Зоя Федорівна Даниленко – моя, світлої пам’яті, мама. Проте вона для мене не просто мати, а й духовний наставник, орієнтир у професійній журналістській діяльності. Водночас як свою журналістську маму її сприймає багато молодших колег по перу з Недригайлівської районної газети «Світло Жовтня», а згодом – «Голос Посулля».
ТИМЧАСОВЕ СТАЛО ПОСТІЙНИМ
Напевне, багато журналістів старшого покоління не тільки Недригайлівщини, а й Сумщини чи й деяких столичних видань знали цю талановиту журналістку Недригайлівської редакції. Місцеві журналісти пліч-о-пліч з нею працювали, а для колег із інших ЗМІ будь-яке відрядження до Недригайлова зазвичай пролягало через «районку», газетярі якої могли підказати цікаву адресу, ім’я героя майбутнього матеріалу; порадити, з яким чиновником варто спілкуватися, а якого краще обходити десятою дорогою; дати ще багато корисних практичних порад. І серед тих, хто доброзичливо приймав гостей, була і Зоя Федорівна – завідувач відділу листів та масової роботи, а потім – відповідальний секретар газети.
Фото зі святкового спецвипуску газети «Голос Посулля», присвяченого 90-річчю часопису (Микола Донцов «Творці справжнього літопису Посульського краю», 10 вересня 2021 року).
…У «районку» Зоя Даниленко потрапила випадково. Їй, філологу за освітою (до речі, Вінницький педагогічний інститут закінчила з відзнакою), не знайшлося місця в середній школі. Хтось порадив піти тимчасово попрацювати в редакції. Переборовши страх, молода жінка зважилась. Але правду кажуть: немає нічого більш постійного за тимчасове. Спершу Зоя влаштувалася коректором. Старші колеги запропонували паралельно писати. Спробувала – вийшло! Згодом її перевели на посаду кореспондента, потім – завідувача відділу. Так і залишилася в журналістиці на все життя.
Повертаючись із чергового відрядження. 60-ті роки минулого століття.
Про що писала Зоя Даниленко? Та про все! З-під її пера виходили аналітичні проблемні матеріали, цікаві репортажі, краєзнавчі дослідження, розповіді про фронтовиків Другої світової війни. Відомо, що районна газета – мов та грубка, в яку потрібно постійно підкидати дровець. Робота в ній заточена насамперед на оперативність, розслаблятися не доводиться. Втім, щоденний шалений темп не позначався на якості матеріалів Зої Даниленко: усе, що вона готувала, відзначалося цікавою темою, професійним стилем, перевіреними фактами.
За оперативними репортажами, інтерв’ю та кореспонденціями Зоя виїжджала у відрядження: іноді на редакційному «бобику», частіше – на громадському транспорті, на попутках, а то й пішки. «Відписувалась» і в редакції, й увечері вдома, приносячи в сумці разом із купленими продуктами блокнота зі свіжими короткими нотатками. А траплялось і так, що ще на зворотному шляху, в очікуванні транспорту могла, примостившись на лавочці чи на якомусь камінчику, на одному подиху відобразити свіжі враження в газетному матеріалі, щоб потім здати його в номер і незабаром знову вирушати в дорогу. Випадало працювати й у вихідні: вона часто висвітлювала різні районні фестивалі, звітні концерти, змагання.
Колектив редакції газети «Світло Жовтня» (кінець 60-х років минулого століття). У першому ряду: в центрі – редактор В.Л. Хілько, справа – З.Ф. Даниленко; у другому ряду: зліва направо – завідувач сільгоспвідділу А.П. Тимченко, фотокор В.Ф. Федько, друга справа – коректор К.Ф. Коренєва. На жаль, пригадуємо не всіх.
