Світлана Василівна Геренко – заслужена журналістка України, людина неймовірного таланту та сумлінності по відношенню до своєї справи. Більше, ніж 45 років, віддала журналістиці. «Червоний промінь», «Ленінська правда» (потім «Сумщина») – де б вона не працювала, завжди робила все, аби показати справжнє життя людей. Саме тому не відмовлялася від поїздок, різних відряджень; і так об’їздила, збираючи історії людей, усю Сумщину, вздовж і впоперек. Бо по-іншому не могла, так казало їй серце.
– Розкажіть про своє дитинство. Якою дитиною Ви були?
– Дитинство було досить важким, але й не менш веселим. І що головне – сповненим різних ідей та задумів. Вже у 7-му класі я захопилася тим, щоб щось написати для газети. У нас була газета «Промінь Комунізму» в Хотіні, і ми почали готувати матеріали про догляд за полями, потім було так приємно бачити ці маленькі замітки, коли відкривав газету. З того часу я загорілася бажанням писати, загорілася стати журналісткою. Моя перша школа була 8-річною, ми перейшли у дев’ятий клас у Новосічанську. В Харкові на той момент діяла молодіжна газета, яка була аж на три області, в тому числі й на нашу, я почала писати більші і ґрунтовніші матеріали та надсилати їх туди. Моя мрія про журналістику остаточно сформувалась і я знала, що шляху назад уже нема.
– Що такого особливого знайшла маленька школярка в такій, здавалося б, дорослій і важкій справі?
– Я на той момент не усвідомлювала, що це така доросла справа і як багато треба працювати. Я більш романтично тоді дивилась на ці речі: ми щось добре зробимо, і вся школа буде про це знати! Мені ця справа здавалася цікавою а головне – потрібною. І виявилося, що журналістика – це моя доля, і ніяк інакше.
– Ви обрали журналістику, але пішли навчатися на філологічний. Чи означало це, що Ви попрощалися з мрією ?
– Я вірила до кінця. Не обов’язково мати профільну освіту: можна бути математиком, юристом – головне, щоб журналістика жила в душі. Навіть на філологічному я все рівно думала, як правильно писати заголовки, тобто про журналістику не забувала.
– Після навчання Ви працювали в школі. Чи подобалося це Вам?
– Це була Новосічанська середня школа, в теперішньому Сумському районі, – заклад із хорошою основою, значними традиціями. Ми придумували різні естафети, освітні заходи. Зустрічались із школярами з інших шкіл нашого району. Була велика кількість семінарів, зокрема, в Києві, де я брала участь.
Потім уже з’явилася можливість писати для газети «Червоний промінь». Мене знав редактор і без всілякої перевірки покликав туди працювати. Вчителювання мені теж подобалось, але я це сприймала, як етап свого життя, а тут – повернення до головної мрії.
– На початках журналістської кар’єри, я читав, був епізод, коли хотіли все кинути і повернутися в школу. Але тоді Вас відмовив директор цієї самої школи. Що стало причиною тієї кризи?
– Насправді, я дуже любила свою Новосічанську школу, у мене було багато теплих спогадів, сумувала за шкільним життям, заходами, які ми там проводили. Я часто сумувала, думала повернутись назад. Одного разу йшла в редакцію і зустрілась із директором школи, який мав їхати на лікування в санаторій. І я почала його просити, щоб повернутись у школу. Але директор, Дмитро Іванович Скорук, строго сказав: «Я не впізнаю, це ти, чи не ти? Чому робиш крок назад і хочеш повернутись, коли в тебе така мрія, скільки ти про це писала та говорила. Тобі не треба вертатися, ти будеш у газеті, це твоя справа на все життя». В підсумку він виявився правим і я все життя віддала журналістиці.
Перші роки роботи. У відрядження – на редакційній «волзі».
– А чи часто були подібні моменти, коли здавалося «з мене досить, я більше не можу». Якщо були, то що мотивувало продовжувати далі? І чи легко взагалі бути в цій професії?
– Професія складна, тут ніде правди діти. Постійно треба думати, аналізувати і шукати нові творчі шляхи. Але в цьому і плюс, що кожен новий день не схожий на попередній. В моменти, коли було складно, на допомогу завжди приходили старші колеги, які підказували, допомогали добрим словом і турботою. Найбільше допомогав Григорій Сапожников, який казав: «З тебе вийде хороший та вмілий журналіст». Розраджували і листи від читачів, які, окрім слів підтримки, часто надавали ідеї. Попри складнощі в роботі, я вже ніколи не дозволяла собі такої слабкості та нерішучості, як на початку своєї кар’єри.
– Чи важливий для творчої людини колектив, у якому працюєш? Кого з колег згадуєте з вдячністю?
