Війна застала нас із донечкою і шестирічним онуком у Києві. З перших днів рашисти підійшли дуже близько до столиці. На підступах до Києва точилися криваві бої. Ми чули вибухи та бачили стовпи диму. Онук дуже боявся і запитував мене: «Нас будуть сьогодні вбивати?»
Коли вже почали вилітати вікна у сусідніх будинках, донька прийняла рішення вивезти дитину до його батька, свого чоловіка, корінного німця, в Німеччину. Хоча раніше планували всі жити в Києві.
У дворі будинку стояла наша машина, і нам конче був потрібен водій, оскільки донька не мала практичного досвіду їздити на далекі відстані. Я звернулася до нашої сусідки, волонтерки, з проханням допомогти знайти водія, щоб доїхати до Ужгорода. Там нас мав зустріти зять.
Наступного дня о 6-й годині ранку треба було виїжджати. Не мали достатньо часу, щоб зібрати речі. Майже не спали. У душі був і відчай, бо не знали, чи повернемося додому; і надія, що онук буде в безпеці; і страх, як утрьох доїдемо; і ненависть до підступного ворога; і біль за нашу Україну. Разом із мешканцями нашого будинку, а це 12 родин, 6 березня 2022 року, виїхали з Києва. Дорога була довгою і важкою, чотири доби добиралися до Німеччини…
Упродовж 2023 року і до сьогодні з донькою щомісяця приїздимо до України. Прибувши до Києва, з великою валізою спочатку їдемо до відділення «Нової Пошти» і надсилаємо посилки з продуктовими наборами та ліками знайомим до Сум, колишнім колегам, друзям, людям похилого віку, а вже потім – додому.
Постійно надаємо фінансову допомогу Збройним Силам України. Оплатили ремонт автомобіля-мікроавтобуса для мобільної групи інструкторів-снайперів, які виїздять у бойові частини для проведення навчань військовослужбовців на другій-третій лінії, за що отримали подяку.
Із сусідами збирали речі найпершої потреби: одяг, взуття, іграшки, посуд, побутову хімію для жителів села Мощун Бучанського району Київської області, які залишилися просто неба. А село на початку вторгнення росії на територію нашої країни стало одним із форпостів і допомогло українським військовим зупинити наступ на Київ. Люди, які постраждали від наслідків збройної агресії російських окупантів, дякували за допомогу. Надавали гуманітарну підтримку переселенцям із Херсонської області, які мешкають у Голосіївському районі. Гарні люди, з якими наша родина підтримує дружні стосунки.
Війна триває… Біль не вщухає. Хвилювання переповнюють душу. І коли тільки-но опиняємося у Києві, в нашому Голосієві, серце пришвидшено починає стукати у грудях – ми вдома. І душа, попри тривожність, зігрівається теплом.
Найприємніші відчуття, коли маємо можливість пройтись алеями Голосіївського парку. Спомини… Спомини… Спомини…
ДО КИЄВА – ПІДВИЩУВАТИ КВАЛІФІКАЦІЮ
Що для мене Голосіїв, Голосіївський парк? Це особлива сторінка життя моєї професійної долі. Це – моя молодість, незабутні зустрічі, насичене творче життя, натхнення, любов, щастя, радість, відчуття легкості на душі, мрії на майбутнє. Любов до Києва, до своєї роботи, до близьких людей, до чудової природи Голосіївського парку, бо він унікальний.
У 1982 році я, працюючи диктором телебачення і радіо Сумської обласної державної ТРК, приїхала до Київського інституту підвищення кваліфікації працівників радіо і телебачення на двомісячні курси. Крім дикторів, на навчання викликали також редакторів зі всієї України. Це був початок травня. Весна несла з собою нове життя. Трава і листя свіжі, яскраві, все починало цвісти.
Ми жили у гуртожитку на маленькій вулиці, що вела вгору навпроти Голосіївського парку.На той час у гуртожитку для студентів були дуже хороші умови. Ми жили в однокімнатних квартирках для 2-3 людей із маленькою кухнею та ванною кімнатою. У когось був телевізор, а у когось – холодильник, і ми ходили у гості один до одного. Я приїхала перша, бо поїзд із Сум прибував до Києва о шостій годині ранку. Мене поселили в кімнату для трьох людей. Ліжка були розташовані так, що кімната нагадувала районну лікарняну палату, і я швиденько переставила всі меблі на свій смак.
