Війна завдає нам не тільки людських та матеріальних втрат. Водночас із ними ми втрачаємо й своє психічне здоров’я, для відновлення якого знадобиться тривалий час, а декому і він, на жаль, не допоможе. Бо життя в режимі очікування виснажує, через що психіка людини часто-густо дає збій. І в цьому випадку без вчасної допомоги досвідченого фахівця не обійтися.
Наразі психологічна підтримка потрібна кожному з нас. Але в першу чергу внутрішнього відновлення потребують ті, хто зі зброєю в руках захищає українську державність і сповна відчув на собі усі жахіття війни.
Не мріяти – болісно!
У Сумах, зокрема, таку допомогу надає комунальна установа «Центр учасників бойових дій» http://atocentr.sumy.ua/. Нині у закладі зареєстровані 4 250 людей. З них 1 900 – члени сімей учасників бойових дій. За минулий рік у Центрі люди отримали понад 36 тисяч послуг, у поточному – вже 14 тисяч. І чимало з них потребували консультації психолога.
Таку потребу психологиня відділення психологічної підтримки цього центру Анна Тимченко пояснює тривалим життям у стані невизначеності.
«Ми вже довгий час живемо, не відчуваючи підґрунтя під ногами. Ми не можемо будувати плани, навіть можливості мріяти нас частково позбавили, бо мрія може в будь-який момент розбитися об реальність. І це буде ще болісніше, ніж не мріяти. Живемо тільки тут і зараз, а це втомливо. Якби сталося диво і хтось сказав чітко, скільки триватиме війна, і навіть якби то були роки, людям це було б легше сприймати, ніж навіть коротку, але невизначеність», – говорить психологиня.
Життя в умовах війни змушує людей перейматися не тільки за свій стан, а й самопочуття близьких, особливо тих, хто боронить країну від ворога. Наскільки змінить їх пережите – ще те питання.
На прохання поділитися характерними випадками своєї роботи Анна говорить, що їх безліч.
«Дуже багато психологічних проблем виникає на грунті вживання алкоголю. Привела ось до мене мама військового з алкогольною залежністю, чоловік сам її визнає. У нього сомнамбулізм, кричить ночами. У такому стані набагато важче проводити психологічну реабілітацію, і допомогу надати в короткий термін нереально. Порадила йому звернутися спочатку до нарколога, тобто дану проблему треба вирішувати комплексно, а ми в цьому питанні поки що знаходимося на початковій стадії», – розповідає Анна Тимченко.
А ще, каже вона, у її відвідувачів багато скарг на бюрократію. Наприклад, один з військових, який перебував на «нулі» і має поранення, досі ніяк не може отримати статус учасника бойових дій. Не допомогли йому ні в ТЦК, ні в інших державних структурах, куди він звертався. І це в його бригаді не поодинокий випадок. Завдяки керівництву Центру учасників бойових дій йому вдалося отримати необхідний для оформлення посвідки документ, але ж нервів при цьому людина втратила багато.
Тобто, до потрясінь, отриманих на фронті, додаються ще й втрати нервових клітин у кабінетах чиновників. Як от це трапилося з учасником бойових дій, який прагнув влаштуватися на роботу. Пішов у центр зайнятості, а тут якраз оголосили повітряну тривогу. Коли ж дали відбій, підійшов час обіду, довелося ще чекати. Отак, щоб потрапити до потрібного кабінету, день виявився втраченим. І з усім оцим люди йдуть до психолога.
«Як допомагаю? Нашою специфічною мовою – стабілізую способом вербалізації. А також безумовного прийняття, емпатійного слухання, техніками арт-терапії, зокрема сенд-плей, застосовую ферт-терапію, ізотерапію, музикотерапію, мандолотерапію тощо. Звучить, може, незвично для вуха, але це, загалом, прості прийоми. До кожного відвідувача потрібний індивідуальний підхід з використанням підходящих методик терапії. І раз він приходить на наступну зустріч, значить, ця методика обрана правильно», – мовить психологиня.
Хоча, зізнається вона, не всі дивляться на людей її професії як на помічника-порадника.
«Прийшла якось до мене сімейна пара, вірніше жінка привела чоловіка. Йому за 60 років, їй за 40. Сів він у крісло, і так скептично до мене: «Бачив я вже таких психологів». Питаю, де бачив. Виявляється, на позицію до них приходила дівчина, яка не мала необхідного досвіду праці з військовими, та ще й у зоні бойових дій. Зрозуміло, що нічим зарадити бійцям вона змогла, зате в тих з’явилася недовіра до «лікарів душ». Тож моє перше правило у роботі: не зашкодь! Слово може викликати емоції, даю можливість людині розслабитися, щоб вона відчула себе, провела у спокої час. І в багатьох випадках це спрацьовує», – ділиться секретами професії Анна Тимченко.
