Вважається, що молодим складно писати присвяти своїм рідним, близьким. Працюючи з архівними матеріалами, залишеними моїм дідом Іваном Івановичем Соколовським, повністю переконалася у правильності цих слів. Адже біографія діда все ж таки залишається для мене дещо закритою навіть сьогодні, через багато років після того, як він пішов із життя. Дідусь не розповідав мені про воєнні роки, про своїх батьків. Я навіть не знала, що він володів німецькою мовою. Його життя було сповнене боротьби, тривоги, страждань, відповідальності. Людиною був виняткової чесності й порядності.
Іван Іванович Соколовський працював над власними мемуарами. Збирав, відшукував, здобував по крихтах численні документальні матеріали. Прагнув розповісти. Але не встиг…
Все починається з родини…
Іван Соколовський народився 1 серпня 1913 року в селі Ново-Миколаївці Софіївського району Дніпропетровської області у сім‘ї робітників. Батько Іван Андрійович Бартош був чех, який приїхав до України вже дорослим. А мати – Катерина Антонівна Соколовська – полька. Але в сім’ї вони говорили українською мовою. Полюбили Наддніпрянський край. У шані до України виховували і своїх шістьох дітей: трьох синів і трьох доньок. Кажуть, що великий подвиг починається з малого – з любові до того місця, де живеш. Так було й у мого діда.
Зі спогадів Івана Соколовського:
«У рідному селі Ново-Миколаївці (нині Миколаївка) пройшло босоноге дитинство. Тут все було першим: перша школа, перший вчитель, перший буквар, перше радіо, перше кіно… Перший колгосп… Мій батько був головою першого кредитного товариства. І коли він привіз перший трактор, ми хлопчики й дівчатка, збиваючись із ніг, юрбою бігли слідом за ним. Яке це було диво! Дивом була і перша автомашина. А скільки було радості, коли батько приніс першу книжку «Федько-халамидник». Не раз зачитувався нею.
Звідси, з рідного села, пішли перші кореспонденції до газет. Юнкор, сількор… Тут же в 1934 році почав працювати секретарем у колгоспній багатотиражці».
Навчатися пішов до Харківського Всеукраїнського комуністичного газетного технікуму. В ті часи це був дуже престижний заклад, де готували кваліфіковані кадри для газет і журналів. Але Іван з дитинства мріяв стати письменником. Попри важкі умови життя, навчання з гасовою лампою, поряд завжди була книжка, бо без неї не уявляв свого буття. Тому й почав торувати шлях до Московського літературного інституту, де провчився три роки на заочному відділенні. Це був незабутній час. Дуже пишався, що навчався саме там. Життя набирало обертів і здавалося перспективним. Однак згодом Соколовського мобілізували до лав Червоної Армії. За неявку на сесію до літературного інституту його відрахували зі складу студентів. Звичайно, це не надало оптимізму…
Справа батька – справа сина
У армії був молодшим командиром, старшим писарем штабу. Водночас мав посаду відповідального секретаря полкової багатотиражної газети «Красноуфимец».
Восени 1937 року повернувся з дійсної строкової служби. У кінці того ж року Дніпровщину охопила хвиля масових репресій. Не оминула вона й працівників обласної контори «Заготзерно», на пунктах якого був виявлений у зерні довгоносик. Каральні органи кваліфікували це як контрреволюційну діяльність. На Павлоградському пункті «Заготзерна» були заарештовані директор, працівник контори, а також батько Івана – Іван Бартош. До дня арешту він уже працював в іншому місці. Але його засудили до 10 років тюремного увֹ’язнення з конфіскацією майна.
Сім’я носила ярлик ворога народу, потерпала морально й матеріально. Кілька разів призначалися торги половини будинку та іншого батькового майна. Але жителі не виявляли бажання їх купувати, бо поважали й добре ставилися до родини.
Саме в той час Іван Соколовський почав працював у Павлоградській районній газеті «Соцнаступ». Але вже за місяць був звільнений як син ворога народу.
