от керівником зовсім не те. Коли ти в полі, з камерою, ти в русі, в подіях, береш інтерв’ю, опитування громадської думки робиш. Це цікаво. А керівником – зовсім інше. Сидиш на чергуванні, десь о 10-ій вечора дзвонять: «Нарада в УМВС – управлінні Міністерства внутрішніх справ». Біжиш, пів години сидиш, слухаєш щось, що тебе не стосується. Десь на третьому чи п’ятому зібранні тобі кажуть: «Солодовник, ось цю тему висвітліть». І все. Вони там між собою щось вирішують, а ти… Звісно, треба бути в курсі, але, по суті, ти ніби й не при справах. Сидіти в кабінеті – то не моє.
Усе загострилося під час студентської, потім Помаранчевої революції. Тоді була страшна внутрішня ломка. І в колективі теж. Мій друг, Сергій Потураєв, працював зі мною ще до 2004-го. Тоді «5 канал» центровий був, на піку, всі його дивилися, – там події. А ми сиділи в кабінетах цілодобово, по кілька діб не виходили з приміщення. І раптом Сергій, мій підлеглий, каже: «Я їду на «5 канал» – «Куди? Ти ж лейтенант! Який ще канал?!» – «Все, я поїхав. Напишу рапорт».
І поїхав. Розповів у ефірі, що тут, у Сумах, відбувається. А вже наступного ранку і мені треба було писати рапорт. Формально мене не звільнили, але дуже скоро я пішов сам, написав рапорт на звільнення. Бо далі так працювати не міг… Коли ти бачиш одне, а зверху кажуть показувати зовсім інше. Побили студентів, а нам кажуть: «Вони самі побилися». А я ж бачив. Ми ж знімали. Тоді така була міліція (нині поліція). Цензура. Студентів тоді затримали на кордоні області, там, де зараз пам’ятник стоїть. У автобусі їх відметелили так… Привезли до Роменського відділку. А нам наказали це не висвітлювати.
Я в Ромнах був тоді, коли їх допитували. Журналісти ганялися: «Прокоментуйте побиття студентів!». Іду швидко. Мовчу. Вони біжать за мною. А я не маю права нічого говорити.
Підходжу до генерала, а він у машині сидить. Питаю: «Що мені робити? Тут стільки каналів, всі розривають, що казати?» – «Скажи, що вони по кукурудзі бігали й самі побилися». Але я так і не зміг це сказати. Тому що я там був. Я бачив, що з ними робили.
Революція Гідності. Оксана у Домі профспілок.
Оксана: …А саме відкрився новий телеканал. Почали шукати людей для корпункту в Сумах. І Олексій Стеценко, тоді – журналіст СТБ, звернувся до Стаса, мовляв, може, маєш когось? Ми й спробували. Один матеріал зробили, сподобалось. Другий теж. І ось замовляють третій або четвертий, а в Стаса за годину мала бути колегія, всі керівники збираються. Він каже: «Я не можу, не встигну». А я: «Замовив Київ. Треба їхати».
Мабуть, саме після того матеріалу нам запропонували вже постійну співпрацю. Тим паче, на той момент Ющенко став президентом. Сумська область раніше майже не потрапляла в поле зору, а після Помаранчевої революції ситуація змінилася. Стас тоді залишив службу в поліції й перейшов працювати оператором НТН.
РАЗОМ У КАДРІ Й ЗА КАДРОМ
– Як так склалося, що ви почали працювати разом?
Стас: Я вперше зустрів Оксану на роботі в міліції. Вона прийшла на брифінг чи пресконференцію, вже не згадаю точно. Але пам’ятаю, що подія була страшна: подвійне якесь вбивство.
Оксана: Так. Це були підсумки за якийсь період, півроку чи рік. І на столах купа кривавих фотографій. Все виклали. А в мене душа ранима…
Стас: Я її тоді помітив, а вона мене ні. Ввечері вже дзвоню дівчатам на «Відікон» і питаю: «А хто це? Новенька?» Бо інших уже знаю, а цю ні. Кажуть: «Це Оксанка, нова дівчинка».
Оксана: Потім він почав приносити мені книжки з історії кінематографа. Я тоді намагалася вхопити все, що могла. Мені подобалась журналістика, і я хотіла знати більше.
У Стаса вже була своя бібліотека, він на той час закінчив навчання. А я вбирала все: читала, запитувала, цікавилася. У нього був більший акцент на операторську частину: кадр, композиція, динаміка. Але мені це теж було цікаво.
Стас: Я допомагав, підказував. Вона ж тільки починала, багато запитувала.