Емоційна ізоляція
Фахівець каже, що хлопці, які повертаються, для неї часом схожі на роботів.
«Це я кажу з власного досвіду, бо мій чоловік теж зараз військовий. І коли він повертався з гарячих точок, то певний період був для мене, немов не він. Від минулої особистості залишається мало. Ходяча крижина, яка закрилась, здається, від усього», – ділиться наболілим Анна.
Таку поведінку вона пов’язує з тим, що коли чоловіки опиняються в зоні бойових дій, то вони потрапляють в іншу реальність. Їхня основна задача там – вижити. Організм і психіка адаптуються до нових реалій і часто це супроводжується «відключенням усіх почуттів та емоцій». Емоційно розхитаний солдат має менше шансів вижити. Часто причиною такого стану є жінки, які потребують уваги і вимагають її негайно, а чоловікам потім важко зосередитись на веденні бою, на виживанні.
«Від однієї з клієнток доводилося чути скарги на чоловіка, який у телефонній розмові не проявляв емоцій, був чужим, відстороненим. Але для тієї ситуації, в якій він знаходиться, це – нормально. Ця відстороненість допомагає зберегти психіку. Тому рідні мають це розуміти і не ображатися. Це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. Вони емоційно ізолювалися, що допомагає їм проходити випробування. Вони відновляться. Згодом. За час відпустки, та ще й коли він знає, куди йому назад повертатися, цього може й не станеться, і це навіть не потрібно. Це те, що чоловік не контролює сам, це так вмикається наша психіка, щоб врятуватися, коли стоїть одне завдання – вижити». – наголошує працівниця центру.
За її словами, для того, щоб він чи вона ввімкнули швидко свої емоції, потрібні місяці, а то й роки. Людина має усвідомити, що вона в безпеці, що їй не потрібно повертатися на фронт. Тільки підтримка рідних повертатиме до звичного життя. При цьому ця підтримка повинна корелюватися з розумінням того, що цій людині зараз справді необхідно.
У зв’язку з цим фахівець дає поради, користування якими дозволить уникнути небажаних ситуацій. насамперед, це стосується дружин військових:
«Не готовий чоловік до ніжностей – не лізьте. Треба розуміти, що після пережитого дотик може сприйматись як загроза, як дотик страху, дотик смерті, дотик небезпеки. Бо не швидко усвідомлюєш, що ти вдома і обіймає дружина, а не ворог чи побратим, який тебе від чогось небезпечного відтягує, чого ти не побачив. Звиклий під час сну мацати рукою автомат, не відразу зрозуміє, що поруч дружина. Коли він вас сторониться, не лізьте з обіймами, зайвими питаннями. Запитуйте: «Що ти хочеш зараз?». Почули у відповідь щось типу «не лізь до мене» чи «нічого»? Добре. Не лізьте. Згодом він сам скаже, чого хоче. «Нічого» – це варіант норми. Займайтеся своїми справами. Краєм ока споглядайте за рідним. Але, коли оце «нічого» стало постійним і тривалим, то вже привід задуматися. Шукайте спосіб скомунікувати, щоб обговорити подальші спільні дії. Дехто може впоратися з часом і сам. А декому потрібна допомога. Надмірна замкнутість, проблеми зі сном, алкоголь, панічні атаки, агресивні прояви стосовно будь-чого – це все привід прийти до лікаря. І, можливо, це буде не психолог, а психіатр, який призначить медикаментозне лікування».
Бути людьми, бути поруч!
Родинам, говорить Анна Тимченко, потрібно усвідомлювати, що їх рідні, які повернулися з війни, бачили і усвідомлювали таке, чого краще не бачити ніколи і нікому. Але вони вже це бачили, відчували.
«Наберіться терпіння, мужності. Не перенавантажуйте їх власними емоційними переживаннями. Не ображайтеся, бо образами ми вводитимемо військового у додаткову депресію. Він думатиме, що він не такий для вас, що з ним щось не так. І він може сам себе загнати в стан, що називають ПТСР – посттравматичний стресовий розлад, навіть якщо його і не було. А з ним усе так. Його організм і психіка перебудовуються під нову реальність. Тож треба навчитися відчувати, що йому зараз потрібно», – ще одна порада від психологині.
Загалом, говорячи про підтримку психічного здоров’я українців під час війни, Анна Тимченко наголошує на відомих, але вкрай важливих речах. Зокрема, радить не забувати, що психічний стан багато в чому залежить і від фізичного самопочуття, тому варто піклуватися про себе, дотримуватися режиму праці/відпочинку, харчування; важливий інформаційний та емоційний контроль; якість і тривалість сну; захоплення/хобі.
А ще головна і загальна порада від психологині для дорослих: триматися один за одного, підтримувати, спілкуватися, навіть розширювати коло спілкування. Не залишатися осторонь від людей, яким потрібна допомога. Допомагати один одному, бо коли ми щось робимо гуртом, нас важче подолати. І це стосується як фізичного, так і психологічного стану. Для того, щоб підтримати, не потрібні ні фахова освіта, ні якісь особливі знання, ні кошти. Будьте людьми, будьте поруч.