Колектив редакції на зборі врожаю (кінець 60-х років). У центрі – літпрацівник К.І.Надолько, зліва направо: завідувачка відділу листів і масової роботи редакції З.Ф. Даниленко, завідувач відділу сільського господарства А.П. Тимченко, коректор газети К.Ф. Коренєва, друкарка редакції Н.Г. Топоркова.
Особливе місце в роботі Зої Даниленко було відведене комунікації з відомими земляками, листуванню, підготовці з ними інтерв’ю. Приїжджаючи на свою малу батьківщину, неодмінно заходили до редакції, аби поділитися з читачами новими здобутками і враженнями, письменники Дмитро Білоус, Олекса Ющенко, Григорій Білоус, Іван Власенко, журналіст сатиричного журналу «Перець» Владислав Бойко, багато інших відомих недригайлівців. Нерідко вони дарували Зої Федорівні свої книги з теплими автографами. Навіть уже перебуваючи на заслуженому відпочинку, журналістка Даниленко продовжувала з ними листуватися.
Після зустрічі в редакції зі славетним земляком і його батьком (кінець 70-х років минулого століття). Зліва направо: заступник редактора І.Т. Бойченко, редактор газети В.Я. Стецюра, батько співака Ю.О. Мокренко, народний артист А.Ю. Мокренко, керуючий Тернівським відділенням «Сільгосптехніки» І.П. Вітренко, заввідділом листів та масової роботи З.Ф. Даниленко, відповідальний секретар М.Г. Зубенко, кореспондент газети В.С. Шевчун.
Особливо дружні стосунки у Зої Федорівни склалися з народним артистом України, багаторічним генеральним директором і художнім керівником Національної опери України ім. Т.Г.Шевченка, одним із фундаторів і активним членом Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, лауреатом Державної національної премії України ім. Т.Г.Шевченка Анатолієм Мокренком. Разом вони готували публіцистичні роздуми співака-громадянина, які друкувались на шпальтах газети під рубрикою «Шляхами пісні», а також інтерв’ю зі славетним земляком.
Напис на фото: «Глибокошановній Зої Федорівні Даниленко на згадку щиро – Анатолій Мокренко. 1972 рік, м. Київ».
Майже до останніх маминих днів Анатолій Мокренко надсилав їй на домашню адресу листи, в яких розповідав про свою роботу, поїздки, організацію дитячих музичних фестивалів у його рідних Тернах. Писав, хоча знав: Зоя Федорівна за станом здоров’я вже не буде готувати газетних публікацій. Напевне, для цієї уславленої та впевненої в собі людини все-таки була важлива думка, підтримка й дружня порада землячки, оскільки артист її дуже поважав. Він подарував журналістці не одну свою книгу зі щирими дарчими написами.
Якось мені, тоді молодій кореспондентці обласної газети, пощастило брати інтерв’ю в Анатолія Юрійовича, коли він приїздив до Сум. Пригадую, як відразу просвітліло його серйозне обличчя, настільки довірливішою стала розмова, коли я зізналась, що моя мама – Зоя Федорівна. А мені назавжди запам’яталась одна мамина оцінка знаменитого земляка, справжнього українського патріота: «Дивись, який він відомий, об’їздив пів світу, а постійно розмовляє рідною мовою!». У ті застійно-радянські часи українська мова із вуст митця була рідкістю і звучала майже як виклик «великому и могучему».
ТАЛАНТ ВІДКРИВАТИ ТАЛАНТИ
Та, напевне, найбільше шанували Зою Даниленко за її наставництво – талант (даруйте за тавтологію) відкривати молоді таланти. Навіть важко перерахувати всіх, у кого вона помітила іскру Божу, кого мотивувала і надихнула пов’язати життя з дивовижною, творчою професією – журналістикою.