Від імені родини він написав скаргу Сталіну на сфальсифіковану справу і, попри погрози, що можуть заарештувати, поїхав до Генеральної прокуратури СРСР, куди була перенаправлена на розгляд справа батька. Тут погодилися з доводами про неправильне засудження Бартоша і направили скаргу до Києва. Іван Іванович їздив і туди, й суд змінив висновок про нібито недбалість Бартоша.
У фашистській катівні
Невдовзі Іван знову працював у Павлоградському радіокомітеті редактором політмовлення, відповідальним редактором.
Із початком Другої світової війни за наказом залишився в Павлограді для роботи в підпіллі. Створив і керував однією із бойових груп на артполігоні, брав участь у розвідувальній, агітаційній, підривній роботі в тилу ворога, а також у проведенні в лютому 1943 року збройного повстання в Павлограді. Загалом пробув у окупації 493 дні.
Пригадував дід такий випадок. Зустрівся з поліцаєм. Сиділи, розмовляли. І раптом поліцай каже: «Тут є одна наволоч – Соколовський, сміливий і зухвалий, якого ми ніяк не можемо спіймати».
Довго полювали за Соколовським. І гестапівцям таки вдалося його схопити.
Суворі дні 1942 року були найтяжчими в його житті. …Травень, чудова погода. Кілька поліцаїв ведуть Соколовського Жовтневою (Соборною) площею в комендатуру. Ведуть зарослого, побитого, знівеченого. Люди, зупиняючись, вдивляються: кого ведуть, чому така охорона?.. Він знаходився в камері смертників. Катували безупинно. Били сильно і нещадно. Особливо намагалися попасти у живіт. Шлунок змістився й опустився. З того часу все життя дідусь страждав хворобами шлунку, втратив волосся. Тоді, у застінках, думав, що йому настав кінець. Але пощастило залишитися живим.
Зі спогадів Івана Соколовського:
«37 днів тривало єдиноборство з фашистськими катами. Але я вистояв, вийшов переможцем. Як не згадати добрим словом монтера Павлоградського радіовузла Бориса Кременецького, який погодився стати свідком. Ризикуючи своїм життям, дав поліції свідчення, що я виключений з партії, був знятий із роботи в радіокомітеті й відправлений на риття протитанкових окопів…»
Своячка Соколовського Ірина Костюченко разом із дружиною дідуся Ольгою Костюченко (Соколовською) зробили все, щоб визволити його з гестапо. Врешті викупили за золоті ювелірні прикраси.
Тоді у ворожому стані панувала, як сказали б зараз, корупція. Це було на користь підпільникам. За хабар, частіше у вигляді їжі й самогону, продавались і купувались посади, обмінювалися зброя, боєприпаси й амуніція. За два курячих яйця купували автомат, за курку – кулемет. Крім німців, у Павлограді стояли ще італійські, угорські, румунські частини. Вони сиділи на такому голодному пайку, що після війни у річці Вовча, яка протікала за містом, кілька років потому не водилися жаби. Їх усіх поїли представники непереможних військ вермахту.
За горем – горе…
Іван ще не встиг одужати після тюрми, як прийшло нове горе: від бомбардування загинули його дружина, колишня вчителька Ольга Костюченко (Соколовська), і син Анатолій, якому було всього два роки й шість місяців.
Дружина з синочком перебували вдома, на хуторі Широка Балка, неподалік від Павлограда. Вночі раптово з‘явився літак, який скинув бомбу на хату. Назавжди залишилися у пам’яті Івана руїни й згарище, де знайшов дитячу іграшку – медведика, дивом збережену від руйнівної сили. А на одвірку в диму тріпотіла біла мережана серветка з етажерки.
Зі спогадів Івана Соколовського:
«Ніхто не знав тяжкого життя підпільників, нелюдських умов їх роботи у тилу ворога. У нас не було ні флангів, ні тилу. Кожний день доводилося напружувати нерви, ризикувати життям, вести бій з гітлерівцями.
Скільки горя зазнала моя мати – Катерина Антонівна… Її вісім разів ставили до стінки, вимагаючи повідомити, де переховуюся я. Безперервні обшуки, грабування супроводжувалися знущаннями з батьків. Вся вулиця Громадська співчувала матері, її біді».