Для внутрішньо переміщених людей, яких вирвали зі звичного кола спілкування, така ж порада: спілкуйтеся, знайдіть своє нове коло. Не бійтеся підійти до нових сусідів, знайомтеся. Нам зараз усім не вистачає спілкування.
Але може настати момент, коли спілкування тільки з друзями, рідними буде мало. І тоді потрібно сходити поспілкуватися з психологом. Своєрідними «дзвіночками» щодо цього будуть нав’язливі думки; постійне переживання подій, що з людиною відбулися; суїцидальні думки, проблеми зі сном, підвищена тривожність, панічні атаки. Без кваліфікованої допомоги вивести людину з таких станів важко. Потрібно звертатися до спеціаліста. Психолога, психотерапевта, психіатра, навіть до сімейного лікаря можна прийти, щоб допоміг розібратися, чи у вас панічна атака, чи серцевий напад. Бо симптоми схожі.
І велика кількість людей, які йдуть сьогодні до фахівців «Центру учасників бойових дій» загалом і психологів зокрема, свідчить, що їхнє ставлення до спеціалістів цього профілю зараз помітно змінилося.
«Принаймні говорити, хто це – психолог – не потрібно. Всі знають і розуміють, із чим іти до такого спеціаліста. З практики бачу, що люди стали усвідомлено звертатися до психологів і роблять це з власної ініціативи чи ініціативи рідних», – говорить Анна Тимченко.
На Сумщину – європейські стандарти реабілітації
Важливість необхідності психологічного відновлення добре розуміє й обласна влада.
Для посилення цієї роботи на Сумщині вирішили створити низку центрів реабілітації захисників і захисниць України, один з яких, зокрема, має з’явитися у Конотопському районі. https://www.facebook.com/sumska.oda/posts/658263689739572?ref=embed_post
«Реабілітаційний центр, який ми плануємо створити, буде сучасним та унікальним щодо надання широкого спектру висококваліфікованої медичної та психологічної допомоги. Наші військові зможуть проходити відновлення за європейськими стандартами реабілітації», – підкреслив під час огляду будівлі, яку сьогодні реконструюють під центр реабілітації ветеранів ЗСУ, голова Сумської ОВА Володимир Артюх.
Також нещодавно у Сумському педагогічному університеті за сприяння Міністерства ветеранів запрацював центр ветеранського розвитку
https://sspu.edu.ua/universytet/bezpekovyi-prostir/tsentr-rozvytku-veteraniv
Туди можуть звернутися ветерани війни, їхні родини та сім’ї загиблих військових, їх консультують психологи, а ще допомагають юристи.
Наявність тут правників дуже важлива, адже, як говорилося вище, дуже багато проблемних моментів у військових та членів їх сімей пов’язані саме з оформленням необхідних довідок, посвідчень. Тож можливість вирішити свої питання в одному місці дозволяє людям як зекономити час, так і зберегти нерви.
А ще у Сумах розпочалася реалізація проєкту https://debaty.sumy.ua/wp-content/uploads/2024/05/photo_2024-05-12_17-14-09.jpg “Психосоціальна підтримка для родин загиблих Захисників України”, яку здійснює команда ГО “Ветеранський простір Сумщини” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” https://t.me/sumskamiskarada/26368
Проєкт передбачає надання соціальної, юридичної та психологічної підтримки у формі групових зустрічей та індивідуальних консультацій для родин загиблих захисників. Тобто, тієї цільової групи, яка сьогодні, як зазначає Анна Тимченко, потребує фахової допомоги не менше за самих захисників. Планують організовувати арттерапевтичні сесії задля стабілізації психоемоційного стану людини, подолання негативних переживань та використання енергії для продуктивної діяльності.
Цікаво, що в регіоні намагаються надавати психологічну підтримку не тільки військовим, їх родинам, зрештою – усім, хто її потребує, але й тим, хто безпосередньо займається цією роботою.
Так, минулого року на Сумщині було реалізовано розроблений Сумським центром психічного здоров’я проєкт «Лікар та війна: профілактика професійного вигорання», в рамках якого проводилися тренінги із психологічної реабілітації для медичних працівників. Нею вже скористалися близько 130 лікарів Сумщини, де на сьогодні послуги за напрямом «Психологічна та психіатрична допомога» надають 50 медичних закладів.
Отож в регіоні є заклади і є фахівці, які вже сьогодні готові надати потребуючим психологічну підтримку. Важливо тільки не прогавити той момент, коли стає очевидним: допомога потрібна тут і зараз. Бо, як і скрізь у медицині, час хворобі не союзник…
Сергій ХАНІН, журналіст, у співавторстві з Юрієм ГОРБАНЕМ