Раптом у двері постукала чергова гуртожитку. Я відчинила, і вона мені каже: «Я вас прошу нічого не переставляйте… – і побачила, що спізнилась, – Хто не приїздить, всі пересувають меблі», – буркнула.
УСІ МИ РІЗНІ…
Зі мною поселили двох дикторок телебачення з Одеси й Тернополя. У нас склалися дружні стосунки. Пройшло кілька днів, і в неділю вранці до нас у кімнату стрімко влетіла дикторка телебачення з Дніпропетровська Валентина Климюк у гарному, довгому халаті й дуже емоційно почала розповідати мені, як старості групи: «Ти уявляєш, дикторка із Харкова Еріка взяла з собою будильник, заводить його кожного дня на шосту годину ранку, щоб зварити собі вівсяну кашу. Вона так шкребе по каструлі, що можна збожеволіти. Я почала погано спати, мене все дратує. І взагалі, їй вже ніяка вівсянка не допоможе. Вирішуй щось», – закінчила рішуче свій монолог.
Тільки Валентина залишила нас, прийшла Еріка Нефьодова – худенька інтелігентна 48-річна жіночка. Вона в групі була найстарша за віком серед жінок. «Ви розумієте, Вікторіє, я не можу дихати у квартирі. Валентина засолили скумбрію, (на той час було дуже популярно це робити – авт.) і повісила її просушуватися на кухні. Жир тече по стінах, і я не переношу цього запаху. Не життя, а якийсь жах».
Наступного дня я пішла до директорки інституту і спитала, чи є можливість розселити жінок. Марія Антонівна відповіла, що людей багато заїхало, і в гуртожитку немає жодного вільного місця.
Але проблему треба було вирішувати. Я запропонувала Еріці переселитися на моє місце, а я буду разом з Валентиною. Іншого виходу не було. Вона погодилась.
Коли я перейшла до Валентини, то перше, що зробили, – пішли до магазину, купили порошки, щітки та почали мити кухню. Цілий день возились, але навели порядок, бо я попередила, що її можуть виселити з гуртожитку.
Врешті провели чудових два місяці. Тепла, ласкава, сонячна погода створювала гарний настрій. Був незабутній травень, буяла весна, цвіли фруктові дерева, а також черемха, бузок, квіти в садах і на клумбах. Голосіївський парк чарівний, у мережеві молодої зелені, оточений ялинами, вербами, пишними кронами грабів, дубів. У ставках плавали лебеді та качки. На той час людей у Голосієві було не дуже багато і значно менше машин, не те, що зараз. Увечері після занять всією групою гуляли в Голосіївському парку. Навкруги росли великі дерева, чагарники, парк здавався загадковим і казковим. Не зважаючи на те, що диктори були різного віку – від 24 до 56 років, ми любили атракціони, залюбки каталися на чортовому колесі. Нам було дуже весело і здавалося, що вулиці далеко від нас, так було затишно і гарно.
МОДА, ГАВКІТ, “ЖИЗЕЛЬ”…
Звичайно, всі диктори були добре одягнені, з зачісками, на високих підборах – шпильках. …Ох, оті шпильки! Яке щастя було приходити додому і знімати їх! Але від дикторів телебачення вимагали бути законодавцями моди, завжди мати гарний вигляд, бо ми приходили майже у кожний дім у гості з екрану телевізора і треба було виглядати відповідно.
І ось ми елегантні, красиві ідемо по Голосіївському парку і починаємо гавкати як собаки, вітаючи одне одного. Таке завдання поставила нам наш педагог із Ленінграда, академік Петровської академії науки та мистецтв, кандидат мистецтвознавства, професор, актриса та режисер театру Зінаїда Василівна Савкова. У 70-х роках XX століття вона очолювала знамениту на весь Союз школу ораторського мистецтва при товаристві «Знання», де до останнього часу читала лекції. Її система постановки голосу визнана у всьому світі. А ми приїхали вчитися, і тому повинні були виконувати її завдання, бо наступного дня вона перевіряла, як ми навчилися виконувати вправи.