Іван Соколовський за доблесть і мужність, виявлені в підпільній боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, нагороджений багатьма орденами та медалями. Зокрема, орденом Червоної Зірки та медаллю «Партизану Великої Вітчизняної війни» першого ступеня. А по війні (вже у 80-ті роки), як і багато ветеранів, одержав орден Вітчизняної війни першого ступеню.
Доля робить подарунки
У 1943–1948 роках Соколовський працював пропагандистом Гафурійського райкому в Башкирії, відповідальним секретарем редакції газети «Павлоградська правда», відповідальним редактором Криворізької газети «Червоний гірник».
У 1944-му, під час роботи в «Червоному гірнику», зустрів молоду, красиву, чорнооку Ларису Зінченко. Вона теж була журналісткою. Коли Кривий Ріг звільнили від ворога, Лариса з сім’єю – матір’ю, молодшими сестрою і братом – повернулась у рідне місто з евакуації. Батько був на фронті. Працювала у багатотиражці. Була веселою, кмітливою і, безумовно, красивою. Нагадувала зовнішньо зірок – актрис того часу: чи Зою Федорову, чи Валентину Сєрову. А головне: була розсудливою, виваженою і розумною. Завжди – душа компанії, гарно співала, добре грала на фортепіано й гітарі. А ще, як годилося в ті роки, дружила зі спортом. До війни на змаганнях із гімнастики здобула друге місце в Україні. Уявляєте тендітну, але міцну і вправну дівчину у гімнастичному костюмі на брусах, колоді, чи килимі? Іван закохався з першого погляду.
Запропонував, як кажуть, руку й серце. Однак Лариса пояснила: «Війна… Шлюб, родина, особисті клопоти – не на часі. Ось коли здобудемо перемогу, тоді й вирішимо все». «А якщо війна закінчиться скоро?» – не вгамовувався мій дідусь. «Тоді в перший день перемоги й візьмемо шлюб».
11 травня 1945 року вони одружилися. Через рік народилася донечка (моя мама), яку назвали Вікторією на честь дня Перемоги.
Лариса з Вікторією.
Чоботи – від Брежнєва
У міській газеті «Червоний гірник», де Соколовський працював відповідальним редактором протягом чотирьох років, склався сильний творчий колектив. Соколовський умів керувати. Горою стояв за кожного співробітника. У ті важкі повоєнні роки намагався допомогти й підтримати кожного особисто.
Наприклад, завідувачем одного з відділів був Яків Рейтман. Унікальний газетяр, але незрячий. Спеціально тримали секретарку, яка записувала за ним. Ходив Яків не тільки на наради й пленуми, а навіть спускався у шахту, аби сповна відчути нелегку шахтарську працю.
Дмитро Ткач у Соколовського був «правою рукою», бойовим відповідальним секретарем. Мав гостре перо й особливу інтуїцію журналіста. Опісля Ткач виріс у відомого письменника.
…Умови праці тоді були важкі. Тіснява у кабінетах. Не вистачало паперу. Часто світло вимикали. Діставалися на місце події невтомні кореспонденти на конях. Соколовський соромився бодай на дрібку скористатися посвідченням газетяра на власну користь.
Ось як пригадував журналіст «Червоного гірника» Євген Чубенко: «Приїхав якось до редакції Леонід Ілліч Брежнєв. Зайшов до редактора, хотів погортати газетну підшивку. Помітив, що у Соколовського чобіт із діркою. «Е, не годиться отак редактору. А ви як таке собі дозволяєте?!» – звернувся до функціонера з партійних органів. За два дні пошили редактору чоботи».
Партія сказала «треба», а ти?..
Соколовський завжди мав активну життєву позицію. Людиною був сміливою. Якось довелося редактору «Червоного гірника» виступати на нараді у столиці Радянського Союзу. Говорив змістовно і гостро порушив проблему щодо відсутності цинкографічного обладнання у друкарні. Його слова почули. Коли повернувся до Кривого Рогу, вже чекало повідомлення про виділення потрібного обладнання.