Більшість нинішніх газетярів «районки», багато сумських і київських журналістів вилетіли саме з-під Зоїного «крила»:
Анатолій Тимченко – колишній заступник головного редактора обласної газети «Ленінська правда» (згодом – «Сумщини»), заслужений журналіст України;
Микола Науменко – завідувач відділу цієї газети;
Віктор Бойко – колишній головний редактор цієї ж газети, ексголова обласної організації Національної спілки журналістів, заслужений журналіст України;
Владислав Бойко – журналіст сатиричного журналу «Перець»;
Михайло Дорошенко – прессекретар Президента України, головний редактор газети «Україна молода», заслужений журналіст України;
Іван Бойченко – багаторічний редактор газети «Світло Жовтня», головний редактор Сумського обласного телебачення, перший заступник начальника управління преси та інформаційної політики обласної державної адміністрації, начальник відділу інформаційно-аналітичної роботи обласної ради, викладач кафедри журналістики Сумського держуніверситету;
Ірина Панасенко – ексредактор газети «Голос Посулля», редактор газети «Суми і сумчани», викладач СумДУ, видавець;
Микола Гриценко – головний редактор Сумського обласного телебачення, пізніше – представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Сумській області; керівник пресслужби Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, головний редактор журналу «Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення», виконавчий директор Сумського земляцтва в місті Києві, редактор суспільно-політичного видання «Грінченко-інформ», нині – перший заступник Голови Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв України, автор дванадцяти книг прози, поезії, публіцистики, сценаріїв документальних фільмів, пісень; лауреат літературних премій: імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», імені Леоніда Глібова, імені Івана Кошелівця, імені Олександра Олеся, імені Павла Тичини;
Іван Житник – ексредактор Буринської районної газети «Рідний край»;
Іван Абаровський – кореспондент районної газети «Світло Жовтня» («Голос Посулля»), заступник голови колгоспу «Україна», завідувач Недригайлівського краєзнавчого музею, краєзнавець, історик, співавтор багатьох краєзнавчих видань про рідне Посулля;
Василь Шевчун – головний редактор обласної газети «Діалог»;
Алла Акіменко – сумська журналістка, поетеса, член Національної спілки письменників України та багато інших…
Усі вони – самодостатні люди, професіонали, яскраві особистості. Дехто вже став ветераном, декого, на жаль, немає з нами…
Колектив редакції у 60-х роках минулого століття. У першому ряду зліва – заввідділу листів З.Ф. Даниленко, крайня справа – літпрацівник К.І. Надолько; у другому ряду: зліва – заступник редактора О.С. Хекало, в центрі – редактор В.Л. Хілько, крайній справа – заввідділу сільського господарства А.П. Тимченко.
Багатьох молодих авторів Зоя Даниленко мотивувала до навчання на факультеті журналістики, хоча вступити до Київського університету на ту пору було досить важко. Я особисто, напевно, із сьомого класу (після того, як передумала ставати космонавтом) захворіла новою, не менш «космічною», як для Недригайлова, мрією – про факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (так він називався). Тоді на всю Україну було тільки два факультети журналістики – у Києві та Львові. Мрія виникла сама собою, бо я зростала в атмосфері постійних маминих розповідей про редакцію, цікавих людей, з якими їй випадало зустрічатись, сама часто туди бігала, знала всіх маминих колег, іноді ходила разом із мамою на редакційні завдання. Пробувала й сама дописувати. Бувала і в друкарні, не раз спостерігала за процесом випуску газети, з особливим трепетом вдихала запах щойно надрукованого часопису.
А потім була перша в житті серйозна поразка: не вступила до університету. Як пізніше з’ясувалось, і помилок у творі медалістки не було, але ж і «блату» – теж… За порадою тодішнього декана факультету журналістики Дмитра Михайловича Прилюка, якого я випадково зустріла у приймальній комісії, коли забирала документи, пішла працювати в колгосп, «аби більше пізнати життя і зробити усвідомленішим вибір майбутньої професії». По-чесному щодня упродовж десяти місяців ходила на тяжку колгоспну роботу в городній бригаді.
1981 рік. Зоя Даниленко з чоловіком Василем Даниленком і донькою Наталією, авторкою цього матеріалу.