У групі був диктор із Сімферополя Володимир Домогацький, який мав низький, густий баритон. І коли він починав гавкати, то собаки із всієї округи Голосієва відповідали йому, а люди дивлячись на нас, дивувались, а дехто лякався.
Наше життя у Голосієві було різнобарвним. Сьомого травня нас запросили на урочистості з нагоди дня працівників радіо і телебачення до оперного театру, ми дивились балет «Жизель». Нам завжди давали запрошення до театрів, на концерти, у Будинок кіно. Ми були присутні на концерті під час з‘їзду композиторів у палаці «Україна», де брали участь відомі співаки, музиканти. Нам організовували різноманітні екскурсії, зустрічі з акторами. В інституті кібернетики й автоматики ми вперше побачили роботів.
Валентина Климюк.
Наш інститут намагався, щоб ми отримали якомога більше позитиву, змогли розширити свій світогляд. І це давало нам багато натхнення для навчання і роботи.
УРОКИ ВІД ПЕТРА БОЙКА
Мені пощастило читати разом із найкращим диктором України, заслуженим артистом Петром Бойком. На запитання, з ким би ви хотіли працювати на Українському радіо, написала його прізвище. Я була єдина, хто наважився працювати з Петром Тодосьовичем, бо це була дуже висока планка, та я розуміла, на що йду.
І ось провінційний диктор із Сум Вікторія Соколовська буде читати в прямому ефірі інформаційний випуск новин на Радіо «Промінь» із видатним диктором України Петром Бойком. Звичайно, для моїх обласних колег це була подія, і вони заповнили апаратну, звідки велися передачі, щоб нас бачити й чути.
Петро Тодосьович завів мене до студії, ми почали готуватися до виходу в ефір. Я була вражена, як він розписував партитуру тексту, підкреслював усі ударні слова, паузи. Це був справжній професіонал. На той час він мав величезний досвід роботи. Після репетиції, за дві хвилини до виходу в ефір, Петро Тодосьович по-батьківськи погладив мене по спині та мовив: «Ну що, дитино моя, можна».
Я включила мікрофон і сказала: «Говорить Київ!». Відчуття було надзвичайне, коли тебе слухає багатомільйонна аудиторія всієї країни.
Звичайно, я хвилювалась, але це хвилювання було творче, щоб не підвести свого вчителя, який мені довіряв, щоб якнайкраще донести до радіослухача текст.
Нас вчили не звертати увагу на самопочуття, а думати тільки про те, про що ми читаємо, і більше нічого не повинно було існувати.
Парне читання має свою специфіку, і я відчувала плече свого напарника, який ніби вів мене за собою.
Коли закінчили читати, Петро Тодосьович, людина з великим почуттям гумору, сказав із посмішкою російською мовою: «Я никогда не думал, что вы такая темпераментная женщина». Він завжди жартував російською мовою і казав, що «Сумы для меня – роковой город». Дружина його Валентина Михайлівна, прекрасна жінка, була сумчанкою.
Закінчивши читати, вчитель взяв мене за руку і повів до студії Першої програми. «Будемо читати», – сказав він. Всі дуже поважали його думку, і коли режисер спитав, чи я зможу читати новини, Бойко відповів: «Вона все зможе».
Вести передачі по першій програмі дозволялося тільки київським дикторам вищої й першої категорії. Проте два місяці ми працювали разом кожного дня. Читали інформаційні програми, вели концерти на замовлення, різноманітні передачі на промислові теми, оголошення, рекламу. Це була повноцінна робота і навчання, які я запам’ятала на все життя.
Коли Петро Тодосьович приїздив до Сум, до товариства «Знання», з лекціями про ораторське мистецтво, ми завжди зустрічали його з моїм напарником Андрієм Дейниченком, якого наш учитель теж любив. Ввечері ми довго сиділи разом, розмовляли, жартували, сміялися, і ці моменти були незабутніми у нашому житті, бо Петро Тодосьович був інтелектуальною, цікавою, прогресивною людиною. Коли у нього був вільний час, то він приходив до нас на радіо і начитував зі мною новини.
Мій вчитель міг по-батьківськи дати пораду, підтримати, вселити надію, надихнути… Не зважаючи на величезний досвід роботи, Петро Тодосьович постійно вдосконалював свою майстерність. Пам’ятаю, з яким нетерпінням чекав він приїзду дикторки Всесоюзного радіо Людмили Кайгородової – напарниці Юрія Левітана, Зінаїди Савкової. З захопленням Петро Тодосьович слухав лекції провідних митців, вони обмінювалися досвідом.