Незабаром після такого сміливого і принципового виступу Соколовського викликали у столицю до ЦК КПРС, мовляв, час зайняти вищу посаду.
Запропонували роботу редактора молодої міжнародної газети «За прочный мир, за народную демократию», яку видавали у Румунії. Газета друкувалася для дев’яти країн: Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Югославії, Франції, Італії, а згодом і Албанії.
Відкривалися великі перспективи: спілкування з першими особами світу, відомими людьми, найкращими журналістами планети, вченими, діячами культури та мистецтва. Ідея створення газети належала Сталіну і була затверджена рішенням наради представників деяких комуністичних і робітничих партій в Польщі.
Перший номер газети вийшов у Белграді 10 листопада 1947 року, а згодом у Румунії, в Бухаресті, вона почала виходити постійно. Із 1949 до 1951 року газета виходила 19 мовами, розповсюджувалася більше, ніж у 90 країнах світу. Її тираж складав 1,5 мільйона екземплярів.
Але… йшов 1948-ий. Час був складний, на світовій арені зростала міжнародна напруга. В Румунії розруха, голод. Газета на той час проіснувала тільки один рік, а Соколовського посилали вже четвертим її редактором. Когось із його попередників убили, у когось вкрали дитину. Це дуже налякало його дружину. Вона твердо сказала своє «ні», навідріз відмовившись їхати до Румунії. У ЦК ж наполягали їхати тільки з сім’єю. Соколовський пояснив, що згоден працювати у Бухаресті, але умовити дружину не в змозі. Лариса була готова навіть розірвати шлюб, бо боялася за життя півторарічної донечки. Хвилювалася і за чоловіка. Довелося Соколовському відмовитися від пропозиції. Партійні органи були дуже незадоволені й погрожували тим, що у нього більше ніколи не буде кар’єрного зростання.
Суми – як покарання…
Невдовзі вночі пролунав дзвінок: «Негайно виїздіть до Сум. Це вказівка ЦК КПРС». Ось так він був покараний за відмову їхати до Румунії.
Прощався Іван Соколовський з Кривим Рогом болісно, дуже не хотілося лишати рідний край, батьків Лариси, друзів, колег. Не встиг навіть передати справи в редакції. Наказ є наказ. Так і поїхав до Сум, де прожив до кінця свого життя.
Представили його газетярам Сумської обласної газети «Більшовицька зброя» (згодом «Ленінська Правда», а потім – «Сумщина») як нового редактора.
Там і працював багато років.
Коли сім’я Соколовського переїхала до Сум, жила у готелі «Жовтень» на вулиці Фрунзе (нині Воскресенська). З маленькою дитиною в готелі було незручно. Лариса не мала змоги готувати їжу, кімната не дуже добре опалювалась. Донечка почала хворіти. Та нарешті Соколовському дали невеличку двокімнатну квартирку. Поступово звикали до Сум. З часом з’явилися друзі, однодумці.
Звичайно, повсякденна робота головного редактора була рутинною. Треба вичитувати написані співробітниками матеріали, правити їх. Інколи Соколовський не тільки правив, а й писав між рядків новий текст. Він дуже вимогливо і прискіпливо ставився до кожного тексту. Усе повинно бути бездоганним. Кожного дня десь о другій ночі головному редактору приносили додому гранки на вичитку. І він уночі знову ретельно все вичитував. Поспішав, бо вранці газета мала бути надрукована.
До речі, в ті роки «безперервна» робота була нормою. Засідання партійних бюро починалися зазвичай о 21-й. Тому робочий день у багатьох закінчувався пізньої ночі або й ранком. Очікуючи чоловіка, моя бабусечка не раз гріла вечерю і ставила на конфорку чайник. Марно: режим не порушувався.
Як народжувалася Спілка журналістів
Починаючи з 1945 року, Соколовський спочатку був депутатом Криворізької міської Ради депутатів трудящих, потім 16 років – депутатом Сумської обласної ради депутатів трудящих, понад 10 років – Сумської районної ради.