Чи був той рік для мене втраченим? З якого боку подивитись. Звичайно, часу шкода, проте саме завдяки мамі моя особиста драма стала виглядати мізернішою. Окрім чорних рук, в які намертво в’їлися земля та бадилля, я справді набула певного життєвого досвіду та отримала чимало позитиву. За маминою порадою адреси для газетних публікацій знаходила на своєму ж першому робочому місці. Писала як загалом про свою овочеву ланку, так і про окремих її працівниць, про їхніх чоловіків-ветеранів, про колгоспну молодь тощо. Кожна газетна публікація відгукувалась радістю у моєму серці і посилювала переконання: я на правильному шляху! Ці вирізки склали чималеньку теку, яку я згодом представила журі творчого конкурсу (був тоді такий) і за яку отримала, вважаю, заслужену п’ятірку.
У моєму вступі наступного року до столичного університету була, безперечно, й мамина заслуга. А мамі цей мій «прорив» до Києва теж дав вагомий аргумент. Відтоді вона переконливіше агітувала молодих працівників і авторів газети здобувати журналістську професію: «Моя дочка вступила без знайомства – і в тебе все вийде!». І цією «протоптаною» стежиною до столичного вишу потім пройшло багато розумних, цілеспрямованих, талановитих недригайлівців: Іван Бойченко, Іван Абаровський, Жанна Абаровська, Наталія Постоєнко, Ірина Панасенко, Василь Шевчун, Микола Гриценко…
Принагідно зазначу, що всім студентам, окрім різних практичних настанов, Зоя Даниленко давала ще й таку пораду-застереження: будь обережним, не ведись на різні провокації, тримай язика за зубами. Звідкись же знала ця мудра, досвідчена жінка, що на ідеологічному факультеті у 70-80-х роках минулого століття будуть «стукачі», які зумисне розкручуватимуть розмови на «слизькі» теми, щоб потім звинуватити тебе у «буржуазному націоналізмі». З нашого курсу, до речі, за таким формулюванням «вилетів» не один студент. Тож мамині поради багатьом стали у пригоді під час таких ось «відвертих» розмов.
Журналісти «районки» вміють бути вдячними. Тому не випадково в діяльності газети був період (дещо благополучніший у матеріальному плані за сьогоднішній), коли з метою вшанування колишньої колеги, особливо її внеску у підбір і плекання журналістських кадрів, редакція «Голосу Посулля» заснувала журналістську премію імені Зої Федорівни Даниленко, якою відзначала своїх талановитих майстрів пера.
…Протягом багаторічної журналістської роботи мені не раз серед героїв матеріалів чи просто знайомих траплялися люди, які, незважаючи на свої успіхи, з деяким сумом зізнавались: «Знаєте, а я теж у молодості мріяв (мріяла) про журналістику. Але мені не вистачило сміливості вступати на факультет журналістики». Вважаю, що на їхньому життєвому шляху просто не зустрілась така Зоя Федорівна.
ЗУСТРІЧ, ДАРОВАНА ДОЛЕЮ
Ось як згадують про Зою Федорівну журналісти, в житті яких вона відіграла важливу роль. На моє прохання поділилися своїми спогадами Іван Бойченко та Микола Гриценко.
Іван Бойченко: «Мені в житті прямо-таки щастить на хороших людей. Скрізь і в усьому. Та з особливим щемом завжди згадую колишню колежанку – Зою Федорівну Даниленко. Ми більше десяти років працювали разом у редакції Недригайлівської районної газети. Я – на різних посадах, вона – майже всі роки завідувала відділом листів і масової роботи. Грамотний філолог за освітою, талановитий журналіст за покликанням, вона очолювала той підрозділ, у якому завжди було шумно і гамірно: читачі газети, автори майбутніх публікацій, працівники правоохоронних органів, освітяни Посульського краю, юнкори – всі намагалися зустрітися із Зоєю Федорівною, одержати консультації щодо розробки намічених тем. Вислухавши поради досвідченої журналістки, зарядившись упевненістю та натхненням, вони окриленими залишали відділ.