Дружив він і з Юрієм Левітаном. Коли Левітана не стало, Петро Тодосьович їздив із українськими рушниками попрощатися з відомим колегою, який відійшов у вічність.
У 1990 році Петро Бойко був визнаний найкращим диктором року, а також нагороджений спеціальним дипломом.
А СПІВАЛИ ГАРНО…
В інституті у нас склалася така традиція, що перший вихід наших обласних колег в ефір на телебаченні ми завжди зустрічали у гуртожитку із шампанським, бо це була велика честь і довіра – виходити на республіку з Хрещатика, 26. Часто ввечері готували вечерю, а потім всі разом любили посидіти й поспілкуватися.
Якось нас зібралось п’ятеро. Це Володимир Костенко – тоді диктор Полтавського обласного радіо, який багато років співав у заслуженому самодіяльному ансамблі пісні й танцю «Лтава», часто публікував матеріали про життя і багатогранну творчість колективу. «Лтава» їздила з концертами навіть до Франції. Потім Володимир став відомим журналістом, публіцистом, диктором Українського радіо, актором, який був моїм другом все життя.
Володимир Костенко.
Ігор Костєв – на той час диктор Ворошиловградського (Луганського) телебачення. Останні кілька років ми шукали його і не змогли знайти.
Ігор Костєв.
Валентина Климюк (Сидоренко) – дикторка з Дніпропетровська (Дніпра), яка мала театральну освіту, потім закінчила факультет журналістики.
Петро Остапишин зі Львівського телебачення мав консерваторську освіту. Згодом отримав звання заслуженого артиста України, працював директором програм Львівського телебачення.
Петро Остапишин.
У всіх були гарні голоси, і вони почали співати українські пісні. Негучно. Вікно було відчинене, і пісні летіли вдалину. Час промайнув так швидко, ми не помітили, що третя година ночі.
Вранці збиралися до інституту, спустилися на перший поверх, і проходячи повз двох чергових, я почула, як одна із них, дивлячись на мене, сказала: «І ця співала». «Що ви говорите? – здивувалась інша, – ніколи б не подумала».
Після занять мене як старосту групи викликала директорка інституту Марія Антонівна. «Вікторіє, кажуть, що вчора до третьої години ночі весь Голосіїв не спав, бо ви співали. Щоб цього більше не було, а то міліцію викличуть». На той час наша поведінка вважалась легковажною, хоча студенти казали, що співали дуже гарно.
Інколи вранці, коли діточок вели до садочка, що був розташований навпроти нашого гуртожитку, диктор телебачення з Одеси, схожий на французького актора Жерара Філіпа, стояв перед відчиненим вікном і робив вправи для голосу. Він стогнав, гавкав. Дітлахи збиралися у нас під вікном і просили: «Дядю, дядю, погавкайте ще!».
Взагалі дикторська група Українського Радіо була дуже сильною. Бо працювали справжні професіонали, цікаві особистості, які безмежно любили свою професію, і їх голоси зразу впізнавали слухачі. Вони здобули популярність завдяки своїй майстерності й популяризації якісної літературної української мови. Це Андрій Євенко, Нонна Фіалко, Олена Коваленко, Ольга Копотун, Ігор Мурашко, Микола Козій, Світлана Горлова, Анатолій Єчко, Михайло Туманов, Надія Подоляко, Іван Рябоштан…
На фото – українські диктори ТБ і РАДІО та їх столичні колеги: зліва направо – Тамара Стратієнко, Тамара Чала, Анатолій Васянюк. Останній ряд зліва – Олександр Сафонов, Василь Манько, Тетяна Цимбал – друга зліва у третьому ряду, а також диктор радіо Петро Бойко – другий у другому ряду справа в окулярах. 1982 рік.
Ми мали чудових вчителів, кращих дикторів України – це і заслужений артист України Петро Бойко – мій напарник, як я вже розповідала; Микола Єдомаха – режисер радіо; Микола Погрібний – прекрасний диктор, який склав «Словник наголосів», а потім «Орфоепічний словник», якими користувалися всі диктори України. До речі, ці словники ми читали як художню літературу.