Також дідусь був делегатом першого Всесоюзного з’їзду журналістів у Москві 12–14 листопада 1959 року. На все життя великим святом радянської преси йому запам’ятався день відкриття з’їзду. На нього прибуло понад 700 делегатів – працівників газет, журналів, книжкових видань, радіо і телебачення, інформаційних агентств, робсількорів.
У роботі з’їзду брали участь журналісти 45 національностей. До Колонного залу Будинку Спілок завітали гості – письменники, кінематографісти, представники інших творчих галузей. Також прибули численні іноземні гості.
…Ранок 12 листопада, світла осінь, легкий морозець. Заздалегідь у Колонному залі Будинку Спілок почали збиратися учасники форуму. Вони заповнили фойє, де в кіосках продавали книжкові новинки, свіжі номери газет, присвячених відкриттю з’їзду.
Саме в ті дні народилася спілка журналістів Радянського Союзу. Іван Соколовський пригадував виступ журналіста і письменника Бориса Польового: «Я не знаю більш цікавої літературної професії, ніж професія журналіста. Якщо вживати військову термінологію, журналіст – це розвідник. А розвідка, як відомо, йде завжди попереду частин, що наступають, пильно фіксуючи та повідомляючи до штабів про все нове, що з’являється перед фронтом наступу. Якщо ти журналіст за покликом серця, якщо у тебе гостре око, тонкий слух, якщо душа твоя відкрита для сприйняття всього того нового, дивного, небувалого, чим сповнений кожен наш день, яке ж величезне поле для благородної й натхненної діяльності розкрилося перед тобою сьогодні!»
14 листопада у Георгіївському залі Великого Кремлівського палацу відбувся прийом делегатів та іноземних гостей на честь створення Спілки радянських журналістів.
Журналісти Сумщини
Мій дідусь став першим головою правління Сумської обласної журналістської організації. Виховав багатьох обдарованих кореспондентів. Він завжди підбирав до штату талановитих молодих людей. Якось написала йому листа випускниця філологічного факультету Харківського університету Єлизавета Василевська. Вона приклала вирізки з газет зі своїми творами й запитала, чи не буде для неї місця в редакції газети «Ленінська правда». І місце знайшлося та й не на один день. Ліза мріяла присвятити своє життя журналістиці. І мій дідусь взяв її на посаду літературного редактора. Її матеріали були напрочуд цікавими, читабельними. У 1974 році Спілкою журналістів України їй присвоєне звання «Журналіст – Золоте перо».
Соколовський завжди горою стояв за своїх працівників. І коли були запитання щодо Василевської, бо її вивозили під час другої світової війни до Німеччини на примусову роботу, йому вдалося відстояти її.
Павло Ключина – згодом відомий поет, письменник, байкар – був власним кореспондентом «Ленінської правди».
У 1958 році прийшов працювати до редакції один із перших дипломованих журналістів на Сумщині Микола Данько. Закілька років був звинувачений у поширенні свідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за статтею 1871 Кримінального кодексу України, зазнавав гонінь. Колега Данька по роботі в «Ленінській правді» поет Олександр Маландій зазначав: «Від 60-х років, коли догідливі критики й партійні ідеологи з несамовитою люттю накинулися на високохудожню і глибоко патріотичну книжку поета «Червоне соло», самобутній талант був надовго відлучений від літературного процесу».
Олександр Маландій у 1958 році, отримавши диплом журналіста, теж розпочав свою трудову діяльність кореспондентом сумської газети «Ленінська правда». Майбутній поет, письменник здобув ім’я хорошого нарисовця, публіциста. Згодом з’являються його новели, поезії. Та Олександр проймається новим світобаченням шістдесятників і потрапляє до чорного списку органів безпеки. А далі допити і звинувачення в антирадянських настроях, звільнення з роботи, позбавлення змоги друкуватися.
Пізніше український письменник Олександр Маландій став заслуженим діячем мистецтв України (2003), Членом Національної спілки письменників України (1984), Національної спілки журналістів України (1966), Лауреатом літературної премії імені Володимира Винниченка (2002). Нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня (2009).
Іван Cоколовський дав путівку у творче життя і Костянтину Калітаєву, який потім обіймав посаду голови Сумського обласного комітету з телебачення і радіомовлення.