Оксана: Я всіх «допитувала» – і режисерів, і операторів і журналістів. Мені було важливо знати кожну дрібницю: як себе поводити на зйомці, з якого боку стояти, щоб не заважати оператору, де краще журналісту розміститися – зліва, справа, нижче, вище… Монтаж: як він відбувається, на що звертати увагу. Це був такий класний період пізнання! Десь 25 років оцьому нашому тандему творчому. Більше 20 років – тільки на «плюсах».
…Телебачення нас звело, відкрило шлях до омріяної роботи, і, власне, об’єднало нас у сім’ю. Пропрацювавши певний час удвох, як журналістка і оператор, ми зрозуміли, що, наш творчий тандем потребує вже офіційного оформлення, як родина. Вирішили одружитися. Тихо, без пафосу і зайвих очей. Це було 28 серпня 2003 року. Четвер. Хотіли просто розписатися. Без білої сукні і маршу Мендельсона. Втім, мої знайомі організували і весільну сукню, і фату, і фотосесію у Олександра Миколенка – відомого у Сумах фотохудожника. А Таня Борщенко – редакторка радіо, дуже завзята і дуже енергійна, просто метеорит, – дізнавшись про новину, вирішила нам зробити сюрприз. Вона змінила «тихий розпис» на урочистий, з усіма атрибутами. Пригадую, як заходимо у зал РАГСу , а там – повно людей, звучить музика. При оголошенні нас чоловіком і дружиною були присутні наші батьки та журналісти обласного телебачення й радіо. От тільки весільного рушника не було, бо ми до цього не готувалися. Але на весільний рушник ми усе ж таки стали: наступного дня його розстелила нам прямо на вході до обласного телебачення Олена Тімоніна – вітальна редакторка, для нас – друга мама. Це був дуже щемливий момент.
– Журналіст і оператор: наскільки важливо, щоб ця зв’язка працювала як єдиний організм?
Оксана: Це надзвичайно важливо. Я точно знаю: те, що бачить він, бачу і я. Навіть не заглядаючи в монітор, я вже приблизно знаю, який у нього кадр. І паралельно дивлюся, що за його спиною. Як щось цікаве, я відразу: «Зніми оце!». Все приходить із досвідом, із відчуттям одне одного. Можу просто сказати: «Мені треба ось це, небагато». Або помітила якусь деталь, а він не бачить, бо в камеру дивиться. Він знає, що я люблю. Це інтуїтивно вже. Дуже багато речей, які неможливо навіть розповісти.
Раніше Стас знімав статичні кадри. Це пов’язано з тим, що він був студійним оператором. Любив знімати на штативі, просто картини малював. Мені ж треба, щоб воно було трохи неправильно, щоб воно рухалося. Камера має бути динамічна. І ми одне під одного перелаштувалися.
Стас: Зараз усе пришвидшилося. Зняв і вже треба здавати. Штатив став рідкістю. Хіба що Порошенко приїжджав, стоїш за 40 метрів, тоді без штативу ніяк. А так усе – з рук, на штатив немає часу. Тепер навіть камера не завжди треба – на мобілку багато знімаємо, телебачення навіть таке приймає. Наприклад, донька, Соломія, на танцях, а тут «блискавка» влучає в ринок за 150 метрів, – я бігом! Камери немає, знімаю на телефон. А через 10 хвилин це вже в новинах. Зараз дуже динамічний час. Треба за ним встигати. Немає часу на замальовування. Тут головне – вчасно.
Коли в Сумах відбувався чемпіонат України з боксу, звісно, Солодовники його висвітлювали. «Тоді участь брали ще мало відомі боксери Усик, Ломаченко, – пригадує Стас, – і саме тоді вони вперше стали чемпіонами України».
– Які переваги і недоліки має журналістський тандем для подружжя?
Оксана: Для мого характеру це найкращий тандем.
Стас: Ми разом працюємо, а вона не може без мене, коли з дитиною, це дуже важко. Не можемо зараз у відрядження поїхати.
Оксана: Це не недоліки, просто ми скуті певними обставинами, які не дозволяють зараз виїжджати за межі міста. Недоліків немає. Ми – команда. Я часто питаю у нього поради, коли пишу сюжет. Буває, у мене є кілька варіантів тексту, і я прошу: «Послухай, як звучить отак? А як отак?». Він слухає і каже: «Мені краще отой варіант».
Тобто я маю першого критика. Першого слухача. Це дуже цінно. Особливо, коли сюжет непростий: чи я правильно драматургію вибудувала, структуру. Я не впевнена – читаю йому. А він каже: мені все подобається, мені зайшло, або ні, я б оце поміняв місцями. Це дуже велика перевага.
Стас: Вона сюжети пише, як музику.
Оксана: Так. Воно має все бути пов’язане, переливатися.
Тож недоліків немає. Що постійно разом… У нас один плюс один. Рідко бувають суперечки, ну хіба… на монтажі. Я люблю динаміку, крупні плани. А Стас каже:
«Так не можна. Крупний із середнім кадром». Ну, він же кінокритик. Я кажу: «Хто сказав, що не можна? Мені потрібні тут очі, обличчя!» – «Є правила!» – «Не треба правил». – «Ти обрізала пів кадра. Так не можна»… Але зараз уже все можна. От як подобається, так і монтуєш.
Стас: Я вже навіть знімаю з урахуванням монтажу. Ставлю «крапки» в кадрах, панорами коротші. Щоб не довелося нічого обрізати.
Оксана: І завжди мало було бути разом. Буває, поїхав на заправку на 20 хвилин, а я вже сумую. Ми у машині разом їздимо, разом працюємо, живемо. Ми звикли разом 24\7.
Стас: …Багато хто дивується.
Оксана: Творчість об’єднує. Є ідеї, плани, думками обмінюємося… Це якщо одна людина творча, а інша, скажімо, на конвейєрі, важко буде. А коли ти в одному темпі, ритмі, подиху – це як один фільм, який ми проживаємо. Або один сюжет на двох.
Стас: У нас, до речі, на каналі багато таких пар. Наприклад, Ларочка і Роберт: вона редактор на регіонах, він випусковий на ТСН-тиждень. Завжди разом. Ігор Бондаренко з Сум і Інна Боднар – теж пара. Правда, Інна зараз на іншому каналі. Ще подружжя Павуків із Тернополя.
Оксана: Спільна справа об’єднує. От у нас донька танцями займається, там теж чимало пар склалися як танцювальні, а далі одружилися. Так що спільні інтереси неабияку роль грають.
«МИ ГОТОВІ ПРАЦЮВАТИ. ТІЛЬКИ ДАЙТЕ РОБОТУ»
Стас: А ще пам’ятаєш, як ми здобули «Золотого Георгія»? Ми тоді зняли документальний фільм і отримали Гран-прі на міжнародному конкурсі при МВС. Там були учасники з Білорусі, приїжджали москвичі. Програма включала документальні фільми, телесюжети, журналістські розслідування. І саме наш фільм здобув перемогу.
Гран-прі фестивалю – «Золотого Георгія» – за документальний фільм «34 роки щастя» вручають Стасу Солодовнику. Семихвилинний фільм був без жодної начитки – все на інтершумах і синхронах. (Режисер фільму – Артем Скрипняк).
Після цього ми вирішили: треба їхати до Києва. Взяли з собою найкращі сюжети, ті, що знімали для телеканалу СТБ, і вирушили по телеканалах. Хотіли знайти роботу, показати себе. Просили знайомих сумчан, які вже працювали в столиці, передати наші матеріали редакторам. Казали: «Ми готові працювати. Нам багато не треба. Лише б знімати». Але жоден канал не відповів. Продюсерка з СТБ, з якою ми поспілкувалися, порадила: «На «1+1» не їдьте. Туди не прорватися. Там своя «сім’я»». Ну, ми й не пішли. Тоді канал належав Роднянському. Жоден інший телеканал навіть не передзвонив, хоча ми залишали контакти, розповідали, хто ми, що вже зробили…
– А як вийшло, що ви все таки почали працювати на ТСН?
Стас: – На «плюсах» змінився власник і змінювалася команда. Роднянський пішов, передали канал, по-моєму, угорцю якомусь. І наша редактор, та, що на НТН головним була, перейшла головним редактором на ТСН. І, звісно ж, перетягнула всю команду, кого знала. Спочатку нашу регіональну керівницю, а вона – всі корпункти. Так ми опинилися на «1+1».
– Розкажіть про роботу в ТСН. Як усе організовано зсередини?
Оксана: Пишаюся тим, що я на ТСН. Команда у нас дуже міцна і професійна. Що мені подобається? У нас немає кабінетів. Один великий ньюзрум, де всі працюють разом. Хтось у навушниках, щоб не заважати іншим, кожен зосереджений на своєму. І всю цю роботу координують випусковий редактор разом із головним. Вони теж працюють поряд, не десь у закритих кабінетах. Немає «постукайте, зайдіть». Вони серед команди. Рішення приймаються миттєво. Все динамічно, швидко. «Ти туди, ти сюди. Це підписати. Тут бракує інформації». Все рухається, як добре налагоджений механізм.
Стас: Наче швейцарський годинник. У кожній ланці – професіонал. Регіональні журналісти з досвідом по 20 і більше років. Нові теж швидко «вростають» у ритм. У нас не прийнято казати «ні» або «не можу». Є завдання, значить, треба виконати. І все. Якщо є гаряча тема, ти маєш щось принести.
Оксана: Кожен кожного підтримує. От я знаю, що можу не встигнути, мене починає тіпати. Там Ларочка: «Ксю, заспокойся. Ти все встигнеш. Все нормально. Я тобі допоможу». Дуже гарний у нас колектив.
– А керівництво обмежує вас якось у темах чи форматі?
Стас: – Ні. Є структура сюжету, вимоги до синхронів, побудова, але ніхто тебе не обмежує в змісті. Повна свобода.
Оксана: – Є літературні редактори, які можуть поправити, якщо слово неправильно вжите. Але ніхто не перекручує твоє.
– Але ж є й вимоги. Які вони?
Оксана: Обов’язково має бути кілька точок зору, щоб сюжет залишався об’єктивним і не перетворювався на чиюсь особисту думку. Не можна робити «перекос» в один бік. Щоб тема була максимально розкрита, важливо брати коментарі з різних джерел, навіть якщо кожен скаже лише кілька слів. У кожного своє бачення, свій відтінок. І завдяки цьому у глядача складається цілісна картинка.
Дуже важлива динаміка. Не можна знімати людину в одній локації й будувати весь сюжет тільки на цьому. Картинка має змінюватися кожні 3–5 секунд – це тримає увагу. Наша задача – утримати глядача біля екрана, не дати йому перемкнути канал.
Це все ще до повномасштабної війни було. Тоді це була ціла наука: скільки має тривати сюжет, скільки синхрони, скільки підводка, закадровий текст, натура. У мене постійно була проблема: матеріалу багато, людей записано багато, кожен цікавий, але ефірний час обмежений. Я можу написати сюжет на три з половиною або навіть чотири з половиною хвилини, а треба 2:20. Це вважається «золотою тривалістю».
Стас: А потім ще редактор каже: «Що ти написала? Тут же нічого вирізати не можна!»
Оксана: …Каже: «Що мені з цим робити? Зараз піду до випускової, буду просити, хай вона викидає». Та подивиться і каже: «Вам дали 3:50, Ксюха, бери, як хочеш короти, 3:50 це стеля». А в тебе 4:10. І от коротиш. По секундочці з синхронів вирізаєш. Накладаєш відео. Прибираєш усі вдихи-видихи, щоб не було великих пауз… Ми дуже в часових рамках обмежені. Це теж наука: тримати увагу глядача; розуміти, коли вона спадає, чому йому схочеться перемкнути; й як зробити так, щоб він залишився з тобою. Нас до війни щороку на навчання викликали. Зараз – «заморожений» період. І для журналістики, і для життя загалом.
Стас: Але, слава Богу, у тебе є вихід – твої картини…
І ЩЕ КІЛЬКА СЮЖЕТІВ…
Сюжет, який допоміг вилікувати дитину
Оксана: Ми знімали у Шостці хлопчика, який хворів на рак. Він потребував допомоги на лікування. І він каже у кінці сюжету: «Я знаю, все буде добре. Я знаю. Я це знаю». Ми реквізити давали, і так сталося, що цей сюжет побачив Андрій Данилко (Вєрка Сердючка). Його зворушили слова дитини. Він подзвонив мені. Беру слухавку, а він каже, що хоче оплатити лікування. Сім’я хлопчика не мала багато грошей. І він оплатив лікування повністю. Хлопчик з’їздив разом з мамою за кордон, на пересадку.
Ми схотіли відзняти сюжет про доброчинника Андрія Данилка, але він категорично заборонив: «Моя доброчинність афішування не потребує. Я просто допомагаю людям». Класний він… І у хлопчика була успішна операція. Приємно дуже було.
«Рижалоїди» або всі роблять помилки
Оксана: Випадок ще згадала. Казус був на обласному телебаченні, коли я диктором працювала. «Рижалоїди»…
Стас: Я і досі «підколюю»…
Оксана: Знала: кияни працюють із телесуфлерами, а в нас їх не було. І мені не подобалося, коли наші диктори просто сиділи й читали з папірців. Я хотіла, щоб було красиво, професійно, як у столиці. Вивчала підводки напам’ять. І от останній блок, спортивні новини. Я читаю: «У Сумах відбулися змагання з… рижелолерного… з рижелеле… з лижеролерного спорту». І пауза. «Вибачте». І все. Прямий ефір! Не виріжеш! І що думаєте? Наступного дня Наталя Соніна, журналістка обласного телебачення, знову дає мені цей текст. Я викинула цю інформацію, не захотіла читати.
Чому Стас Солодовник = Олександр Лєвін?
Стас: Ми ж на НТН почали працювати ще в той час, коли я був у міліції. А в держслужбі не можна підробляти. Ну й щоб не було в титрах двох Солодовників, як «сімейного підряду», вирішили: візьму псевдонім.
Оксана: У моєї мами дівоче прізвище Лєвіна. А його хрестили Олександром.
Казуси були, звичайно. Подруга дзвонила: «Ти що, зі Стасом розійшлася? Хто такий Олександр Лєвін?» Кажу: та йдіть ви… А ведучий Сашко Моторний так і досі каже по телефону: «Сані привіт!» Я вже й не виправляю…
«НЕ ХОЧЕТЬСЯ ЦЕ БАЧИТИ, АЛЕ РОЗУМІЄШ: ТРЕБА. ТРЕБА ПОКАЗАТИ…»
– Як змінилась ваша робота після повномасштабного вторгнення?
Оксана: Це для мене сумне питання. Бо все дуже змінилося. Раніше, коли з’являлася ексклюзивна інформація: щось нарив, підслухав, дізнався першим – це була перемога. А потім почалося повномасштабне вторгнення. І все перевернулося. Спочатку ти ще живеш за старими стандартами. Тобі надходить фото і ти думаєш: ну, фото і фото. Бо ми звикли до відео, до яскравого контенту, до динаміки, інтерв’ю. А потім дуже швидко приходить усвідомлення: тепер такого контенту просто не буде.
У Києві кажуть: давай хоч фото, і ми що є, те й даємо. З’являються нові обмеження. Ми почали жити у стані постійної внутрішньої цензури. Знаємо набагато більше, ніж можемо показати чи сказати. Бо кожен раз запитуєш себе: а чи не зашкодить це нашим захисникам? Чи можна це фото? Чи не викриває кадр позицій? Чи не нашкодить слово? І починаєш перестраховуватися. Над кожним кадром, над кожним словом. Аби не нашкодити. І в якийсь момент у мене сталася внутрішня ломка. Не має бути так, але є. І мені з цим важко.
Стас: Так, тепер багато нових умов, зокрема, технічних. Наприклад, на YouTube свої правила. Не можна показувати кров, навіть накриті тіла. Просто каплю крові на поручні в автобусі вже треба замилювати. Як дві балістики прилетіли, загинуло 35 людей. Ми знімали, навколо все в трупах, усі накриті тими блискучими фольгованими покривалами. Це життя. Це війна. А коли виходить цей сюжет на YouTube, – усе замилено.
Оксана: І в мене тоді просто серце стиснулося. Кажу: як так? Як ми можемо отримати співчуття від міжнародних партнерів, якщо ми самі це все «пом’якшуємо», ховаємо, блюримо? Як вони зрозуміють масштаб трагедії, якщо ми не показуємо правду?
Звісно, в марафоні тоді не милили, тому що інші вимоги. Але YouTube вимагає так. Я цього не розумію, я цього не сприймаю. Вони ще й ставлять контент 18+, що відрізає дуже велику аудиторію.
Включення з Великої Чернеччини після прильоту на село російського “іскандера”.
Стас: Взагалі, дуже боляче виїжджати на кожний приліт, дивитися, як знищують людей, Суми. Коли тут усе життя прожив, це дуже важко, душа болить. Але працювати треба все одно. Які зараз у нас сюжети, включення, начитки? Про прильоти або обстріли…
Оксана: Я мрію, що закінчиться війна і жодного такого сюжету у нас більше ніколи не буде. Не хочеться. Вже мозок не сприймає цей людській біль, це все… Хай би знову їздити на ту ж чупакабру. Зараз під час війни вона затихла, куди ділася?..
Стас: Шахедів боїться.
– Як вам за стільки років вдається зберігати мотивацію і далі працювати журналістами?
Оксана: Знаєте, якби не було війни, мотивації було б набагато більше. Бо кожна зйомка – це щось нове. Це життя. А зараз ніби живеш у мушлі. Ми всі в очікуванні. Але я знаходжу мотивацію в іншому. У відчутті, що нашими сюжетами ми можемо допомогти. Ми можемо закрити збори. Я можу допомагати на збори своїми картинами. Хлопцям теж почала малювати. В цьому є мотивація. І я все-таки очікую, що це колись закінчиться, бо я настільки люблю цю професію… Просто зараз маємо підтримувати наших захисників.
Стас: Якщо взяти гітару, – сім струн. Ми зараз тільки на одній, найтоншій, граємо. Ти не можеш зробити акорд. І тому доводиться йти поки по цій одній струні, а йти треба.
Я часто під’їжджаю на зйомку, і мене просто ламає. Не хочеться це бачити, але розумієш: треба. Треба показати. Бо там, на передовій, набагато важче. Я колись, ще в міліції, знімав і вбивства, і трупи, і в моргах бував. Багато бачив. Але зараз це якось зовсім по-іншому проходить через тебе.
Оксана: Ми мобілізували свої зусилля, всю свою творчість запхнули в кишеньку. Просто зараз кожен робить свою роботу, яка необхідна для держави, для того, щоб вистояти.
Стас: Але бувають і моменти, які надихають. Ми, наприклад, знімали наймолодшого Героя України, хлопцю всього 18 років. Він вивів із оточення 30 людей.
Оксана: Сам собі прийняв рішення, коли всі розгубися, коли паніка була, бо їх оточили. Й пішли за ним мужики по 50 років. А він дитина ще. Але з якоюсь такою внутрішньою силою волі!..
Стас: Ми записали інтерв’ю, і за 3-4 хвилини зробили розкадровку, всі проходки, все. Просто знаємо, як це робити дуже швидко. Тому що в нього часу не було – військовий же. Плюс ще підзняли наші журналісти в Хмельницькому його родину, – теж військові всі. Такі матеріали дуже позитивні.
Чи знімали «Принцеску» – навідницю нашу з Конотопу, Тетяну Чубар. Від таких сюжетів просто кайфуєш. Оксана знає, що спитати, я знаю, як зняти.
А коли приїжджаєш, і воно палає чи димить, чи без скла, чи купа трупів… Всіх калічить. Але витримуємо. Все одно хлопцям настільки важче… Вони там за всіх нас стоять.
– Чи шкодували Ви колись про вибір професії?
Оксана: Ніколи.
Стас: І я ніколи.
Оксана: Це просто найкраща професія в світі для мене. Це найкраще, що може бути.
Стас: Ми за рік проїжджали 30–35 тисяч кілометрів. Просто неймовірний темп. Сьогодні в Шостці, завтра в Кременчуці. Відрядження одне за одним. Машині п’ять років, і все, її вже міняти треба. Був період, коли нас і на Чернігів перекинули. А це вже відстані зовсім інші. Ми приїздимо з Чернігівщини, а нам кажуть: завтра Полтавська область.
Оксана: Ми тоді були ще мобільні. Без дитини: Соломійки ще не було. А зараз війна. І дитина завжди з нами. Ми її саму не залишаємо, ніколи, ніде, ніяк. Щоб виїхати з міста, а вона тут одна була?!. У нас на «плюсах» є військові кореспонденти, які їздять ближче до передової. П’ятикілометрова зона – це вже не наше. Там Саша Моторний, багато дівчат. А нас «закріпили» за Сумщиною, і ми тут.
ЧЕБУРЕЧНА, ЩО ПОРУЧ КАРТИННОЇ ГАЛЕРЕЇ
– Які у вас захоплення поза журналістикою? Що вас надихає, дає нові сенси? Ви згадували вже про картини…
Оксана: Я малюю. Увесь дім моїми картинами завішаний. Я почала малювати вже під час війни. Раніше ніколи навіть не пробувала олійні фарби. Не знала, як це. Донька колись ходила на майстер-класи, вона взагалі у нас така: і танці, і малювання… Всім цікавилася, але вибрала танці. На одному з майстер-класів вона спробувала малювати олійними фарбами. Потім почала дома малювати. Одну з картин зіпсувала, каже: «Мамо, хочеш домалюй, а хочеш викинь». Я спробувала. І це було… неймовірно. Мені так сподобалося, що я захотіла ще. І ще. І ще.
Це стало моїм порятунком від усього цього жаху – вибухів, повітряних тривог, страху…
Виставка Оксани.
Ніколи не вчилася. Просто малюю, як відчуваю. І зараз уже маю десятки картин у приватних колекціях і в Україні, і за кордоном: у США – на Алясці, в Італії – в Бреші, в Німеччині, в Казахстані. У Київській області дуже багато моїх робіт.
Просто публікую у Facebook і люди пишуть: «Ми хочемо оту». Або: «Коли буде щось нове?» Я вже навіть нічого не встигаю виставляти, бо все швидко розходиться.
Тепер хочу напрацювати нову серію. Бо в будинку вже майже нічого не залишилось – усе порозбирали. Планую виставку. У травні, в одній із галерей. Весна – мій улюблений час, а травень особливо. Домалювала серію з ромашками. А ще хочу зробити серію з краєвидами Сумщини: Могриця, її піски…
Мої картини бачив Іван Іванович Гапоченко (голова Сумської обласної організації Національної спілки художників – авт.) Каже: «Приходь до мене, я тобі розкажу. Трохи воно не так має бути». А я розумію: якщо послухаю, як воно по правилам, я себе загоню в рамки і у мене нічого тоді не вийде. Думаю: буду малювати так, як малюю. Людям подобається. І мені подобається. Воно мені приносить таке емоційне задоволення та й розвантажує голову. Художники знають, яку фарбу треба, які кольори поєднуються, як світло, тінь зробити. Я просто боюся себе заганяти в ці рамки, бо я тоді не зможу підійти до полотна. А малювати хочеться. Тому малюю, як вийде.
Цей прапор Оксані передали зі 117 бригади після проведення аукціону, де була продана Оксанина картина і бригаді передані два дрони.
Ніколи не думала, що мої картини будуть продаватися. Ніколи. Я взагалі не думала, що я малювати буду. І писати. Зараз ще і вірші, і проза. Все підряд. Нещодавно написала роман художній, про свою бабусю. Про її життя. Хочу видати. Щоб лишилося для родини.
– А про що мрієте, як подружжя?
Оксана: Я мрію, щоб після війни на городі чоловік мені побудував таку скляну будівлю. Таку, щоб із неї видно було ліс. І там буде моя картинна галерея. І хто з перехожих йде на річку, будуть заходити в цю галерею… А Стас дуже смачно готує чебуреки. І він хоче що?
Стас: Чебуречну.
Оксана: Чебуречну біля моєї галереї відкрити. І отак на пенсії ми сидимо. Я малюю, а він смажить чебуреки. …Оце наші фантастичні мрії такі. Вони такі рожеві, але всі мрії збуваються. Їх просто треба озвучувати і до них іти. Все збувається. Не беруть тебе кудись, і не треба битися головою, воно само тебе знайде. Як тоді, коли нам казали, що на «плюси» навіть до дверей не підходьте..
Стас: А потім приїжджаєш, а тобі все – і робота, і видають ноутбук, камери, штативи. І – зарплата. Новий світ. Звичайно, і вимоги. Але до них звикаєш.
ВІДЧУЙ СВОГО ГЕРОЯ
– Яку пораду ви дали б молодим журналістам?
Оксана: Найперше, що я б порадила молодим журналістам – бути уважними. До всього: дрібниць, інтонацій, ситуації навколо.
Уміти тримати зоровий контакт. Коли я беру інтерв’ю, я намагаюся не відводити очей, бути з людиною на одній хвилі. Це, можна сказати, одна з «фішок», тримати погляд, вловлювати стан співрозмовника.
Журналіст не може зайти «з бухти-барахти», забрати все, що йому треба, й піти Особливо, якщо це інтерв’ю з дитиною або з травмованою людиною чи вразливим героєм. Треба зрозуміти, у якій ситуації людина, чим дихає, як себе почуває. Піймати її емоційну хвилю, тільки тоді розмова вдається.
Ще одна важлива штука: зберігати об’єктивність. Це складно. Особливо, коли ти довго спілкуєшся з одним героєм, розумієш його біль, підсвідомо стаєш на його бік. І вже не хочеться слухати «іншу сторону», чиновників чи когось ще. Але ти зобов’язаний. Свої власні переживання, власну позицію ти маєш залишити десь отам. Тобто є одна сторона конфлікту, є інша сторона, і є золота середина. От ми маємо цієї золотої середини дотримуватись і ніколи не переходити на одну чи іншу сторону.
А ще три джерела перевірки інформації буває замало, я зрозуміла на собі. У мене був такий ляпас, досі пробачити собі цього не можу.
Це була зйомка після прильоту балістики на територію Банківської академії. Ми приїхали, все було ще свіжим: лежали тіла, поруч стояв знищений транспорт. Я бачила, він не горів усередині, але що це було: автобус чи тролейбус – неясно. Виходить так, що я знаю, що це автобус, але мені схоже на тролейбус. Почала питати. Представник Червоного Хреста сказав: «Це не автобус, це тролейбус». Навіть голова ОВА підтвердив: тролейбус. Потім ще пресслужба надзвичайних ситуацій, Олег Стрілка: тролейбус. Я зібрала три джерела – правила дотримано. І видала в ефір: тролейбус.
Але дивлюся: виходять новини, пишуть, що це був автобус. Як автобус, якщо мені троє сказали, що тролейбус, а роги обірвало?! Але ж візьми ти, обійди навколо. Подивися, знайди табличку. А я тільки з одного боку обійшла і не бачила тієї таблички. Бачила: лежав водій. А я спершу написала «водійка», бо у нього довге волосся. Це теж ляпас був.
І потім уже наступного дня я приходжу на зйомку. Знову включення у нас. Обходжу і дивлюся, що це був автобус маршруту «Баранівка». Так що навіть трьох джерел може бути замало. І емоційний стан ще був такий… Хоч завжди перевіряю інформацію.
Коли ти в ефірі, твоя відповідальність колосальна. Одна помилка, і її почує вся країна. Ніколи не посилайтесь на інформацію, якої не чули особисто. Навіть коли всі медіа пишуть. Навіть коли лишаються дві хвилини до ефіру, всі кричать: «Давай, вже всі дали новини!» А я кажу: «Ні. Поки не отримаю підтвердження».
Ще один приклад: обстріл потяга в Шостці. Почали з’являтися новини у різних медіа: «30 постраждалих». Журналісти посилаються на заступницю голови РДА. Але я не чула цього особисто. Я кажу: «У мене немає підтвердження». Я телефоную, – не беруть слухавку. Дзвоню до мера, теж не відповідає. Не йду в ефір із цим числом. І правильно зробила. Бо потім з’ясувалося: 8 постраждалих. А цифра 30 – це загальна кількість людей на вокзалі в той момент. Заступниця сказала це на емоціях.
Так, моя інформація трішечки з запізненням пішла, але без спростування. Я тоді точно знала, відповідала за ці слова. Хоч на тебе й давлять. «Треба, треба інформація, всі вже дали, три хвилини до ефіру, давай дамо так, як інші». Ні, не можу, поки не почую сама. Тим більше після того автобуса я вже перевіряю ретельно. Це дуже велика відповідальність, коли на загал ти видаєш інформацію – ти! це ж твої слова чують! і ти відповідаєш за кожне слово.
Стас: Ще молодим журналістам варто вивчати, як працюють професіонали. Дивіться сюжети BBC, інших провідних каналів, розбирайте їх: як подається інформація, як вставляється інтершум, як побудована структура. Ми так і робили: брали випуски «Інтера», «1+1», «СТБ», «ICTV» – і просто аналізували, хто як працює. Бачиш хороший сюжет, занотуй, хто автор. Подивися інші його роботи.
Оксана: Я собі навіть вибудовувала схеми. «Так, спершу – цей герой/замальовка. Ця ситуація – одне речення. Де ми опиняємось – одне речення. Замальовка ситуації. Якийсь емоційний вигук». Я просто дивилася, як будують інші. Що мене вражає. Потім ти це все синтезуєш і в тебе вибудовується свій стиль. Треба дивитися, навчатися у інших. Згодом сам будеш дивитися чийсь сюжет, і думати: я б у цьому місці інакше зробила б, я б цього синхрону не дала…
Стас: Був у нас на обласному телебаченні оператор Володимир Ситниченко. Дуже сильний фахівець. Уже покійний, на жаль. Я переглядав усі його сюжети. Як він знімав, де ставав із камерою, що саме знімав, – усе-все вивчав. Буквально кожен кадр.
Коли вчився в Карпенка-Карого, ми годинами сиділи в кінозалах. Дивилися історію кіно від братів Люм’єрів і Чапліна до «Тіней забутих предків». Лише коли ти сам дивишся кіно, бачиш, як створюється динаміка, панорама, тоді розумієш усе: довжину кадру, глибину, композицію.
Дуже важливо бути поруч із тими, хто сильний. Спостерігати за тими, хто вже пройшов шлях. Для мене, наприклад, Алла Федорина досі крута. Зараз мені подобається, як працює «Кордон.Медіа», особливо в гарячих точках, оперативно. Так, у них теж бувають проколи. Але вони ростуть, як і ми всі. Проколи трапляються в кожного: і в новачків, і в профі. Питання в тому, як ти на них реагуєш. Чи вчишся.
Спілкувалася
Катерина НІЛОВА,
студентка кафедри журналістики та філології СумДУ
Фото – з архіву подружжя Солодовників.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології Сумського державного університету, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