До нас приїздили та читали лекції найвідоміші спеціалісти – дикторка, напарниця Юрія Левітана Людмила Кайгородова із Москви, Зінаїда Савкова з Ленінграда.
Часто у гості приходив, як ми його називали, урядовий диктор – Анатолій Єчко. Він мав оксамитовий баритон, за тембром схожий на голос Юрія Левітана.
НЕ ГІРШІ ЗА НАЙШАНОВАНІШИХ
Якось Анатолія Єчка запросили провести концерт у палаці «Україна». Його повинен був вести Юрій Левітан, бо були присутні урядові гості з Москви. Але Левітан не зміг приїхати. Після концерту гості попросили покликати Юрія Левітана, а їм відповіли, що концерт вів наш київський диктор Анатолій Єчко, точнісінько так само, як Левітан.
Анатолій мені розповідав, що в нього попросили номер телефону. Він відповів, що телефона у нього немає. Потім спитали його адресу. Він відповів, що квартири у нього немає, він живе у гуртожитку. Гості були дуже здивовані.
Через деякий час Анатолій отримав двокімнатну квартиру з телефоном.
Незабаром йому запропонували працювати у Москві. Але він відмовився і назавжди залишився в Києві. Юрій Левітан дізнався про існування свого голосового двійника й приїхав до Києва, щоб познайомитися з Анатолієм. Попросив його більше не копіювати, бо Левітан повинен бути один. «Змініть тембр голосу, читайте вище або нижче».
Я запитала Анатолія, як йому вдалося схопити точну інтонацію Левітана. Він відповів, що вчився дикторської майстерності, слухаючи дуже багато передач за участю Левітана. Анатолій мав неперевершені здібності…
Якось через кілька років я почула по Радіо «Промінь» вірш, який читали Олена Дмитрівна Коваленко і Микола Іванович Єдомаха. Він був режисером, диктором, педагогом. Вірш про кохання берізки (автора, на жаль, я не знаю). Читали на одному диханні, стільки любові, ніжності, почуттів було в їх голосах, що я не змозі була відірватись від приймача. Так ніхто ніколи не читав. Це було справжнє мистецтво і я запам’ятала те читання на все життя.
І ЗНОВУ ПРОГУЛЯТИСЯ ГОЛОСІЇВСЬКИМ ПАРКОМ
Промайнуло 43 роки, але Голосіїв і Голосіївський парк манять до себе. Хоча серце стискається від болю, коли бачиш закритий мішками з піском пам’ятник Максиму Рильському, – щоб його не знищили наші вороги. Бо йде страшна війна, кровопролитна, жахлива, несправедлива, вбивають нашу Україну, рвуть її на шматки, катують людей. Ця війна не стала для нас несподіванкою. Вразила жорстокість росіян, які знищують нашу націю.
Та, попри війну, Голосіїв продовжує жити.
Позаминулого року, коли небо над столицею ще не було закритим, я зателефонувала і зустрілася в Києві зі своєю колишньою колежанкою по Сумському телебаченню, відомою журналісткою Лідією Рижковою. Вона запросила нас на презентацію книги Валентини Єрмолаєвої в бібліотеку «Деміївська» Голосіївського району. Окрім презентації, був організований збір коштів на потреби ЗСУ, а також продаж книги Валентини Єрмолаєвої. Вона створила та очолює клуб «Океан Любові» й разом із головою спілки жінок Києва Лідією Василівною Москаленко безкорисливо піклується про людей, під час війни організовують різні культурні заходи, допомагають ЗСУ.
Люди готові боротися й надалі. З такою жагою до боротьби країну неодмінно чекає Перемога. Вірю, що в майбутньому наша держава стане вільною і розвиненою. Мрію якомога швидше повернутися до Києва, гуляти, як і раніше, алеями Голосіївського парку.
Війна триває. Але ми віримо у нашу ПЕРЕМОГУ! І як не пригадати вислів відомого письменника і класика світового кіно Олександра Довженка: «Ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину!»
Вікторія СОКОЛОВСЬКА,
журналістка, дикторка, ведуча ТБ і радіо
Сумської обласної державної ТРК,
лауреатка Міжнародної літературно-мистецької
премії імені Григорія Сковороди 2024 року
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.