Ще змалечку почав друкуватися у періодиці видатний Володимир Затуливітер… У той час на шпальтах партійної газети «Ленінська правда» друкувалосячимало місцевих літераторів…
На жаль, Соколовський інколи не міг відстояти прекрасних працівників, яких запопадливі чиновники та «стукачі» всіляко компрометували, вимагаючи звільнити з роботи. Дуже часто тих, хто просто говорив українською мовою, вважали буржуазними націоналістами. Навіть Соколовського запитували в обкомі партії: «Почему вы говорите на украинском языке? Вы что, националист, Иван Иванович?»
Черговий квиток члена Спілки виписував хтось неуважний: рік вступу позначили, як 1957-ий, хоча виникла спілка у 1959-му.
І завжди – творчість
Іван Соколовський завжди був творчою людиною. Багато уваги приділяв розвитку місцевої літератури, активізував роботу обласного літоб’єднання, організовував регулярний вихід літературних сторінок, підтримував молодих.
Сам був відмінним журналістом. Ніколи не мав своїх рукописних текстів, а прямо диктував друкарці передовиці, маючи звичку невпинно ходити по машбюро.
У 1958 році під керівництвом головного редактора обласної газети виходить альманах «Світанок» – перший творчий звіт літературного об’єднання Сумщини. Поряд із досвідченими літераторами, поетами Павлом Ключиною, Олексою Палажченком, прозаїком Панасом Кочурою, дослідником-краєзнавцем Павлом Сапухіним, імена яких відомі за межами області, виступають початківці. Для багатьох – це лише початок, світанок їхньої літературної творчості. А початківці більш схильні до поезії.
Щодо прози, то вона представлена переважно нарисами, репортажами, окремими виступами досвідчених поважних людей. Видання альманаху на Сумщині було ознакою того, що і в літературному житті області сталися зрушення.
Мій дідусь спілкувався з багатьма відомими письменниками. З деякими навчався, з деякими підтримував творчі зв’язки, друкуючи в обласній газеті уривки з прозових творів, вірші. Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Павло Загребельний, Микола Зарудний, Остап Вишня, Дмитро Павличко, Іван Драч. Приїздив до Сум і Максим Рильський. Ми зберігаємо багато книжок із дарчими написами дідусеві.
Письменник, драматург, гуморист Юрій Мокрієв був названим хрещеним батьком Вікторії Соколовської. Від спілкування з Юрієм Олексійовичем у моєї мами залишилися дуже теплі спогади. У 1961 році він приїздив із дружиною до Сум. Це була дуже цікава зустріч. Разом із дідусем, бабусею, моєю мамою вони побували на концерті відомих київських гумористів Тарапуньки й Штепселя.
Пізніше, за пропозицією мого дідуся, на сцені Сумського театру драми й музичної комедії імені Щепкіна була поставлена вистава за п’єсою Юрія Мокрієва «Рідна мати моя», що мала великий успіх.
Берег любові
Попри свою завантаженість, Іван Іванович цінував і шанував свою родину. До нестями любив дружину й донечку. Дарував їм подарунки, намагався дивувати сюрпризами. Новий рік зазвичай зустрічали разом. Бабуся залишалася такою ж молодою і красивою. Мала тоді синю парадну сукню з креп-сатину, модної тканини 1950-х. Один бік її був матований, інший блищав і передбачався для оздоблення. Кожна жінка просто мріяла мати у гардеробі таку сукню. Так ось, бабуся одягала цю гарну сукню, мамі на волоссі зав’язували величезні банти. Усі збиралися біля пухнастої ялинки, де були не лише блискучі, фабричні іграшки, а також зроблені саморуч із паперу, вати, фанери за порадами з дитячого журналу «Мурзилка». На столі були смачні страви. У квартирі пахло домашнім печивом, пиріжками, тістечками, які пекла бабуся, а також мандаринами й шоколадними цукерками, які надсилали друзі дідуся зі столиці для маленької Вікторії. Бабуся сідала за рояль і починала співати. (З роками місце за роялем зайняла мама.) Усі жартували, сміялися.