Пригадую, тоді практично в кожному селі колишнього Недригайлівського району були творчі, активні та надійні сількори. Вони надсилали до редакції, частіше особисто Даниленко, свої дописи поштою, передавали автобусами (ще забезпечувалося надійне транспортне сполучення!), оперативні інформації диктували телефонами. Таку системну співпрацю започаткувала і активно її підтримувала все життя Зоя Федорівна.
У першому ряду: крайні справа – редактор газети В.Я Стецюра та завідувач відділу листів і масової роботи З.Ф. Даниленко. У другому ряду: ліворуч – поет М.А. Зірниченко, третій – директор Недригайлівської середньої школи М.Ю.Демченко. У третьому ряду зліва – поет М.П.Нелин, праворуч – активний позаштатний автор газети К.О. Мажников. Початок 70-х років.
Багато з тих, хто з юних літ «топтав стежку» до Зої Даниленко, стали визнаними поетами і письменниками, професійними журналістами, працювали в престижних обласних і республіканських виданнях, очолювали солідні редакційні колективи. Але й через десятиліття вони, колишні вихованці незабутньої Вчительки-наставниці, використовували найменшу можливість, щоб зустрітися, поговорити, прозвітувати тій Людині, яка допомогла їм широко розправити свої професійні крила.
Працюючи поруч із Метром журналістики, я завжди дивувався її вмінню спілкуватися з людьми, в будь-якій ситуації «розговорити» співбесідника, непомітно спрямувати розмову в потрібне русло. І ще одне – вона ніколи нічого не записувала. Ну хіба що якесь прізвище, щоб, не дай, Боже, не помилитися, або для гарантії занотувати якусь цифру чи дату. Всю інформацію запам’ятовувала і тримала в голові. Було, повернеться з відрядження і могла протягом пів години чи й години розповідати про ветерана Другої світової війни: де й коли воював, які населені пункти, в яких областях чи країнах визволяв, у складі яких полків чи дивізій проходив службу, коли і які нагороди отримав, де лікувався після поранення. Розповідь, тиха і спокійна, лилася, ніби пісня. А через кілька днів усе сказане перетворювалося в неповторну історію на сторінках «районки», яку просто неможливо було не дочитати до кінця.
Багатьох героїв публікацій Зої Федорівни давно вже нема на цім світі. Проте нариси про колишніх фронтовиків, мудрих керівників, молодих новаторів виробництва, педагогів, статті на моральні теми зберігаються у пожовтілих від часу редакційних підшивках. Вони, немов живі свідки, нагадують нам: тут працювала безмежно талановита Журналістка. Світла їй пам’ять».
Редакційний колектив на суботниках. Зліва направо: кореспондент газети К.І. Надолько, друкарка Н.Г. Топоркова, техпрацівниця К.І. Строколіс, заввіділом З.Ф.Даниленко, головний бухгалтер Є.М. Строзенко, редактор В.Я. Стецюра. 70-ті роки минулого століття.
Зліва направо: заввіділом А.П. Тимченко, коректор К.Ф. Коренєва, літпрацівник К.І. Надолько, заступник редактора О.С. Хекало, заввіділом З.Ф. Даниленко, головний бухгалтер Є.М.Строзенко. 60-ті роки минулого століття.
Микола Гриценко: «Зоя Федорівна Даниленко – делікатна, чемна, добра й водночас… вимоглива та строга. Як вчителька. Такою я запам’ятав її, будучи юнкором Недригайлівської районної газети «Світло Жовтня» другої половини 1970-х… Вона – одна із тих чарівниць, які трапляються на життєвій стежині, аби вивести тебе на світлий шлях.