– Моя робота в «Червоному промені» якраз показала важливість колективу, колеги часто давали добрі уроки та цінні підказки. Працювала з великою кількістю журналістів, але найбільший слід у моєму житті лишив все-таки колектив «Червоного променя». Це був чудовий колектив, з яким ми готували такі матеріали, що часто обходили за професійністю солідніші видання. В колективі панували взаєморозуміння, солідарність, він був дуже дружній. Ми святкували весілля, часто виїжджали на природу і взагалі була велика кількість хороших ініціатив, які народжувалися саме в нашій команді.
Якщо виділяти якихось конкретних колег, то назву вище згаданого журналіста, а потім відповідального секретаря Григорія Скпожникова, також журналіста Георгія Яковенка… Але загалом я працювала з великою кількістю гідних журналістів. Коли ми були молодими, нам допомагали старші, так само і навпаки, коли стали старшими ми, то допомогали нашим молодшим товаришам. Якщо хтось написав хороший матеріал, – це була радість для всього колективу. Газета нас вчила багато чому.
– Назвіть період Вашої професійної діяльності, який вважаєте найпліднішим і чому саме він?
– Відповім коротко. Немає таких періодів, кожен день намагалася провести плідно, коли була така можливість.
– Чи є у Вашій кар’єрі моменти, за які Вам соромно – Ви про щось не написали, або написали не так, як хотіли б, чи щось інше?
– Завжди робила все, аби писати саме так, як думаєш, а не так, як намагалися розповідати інші; все, аби ніколи не було соромно за мої рядки, – нехай матеріал буде невеликим, але значущим. За час своєї діяльності я об’їздила всі райони в області, побувала у величезній кількості сіл та містечок, завжди намагалася бути в центрі подій і допомогати, чим можу.
Зліва направо: Світлана Геренко, Василь Кремінь – уродженець Сумщини, впродовж 1999-2005 років міністр освіти і науки України об’єднаного Міністерства освіти і науки України; Валентина Мироненко – журналістка газети «Сумщина»; Володимир Петренко – редактор газети «Ярмарок»; Віталій Кохан – власкор УНІАН. Імена ще трьох присутніх невідомі. Якщо хтось може назвати, будемо вдячні та внесемо правку до текстівки.
– Загалом які проблеми у журналістиці радянського часу та потім у журналістиці вже незалежної України були перешкодою для роботи професійного журналіста?
– Можна багато говорити про проблеми, але правда в тому, що в Україні ніколи не було легких часів. Якщо говорити про радянські часи, просто той, хто хотів щось робити, шукав шляхи, а багато хто, прикрившись страхом перед партійним керівництвом і цензурою, сиділи і скаржилися на систему. Знаю багато прикладів, коли люди робили свою роботу чесно та гідно по відношенню до читачів. Я вважала завжди, що найкраща партійність – це людяність. Тому завжди писала про людські долі, повірте, жоден режим не міг заборонити людям читати про людей.
Якщо казати про часи незалежної України, то тут і величезні проблеми з фінансуванням, війна та постійний страх за своє життя. Але справжній журналіст знайде й тут можливості, а не зупиниться.
– Ви розповідали раніше, що через відрядження доводилося віддати доцю в цілодобовий садок, із сином бачились не так часто, як хотілося… Чи не було у Вас за це образи на свою професію, чи повністю Вас розуміла родина, чи були конфлікти на цьому підґрунті?
– Родина мене повністю розуміла. Мої діти, Олена та Олег, часто слухали мої історії з роботи. Постійно запитували: «Мамо, з ким ти зустрічалася сьогодні, що запитувала?» Весь час підтримували, зокрема, моя донька Оленочка казала: «Мамо, не переживай, додому не поспішай, працюй. Ми будемо тебе чекати, а ти потім розповіси, як там усе було». Моя сім’я – це мої найбільші помічники. Та і в підсумку так сталося, що мої діти пов’язані з журналістикою.
Світлана Геренко з донькою Оленою – інтервю з нагоди маминого ювілею.
– І не можна не поговорити про Вашу другу іпостась – гумористку. Звідки цей талант у Вас? Ви з цим народилися? Чи життя навчило сміятися та іронізувати?
– Цей талант мені передався від батька, він, як то кажуть, «народний гуморист». Спочатку гуморески з’являлися, а потім дійшло і до цілих збірок, зокрема «Ласкаво просимо! Гумору підносимо». Я брала участь у кількох святах «Вишневі усмішки» та багатьох інших заходах. Гумор – це те, що рятує тебе в тяжкі хвилини, піднімає настрій іншим людям, а що може бути цінніше?…
Варуха – дівоче прізвище Світлани Василівни.
– Ну і наостанок розкажіть якусь гумореску.
– Я пораджу вам ознайомитися зі своєю книгою «Ласкаво просимо! Гумору підносимо», думаю, там кожен знайде щось собі до душі.
Колектив “Сумщини” та його гості.
Встановити комунікацію та провести інтерв’ю допомогла донька Світлани Василівни Олена, за що їй велике спасибі.
Фото – з архіву родини.
Спілкувався Олександр БУРЕНКОВ,
магістрант кафедри журналістики та філології СумДУ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