А вранці маленька Вікторія бігла до ялинки, де на неї чекав подарунок. Це найприємніше почуття у світі. У такі хвилини здавалося, що родинному затишку бути вічно…
Моя бабуся Лариса у Сумах не мала можливості реалізуватися як журналістка. Бо у місті тоді була лише одна обласна газета, якою керував її чоловік, а обком партії не рекомендував брати дружину на роботу. Тому бабуся тимчасово підміняла то коректора в редакції, то телетайпіста, то завідувачку кореспондентської мережі в облтелерадіокомітеті.
Лариса Василівна добре розумілася на мистецтві. З дитинства мріяла стати артисткою, але її батьки вважали цю роботу несерйозною. Проте театр бабуся дуже любила. Вони з дідусем завжди бували на прем’єрах. Відомі артисти, такі як Неоніла Домбровська, народний артист України Андрій Носачов завжди цікавилися враженнями моєї бабусі від вистави й прислухалися до її зауважень.
Згодом їй запропонували посаду завідувачкипостановочної частинив Сумському театрі драми й музичної комедії імені Щепкіна. Вона з великим ентузіазмом взялася за цю роботу. Це було ще у старому приміщенні театру.
Доля подарувала їй багато творчих зустрічей і співпрацю з цікавими непересічними особистостями, такими, як народні артисти України Олексій Тарасенко, Євгенія Серебрякова, Ігор Рибчинський, Ігор Равицький, заслужені артисти України Сергій Дідусенко, Лідія Рудик, Ніна Михайлова, Валентин Курта. Кожна нова вистава – це було свято.
Народжена в журналістській родині, їхня дочка Вікторія, моя мама, продовжила династію. Вона 35 років пропрацювала диктором і ведучою на обласному радіо й телебаченні. Тож ранки в неї розпочиналися о 5-й, а вечори теж були зайняті: Вікторія Соколовська вела концерти в обласній філармонії. Тому саме бабуся й дідусь приділяли мені багато уваги.
Робота забарвлена по різному
Перед виходом на пенсію дідусь працював редактором Сумської районної газети «Вперед». Був таким же вимогливим, принциповим. Його називали «метром журналістики». З ним працювали талановиті журналісти Віктор Баранкін, Геннадій Петров. Іноді вночі приїздили за дідусем люди з КДБ і робили обшуки у редакційному кабінеті знаного краєзнавця Геннадія Петрова. Отак любов до України, української мови сприймали у той час…
Під час роботи в газеті «Вперед», Соколовського направили з делегацією для обміну досвідом в сонячну Болгарію.
Зі спогадів Івана Соколовського:
«Два тижні ми обмінювалися досвідом роботи з болгарськими друзями, знайомилися з тим, як розквітла країна… Були хвилюючі зустрічі, мітинги. Коли мені доводилося виступати, то про це писали й Врачанська окружна, й Оряховська міська газети. Я знаходив час, щоб розповісти і про героїчні сторінки Дніпропетровського обласного і Павлоградського міського підпілля… Болгари, затамувавши подих, слухали кожну таку розповідь. То були незабутні дні».
За сумлінну працю Соколовський кілька разів був премійований, нагороджений грамотами, орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.»
Здавалося, все добре…
Підступне відлуння війни
Я вагалася, чи висвітлювати ще одну подію в житті мого дідуся. Вона призвела до інфаркту, до тривалого лікування. Бо йому довелося відстоювати свою честь у поважному віці. Але це – історія…
Отож, був один «краєзнавець», П. А. Ткаченко з Павлограда, який хотів змінити історію міста на свій лад.
Із матеріалу «Черное и белое» в газеті «Днепровская правда» від 21.06.1988 р., автор М. Бабута, почесний громадянин Павлограда, ветеран війни та праці: «З 13 по 17 лютого 1943 року в Павлограді відбувалося повстання, підготовлене місцевим підпіллям. Мета – полегшити звільнення міста від німецьких окупантів воїнам 35-ї гвардійської стрілецької дивізії.