…При читанні студентам столичного грінченкового університету курсу «Авторські майстер-класи з журналістики» неодмінно одне із занять присвячую темі ЛЮДСЬКОЇ ВДЯЧНОСТІ. І в тій темі – щирий спогад про Зою Федорівну Даниленко, мого першого педагога-практика в журналістиці! Саме вона розгледіла «щось» у ранніх дописах до «районки», запросила до школи юнкорів. Від цієї жінки я дізнався про журналістську професію, на яку, виявляється, можна вивчитися. Ця тихенька, маленька, красива, сивочола, усміхнена жіночка зуміла вселити-вдихнути в моє юне серце одержиму віру в те, що «не святі глечики ліплять», а отже – висока планка факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка може бути підйомною й для хлопця з Тимченків Недригайлівського району… Зоя Федорівна підтримала багатьох.
Я іноді задаюсь запитанням: а якби не було З.Ф. Даниленко, чи склалася б моя доля журналіста й літератора?! Й чесно відповідаю: ні! Зустріч із нею дарована Долею так вчасно, коли в серці бубнявіли незрозумілі й мені самому кучеряві слова, які хтось мав побачити. Вона їх розгледіла, відчула, поцінувала, підтримала.
Зачитую студентам листи від Зої Федорівни, які досі зберігаю. Вона їх надсилала мені, школярику, аналізуючи той чи інший допис, надаючи поради, критикуючи й надихаючи.
Дякую, моя журналістська мамо, за той первинний урок журналістики, який привів мене в Словесне Ремесло, розбудив неймовірні фантазії, що згодом вилилися у власних публікаціях, сценаріях, телепрограмах, фільмах, книгах. У них – часточка й Вашого добра та віри, дорога Зоє Федорівно».
А ось цитати зі спецвипусків «районки», присвячених історії газети:
Жанна Абаровська – заступник редактора Недригайлівської районної газети «Голос Посулля» (Із публікації «Золотий фонд Недригайлівської газети», «Голос Посулля», 5 червня 2020 року): «Більше року до офіційного прийняття на роботу я співпрацювала з районною газетою як сільський кореспондент. Писала замітки про діяльність Вільшанської дільничної лікарні, де трудилася медсестрою. Якось, будучи в Недригайлові, наважилася зайти до редакції і представитися. Мене зустріла Зоя Федорівна Даниленко, яка багато років була відповідальним секретарем. Дуже тепло й чуйно вона поставилась до цього візиту. Розпитала мене про життя й плани надалі, коротко проаналізувала мої дописи й дала ряд цінних порад. Як я дізналася пізніше, Зоя Федорівна сказала тодішньому редактору Івану Тимофійовичу Бойченку, що з мене «будуть люди» й порадила подумати стосовно того, щоб узяти на роботу. Так я стала журналістом.
«Наш сивий ангел» – так колись назвала Зою Федорівну Ірина Панасенко в своїй публікації, ілюстрованій уже мудрочолим фотознімком цієї дивовижної жінки. Більше тридцяти років віддала З.Ф. Даниленко нашій рідній «районці» – писала чудові матеріали про людей і для людей, керувала творчим процесом, підтримувала задуми й поривання колег, слідкувала, щоб усе було гаразд. А ще виростила чи допомагала ростити цілу плеяду журналістів, бо в неї було особливе чуття на талант. Надзвичайно теплими словами згадують настанови Зої Федорівни Віктор Михайлович Бойко, Микола Семенович Гриценко, Іван Олександрович Житник, Іван Кирилович Абаровський, Іван Тимофійович Бойченко, Ірина Миколаївна Панасенко, Наталія Іванівна Постоєнко, Микола Андрійович Андрієнко та інші митці пера, в яких З.Ф. Даниленко вклала частинку свого серця. Мені пощастило працювати з Зоєю Федорівною тільки пару місяців, потім вона пішла на заслужений відпочинок. Але ще кілька років ми зідзвонювалися, і в кожному її дзвінку звучали для мене мудрі поради, теми та ідеї для газетних матеріалів».
Іван Абаровський – завідувач Недригайлівського краєзнавчого музею (із публікації «В літах, але завжди молода», «Голос Посулля», 24 вересня 2021 року): «На роботу в редакційний колектив я влився тоді, коли газеті ще не виповнилося й п’ятдесяти років. І був наймолодшим серед 13 осіб редакційної установи. Лише на два роки старшим за мене був Іван Житник. Він їздив на роботу з Тернів, я – з Білоярського. Іван Олександрович хоч і мав уже вищу освіту, але в журналістиці був новачком. Прийшли ми з ним на роботу в один день – 2 січня 1980 року. Справжнім опікуном для нас з ним стала З.Ф. Даниленко. На той час Зоя Федорівна обіймала редакційну посаду завідувача відділу листів і масової роботи. Часто підміняла відповідального секретаря редакції. Як виявилося пізніше, справжньою порадницею не лише по роботі, а й у виборі по життєвій дорозі вона стала не тільки для нас з Іваном Житником. Саме завдячуючи їй я набрався сміливості і поїхав здавати екзамени до столичного вузу. І здав їх, через кілька років отримавши диплом журналіста. А тому недаремно редакція «Голосу Посулля», аби вшанувати цю Людину, започаткувала кілька років тому премію імені Зої Федорівни Даниленко».
У першому ряду зліва направо: заступник редактора О.С. Хекало, завідувачі відділів В.Я. Стецюра, З.Ф. Даниленко, директор друкарні Д.І. Олійник. У другому ряду: зліва направо – редактор газети В.Л. Хілько, кореспондент-організатор районного радіомовлення П.К. Затула, головний бухгалтер друкарні М.А. Булава. Кінець 60-х років.
ЖУРНАЛІСТИКА «НЕ ВКРАЛА» МАМУ!
Зоя Даниленко по-справжньому любила газету. Вона буквально жила роботою. Переживала, дуже відповідально ставилася до підготовки матеріалів, до редакційного життя. Вдома постійно розповідала про редакційні справи, тепло відгукувалася про колег, особливо щиро раділа успіхам молодих. Словом, була повністю відданою журналістиці. І все ж…
І все ж журналістика «не вкрала» нашу з братом маму! Уже дорослою я усвідомила, настільки непросто їй було поєднувати складну, емоційно виснажливу професійну діяльність із турботою про сім’ю, двох дітей, город, хай невелике, але підсобне господарство. Ми зовсім не були обділені маминою ласкою і турботою. Вона встигала не просто нас нагодувати-одягнути, перевірити уроки, а й знаходила час, щоб напекти у вихідні смачних пиріжків, змайструвати нам найкращі в школі новорічні костюми, у час суцільного дефіциту зшити мені за власноруч виготовленими викройками платтячка, сходити з нами в дитячу бібліотеку, щоб вибрати найцікавіші книжки. А головне – вона знаходила час, аби хоча б під час спільного заняття домашніми справами поговорити, розпитати про наші успіхи і проблеми. Наша найрідніша людина вміла уважно вислухати, втішити, підказати вихід зі складної ситуації, вселити оптимізм. Вона була для нас і моральним авторитетом, і щирим другом. Пізніше, коли я вже працювала в різних газетах, ми часто розмовляли з нею як колеги про роботу і журналістику. Мама наводила приклади зі своєї практики, підказувала цікаві теми та адреси для майбутніх матеріалів, делікатно допомагала спуститись «із романтичних небес на грішну землю», щоб не занурюватись у тимчасові професійні розчарування і негаразди, а вперто йти далі.
Мама знала про наших друзів-однокласників, потім – однокурсників, згодом – колег, давала корисні поради, спішила на допомогу, підстраховувала, особливо, коли хворіли наші діти. Зоя Федорівна була дуже люблячою бабусею. Вона була готова жертвувати власним часом, інтересами і навіть здоров’ям, аби її рідним було добре.
Так само золотою людиною називали її сусіди та знайомі. Делікатна, неконфліктна, хоча й принципова, щира, милосердна, вона вміла ненав’язливо підтримати й допомогти тим, хто цього потребував. Уже дванадцять років матусі немає з нами, а серце не хоче з цим змиритися…
А закінчити цю розповідь про мою-нашу журналістську маму хочу неформальним, дуже теплим і щирим некрологом, який було опубліковано в «районці», коли Зоя Даниленко пішла у Засвіти.
І ПОГАСЛА ЗОРЯ ПРОДОВЖУЄ СВІТИТИ…
«1 травня 2012 року після важкої тривалої хвороби на 82-му році пішла з життя дуже хороша людина – Зоя Федорівна Даниленко.
Кажуть у народі, що кожна річ схожа на свого хазяїна. Зоя Федорівна протягом тридцяти п’яти років робила Недригайлівську районну газету – і весь цей довгий період «районка» в чомусь була схожа на неї. Якщо говорити про найголовнішу рису відповідального секретаря редакції Даниленко, то це, безперечно, була надзвичайна відповідальність. Тобто назва посади якнайточніше визначала характер цієї людини.
З нею було легко працювати керівництву, бо Зоя Федорівна віддавалася роботі сповна. З нею приємно було колегам, бо кожному вона щиро бажала добра, по-материнськи старалася підказати, допомогти, підтримати, заохочувала до подальшого навчання та кар’єрного зростання. Її знали і любили читачі, бо це була щедра й цікава авторка численних нерядових матеріалів. Глибоко вболіваючи за свою справу, З.Ф. Даниленко організувала широку мережу позаштатних кореспондентів у різних куточках району, щоб газета була живою і насиченою змістом, географічно різноманітною. Вона, крім основної багатогранної роботи, вела обширне листування з видатними земляками по всій Україні та за її межами.
Зоя Федорівна була схожа на ясну теплу зорю, яка дарувала своє проміння оточуючим, зігрівала любов’ю і приязню, несла у світ мир і злагоду. Встигала скрізь: була відмінним працівником і своєрідним ангелом-охоронцем колективу, дбайливою дружиною, люблячою мамою, лагідною бабусею, гарною господинею. Її ніхто не замінив у редакції районної газети, бо дуже важко досягти високо виставленої Зоєю Федорівною планки вміння, досвіду, таланту. Непоправна ця втрата й для родини, адже вона вкладала в неї стільки душевної праці, старанності й властивої їй у всьому відповідальності.
Переступивши поріг вічного життя, З.Ф. Даниленко залишиться в добрій пам’яті багатьох і багатьох людей, які її знали, яким вона подарувала частинку свого серця. Як погасла зоря, чиє проміння летить до землі ще роки й роки, Зоя Федорівна довго буде світити тим, хто її пам’ятає.
З сумом та співчуттям до рідних і близьких – колектив редакції газети».
Справді, зоря моєї-нашої журналістської мами – Зої Федорівни Даниленко – продовжує нам світити, допомагає не схибити у моменти випробувань, підтримує у тяжку хвилину, додає наснаги творити і жити гідно.
Світла тобі пам’ять, наш ангеле-охоронцю!
Наталія ДАНИЛЕНКО,
член Національної спілки журналістів України
P.S. Автор висловлює щиру подяку за допомогу при підготовці цього матеріалу редакторові газети «Голос Посулля» Ігорю Васильовичу Скрипченку, ексредакторові цієї газети Івану Тимофійовичу Бойченку, іншим працівникам редакції, а також заступникові голови Національної спілки письменників України Миколі Семеновичу Гриценку.
Фото з редакційного архіву «Голосу Посулля» та особистого архіву родини Зої Даниленко.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