Цей факт з деякого часу стало прямо-таки небезпечно згадувати в доповідях і періодичній пресі. Відразу ж до багатьох впливових інстанцій летіли обурені листи самодіяльного краєзнавця П. А. Ткаченка.
«Повстання не було, – стверджував Петро Антонович. – Якщо не брати до уваги бій групи А. Н. Нестеренка 13 лютого, в результаті якого всі загинули. Решта – вигадка…
За 15 років Ткаченко написав листи десяти членам Політбюро ЦК КПРС і ще в 32 інстанції, у тому числі в Президію Верховної Ради СРСР, Комітет держбезпеки…»
Тривалий час той Ткаченко обробляв і Соколовського, запрошуючи його в союзники з фальсифікації лютневих подій 1943 року в Павлограді. Лестив діду, пропонуючи включити до списків підпільників його сестру Зінаїду Грущенко тощо. Варто було Соколовському написати в грудні 1983 року Ткаченку лист із різкою критикою негідної поведінки «краєзнавця» і не погодитися зайняти «реалістичну» позицію, як останній у помсту розгорнув бурхливу діяльність із паплюження Соколовського і підпілля.
Аж у 1987 році була створена комісія з ветеранів війни – для проведення ще однієї перевірки з питань, викладених у листах Ткаченка. Понад шість місяців 12 членів комісії ретельно вивчали документи щодо кожного факту, заслуховували учасників повстання. Дідусеві також довелося виступати перед комісією.
Заради об’єктивності, комісія зазначила, що низка друкованих видань дійсно допустили деякі неточності у висвітленні повстання і визволення міста. Але ж Ткаченко намагався перекреслити сам факт повстання!
Всі ці події сильно підірвали здоров’я Соколовського…
Мій дідусь
Він був для мене вкрай дорогою людиною. Багато розповідав, прищепив любов до природи, літератури. Я вже у першому класі читала романи Майн Ріда.
Іван Соколовський з онучкою Еліною.
У домашньому кабінеті дідуся була величезна бібліотека. Він приділяв мені багато часу, не раз розповідав про письменників і літературний спадок. Радив щось цікаве почитати. Це допомагало мені рости, мужніти, знаходити своє місце в соціумі.
…Жили ми доволі скромно. У дідуся не було власного авто, жодного разу він не лікувався за кордоном, взагалі тільки один раз був там у відрядженні – у Болгарії. Ми мали чотирикімнатний будинок із садом і більше нічого.
Він обожнював квіти. Йому надсилали насіння рідкісних рослин із багатьох ботанічних садів. Наш сад потопав у квітковому розмаїтті. Літніми вечорами всією сім’єю любили сидіти під величезною пахучою липою та пити чай. Точилися нескінченні цікаві розмови, і моя дитяча душа в такі години перебувала у раю…
Родина в саду.
Дідусь вставав дуже рано і працював у саду. А потім ішов до кіоску, де скуповував усі свіжі газети й журнали. Кіоскер його знала і завжди залишала пресу. Дідусь усе перечитував і якщо помічав неточності або спотворений факт, то робив запити до різних архівів, писав про свої міркування редакторам. Найбільше це стосувалося теми воєнних років. Із великою відповідальністю ставився до кожного факту, кожного слова. Це, звичайно, не всім подобалося. Дехто обурювався і намагався дати відсіч. Та логіка у Соколовського була залізною. А якщо дідусеві подобався якийсь матеріал, то він завжди писав схвальний відгук.
Уранці 22 липня 1992 року дідусь, як завжди, пішов до магазину по хліб і, звісно, за свіжою пресою. Погода була теплою, дозрівала садовина. Біля нашого будинку росла велика абрикоса. Ми побачили, що дерево зламалося навпіл і перекрило дорогу. Хоча було тихо, без вітру. Можливо, це природа хотіла попередити родину про лихо?..
Він повертався додому з хлібом у руках і в дорозі його життя раптово обірвалося. Мого дідуся не стало. Журналіста, відомого на Сумщині, в Україні й за її межами.
Еліна СОКОЛОВСЬКА
за участі Вікторії СОКОЛОВСЬКОЇ
Київ-Бремен
Фото з родинного архіву Соколовських.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ.