У той час, як одні герої тримають лінію фронту зі зброєю в руках, інші щодня вступають у бій із наслідками цієї війни. Вони, рятувальники ДСНС, чия робота у прифронтовій зоні перетворилася на постійну дуель зі смертю та часом. Для них немає тиші, немає безпечних викликів і немає поняття «відбій тривоги». Адже тут, за декілька кілометрів від передової, сигнал загрози часом не встигає зазвучати до вибуху, ворожа атака не дає шансу на попередження, приходить без стуку.
Їхній фронт – це розтрощені будинки, розпечені уламки та крики людей. Вони працюють під загрозою FPV-дронів і КАБів, розуміючи, що удар може повторитися будь-якої миті. За кілька років війни вони отримали досвід, який у мирний час здобувають десятиліттями. Щодня їм доводиться балансувати між професійним обов’язком і природним інстинктом самозбереження.
Один із таких бійців – Дмитро, для якого врятоване життя – найпотужніший аргумент, аби знову і знову йти туди, звідки можна не повернутися.
Генетичний код або Шлях до ДСНС
Дмитро Шевченко прийшов у ДСНС не випадково, він продовжив шлях свого батька. Юрій Іванович присвятив службі майже 30 років, і саме його приклад сформував мрію сина. З ранніх років Дмитро пам’ятає батька, який повертався додому зі зміни, пропахлий димом, та ділився історіями про роботу. Ці моменти й визначили майбутній шлях Дмитра. Хоча й не одразу. Він довго шукав себе у різних професіях, та доля була невідворотною. Вона привела його на службу, але вже в іншу, відмінну від батькової, епоху: замість гасіння звичайних пожеж, це робота на завалах після обстрілів, це крики з-під уламків, це постійна загроза з неба.
До професії він приєднався влітку 2022-го. Війна вже створила цю нову спеціалізацію: порятунок із пасток руїн, демонтаж аварійних конструкцій… Навчання було стислим – приблизно півтора місяці, адже час не чекав.
«Уже під час першого виїзду я зрозумів, що можуть наробити російські ракети… Вперше на власні очі побачив масштаб руйнувань і дізнався, як це – діставати людей з-під завалів. Це був дуже складний етап».
Той перший виїзд Дмитра – на місце ракетного удару по електростанції в Роменському районі. Під бетонними конструкціями залишався чоловік. Його шукали в іншому місці, але Дмитро з колегою почули голос: «Хлопці, я тут». Перші слова постраждалого були не про біль і не про страх: «Дайте сигарету». Деталь, яка запам’яталася Дмитру.
З того часу буденні виклики – ДТП, відкривання дверей, невеликі пожежі – відійшли на другий план. Головним стали руїни і відповідальність за тих, хто залишився під ними живий.
Уже в кінці нашої розмови, запитала: ким би він міг стати, якби не пішов у рятувальники. Дмитро лише знизав плечима: «Я себе шукав. Думав, пробував, їздив… Але відчуття «свого місця» прийшло тільки в рятувальній службі».
Тепер переконаний: якби повернути час, він би прийшов у професію раніше.
На лінії небезпеки
Робота рятувальників Сумщини давно не схожа на буденність їхніх колег, які знаходяться далі від лінії вогню. Тут живуть у постійній готовності.
«Ми постійно мобільні. Сьогодні я вихідний, а через півгодини вже можу бути на прильоті». Розслабитися не можна. Чекати доводиться завжди.
«Там, де немає обстрілів, є звичайні рядові виклики. На територіях, віддалених від фронту, часто навіть не уявляють, що таке FPV-дрон… Ми, на жаль, знаємо це дуже добре».
Вони були під обстрілами ефпевішок, КАБів, «Градів»… А найбільша загроза – повторні удари.
«Ти максимально зосереджений на своїй роботі, знаєш, що маєш робити, але паралельно постійно контролюєш безпеку. Слухаєш не лише завали, а й небо – що там гуде, що підлітає. Уважним треба бути завжди».
У прикордонних районах час рахують інакше: між запуском реактивного снаряда і його прильотом – кілька секунд. За ці секунди треба встигнути пригнутися, знайти бордюр, пагорб, хоч мінімальний захист. Часто все працює на рівні рефлексів.
«Почув звук – падаєш, ховаєшся, попереджаєш інших (є команда «небо»)».
Героїзм полягає не в ігноруванні страху, а в здатності діяти попри нього.
Загалом у роботі рятувальника немає чорно-білих рішень. Дмитро говорить про це просто: найважливіше – зберегти життя людини, але водночас треба пам’ятати й про власну безпеку. Бо якщо загине рятувальник, то не буде кому допомагати іншим.
Цей баланс є постійним супутником кожного виїзду. Вони завжди оцінюють обставини: де можна діяти одразу, а де потрібно перечекати небезпеку, сховатися, повернутися і вже тоді працювати. Але якщо поруч лежить поранений, який не може підвестися, вагань немає: «Якщо потрібно діяти негайно, то йдеш накладати турнікет, не роздумуючи».
Прильот, ще прильот…
Під час ударів по житлових будинках усе починається ще в дорозі. Вони в машині слухають радіоефір: скільки прильотів, чи є поранені, загиблі. Уже дорогою в голові формується план дій.
Так було і під час удару по Петропавлівській вулиці, в ту пам’ятну Вербну неділю. Кількість загиблих зростала щохвилини: 3, 5, 10, 15… «І ти думаєш: куди ми їдемо, що там відбувається?»
Коли приїжджають, їх зустрічає хаос: дим, крики, уламки. Але вони мають максимально зібратися. Залишають емоції осторонь і працюють тільки по алгоритму: турнікет, огляд, пошук тих, кого треба рятувати негайно…
Досвід дозволяє працювати майже без команд: кожен знає, що робити. Побачили обвал фасаду – розбирають вручну, щоб переконатися, що під ним немає людей. Почався повторний обстріл – ховаються. Небезпека відходить – повертаються до роботи. Прибирають уламки, перевіряють машини, відключають акумулятори, щоб не було загорянь…
«Це приходить з досвідом. Пам’ятаю свій перший великий виїзд, розгубленість, очі по п’ять копійок. Зараз усе інакше: працює внутрішній алгоритм, не той, що в підручнику, а той, що напрацьований роботою».
На заняттях можуть казати одне, вчити певному режиму дій, але в житті все набагато складніше. Там, де на схемах усе чітко, у реальних руїнах панує хаос і рахуються секунди, що вирішують долю людини.
Коли Дмитро описує умови, в яких доводиться приймати рішення – плита над головою, звук шахеда чи КАБу, секунди до повторного удару – стає очевидно: вирішувати треба швидко і тут працюють не підручники. Тут працює досвід.
…Зона відповідальності аварійно-рятувального загону охоплює всю Сумську область. Хоча виїзди займають багато часу, робота чекає всюди, навіть у місцях, де немає постраждалих, – аби усунути загрозу вторинного травматизму. Адже, пояснює рятувальник, їхня місія в таких випадках – не лише закрити вікна чи дах, а й прибрати аварійні конструкції, що можуть обвалитися людям на голову.
До професії, однак, треба бути готовим не лише морально. Дмитро наголошує, що рятувальник – це і про фізичну витривалість. Робота в завалах вимагає сили: важкі плити, каміння, тривала робота в незручних позах. «Потрібні спина, ноги, дихання. Перед тим, як іти в цю справу, треба зайнятися собою: хоча б кардіо, хоч трохи підготуватися. Без цього буде дуже важко».
А тепер до всього перерахованого додайте спорядження. Коли Дмитро підсумовує вагу бронежилета, інструментів, балона зі стисненим повітрям, стає очевидно: це не просто рятувальна місія, а щоденне випробування фізичних меж людського тіла.
«Коли піднімаєшся на дев’ятий поверх у повному спорядженні, останні сходи даються дуже важко. Приходиш і думаєш: «Добіг, слава Богу». А попереду – сама робота».
Коли ти – у команді
Злагоджена робота в команді – це один із найважливіших аспектів їхньої роботи. Постійні виїзди на обстріли кардинально змінили графік караулу, де служить Дмитро. Склад змін тепер постійно ротується, через це стабільного колективу, який був раніше, немає. Проте є спрацьованість, досягнута за спільні місяці роботи, відповідно – злагодженість команди.
І це надзвичайно важливо. Коли караул «зіграний», кожен чітко знає свої обов’язки. Наприклад, під час ДТП вони виходять вчотирьох, і кожен виконує свою функцію: один бере розтискач, інший – лом-хуліган… Те саме відбувається й на обстрілах: приїжджаючи, бійці одразу оцінюють обсяг роботи, конструкції та ризики, і кожен знає, як діяти.
Щоб не «з’їхати з глузду» від постійної напруги, рятувальники завжди шукають бодай якийсь позитив. Звісно, це не стосується розбору завалів чи роботи з тілами – там не до жартів. Проте, коли вони їдуть на аварійно-відновлювальні роботи (закрити вікна чи підлатати дах), де прямої загрози немає, можуть трохи розслабитися, пожартувати й «підколоти» одне одного.
«Усі хлопці відкриті, підтримують і на службі, і в житті. Команда, це коли ти або «в темі» зі всіма, або «чувак, давай… проти всіх не попреш». Найважливіше – мати поряд людину, на яку можеш повністю покластися, яка відповідає за тебе так само, як ти за неї. Це як у військових: потрібно знати одне одного, довіряти й поважати».
Відчувати людей
Ще, вважає Дмитро, потрібно хотіти допомагати людям. І це вже не стільки про професію, скільки про характер.
Допомога, каже рятувальник, починається не власне з виклику на допомогу. Вона – у повсякденні: перевести бабусю через дорогу, підказати, зупинитися, коли хтось потребує. «Я у роботі такий, як і в житті. Людина має бути людиною завжди».
«Було таке, ми закрили вікна, розуміємо, що свою роботу зробили, але час ще є. Підходить бабуся: «Хлопчики, а можеш двері підправити». Ми пішли, у сараї двері поправили, вона каже: «Це ж у мене двері вибуховою хвилею пошкодило». Я дивлюся, що вже приблизно рік двері так стоять. Ну що тут скажеш? Мовчки підправили і все… Ще пам’ятаю випадок, коли вночі прилетіло 17 шахедів. Ми евакуйовували мешканців п’ятиповерхівки, коли почався повторний удар. Забігли в укриття останніми. Одна жінка сильно злякалася, схопилася за мене, я обійняв її, заспокоював, поки вона не оговталася, поки я не почув, що її серцебиття нормалізувалось».
Навіть коли немає потреби у складній професійній роботі, проста моральна підтримка – це те, що рятує людину у важкий момент. І це – не службова інструкція і не частина алгоритму. Допомога починається не з гучного виклику, а з відкритого серця.
«Буває, людина в такому стані, що може не розуміти, хто ти, чого від неї хочеш, може кричати або вириватися. Тут важливо знайти правильний підхід: іноді м’який, іноді більш жорсткий. Деколи достатньо спокійно сказати: подивись мені в очі, – і людина відразу переключається, починає тебе чути. Кожна ситуація індивідуальна».
Про домашніх тваринок теж треба подбати. Один із найяскравіших споминів: після доби запеклого гасіння будівля повністю вигоріла, конструкції були зруйновані сильним полум’ям, – здається, нічого живого не лишилося. Та раптом, розбираючи завали, аж через три дні хлопці витягають з-під ванни живого кота. Як він там вижив?! Якби міг розповісти, можна було б створити інструкцію з виживання.
«Порятунок домашніх тварин у таких умовах – дивна річ. Вони знаходять якийсь шматочок повітря, дихають і виживають».
Коли рятувальник не рятує…
Рятувальники, говорить Дмитро, «самі собі психологи». Вони можуть обговорити ситуацію, але більшість пережитого кожен все одно носить у собі. Звичайно, зізнається рятувальник, ти розумієш, що психолог не завадив би, але ця думка постійно відкладається на потім.
«Є речі, які не обговорюються не тому, що не хочеться, а тому що це надто важко й надто особисте для кожного з нас. Після таких виїздів ми зазвичай проводимо професійний розбір: що зробили правильно, де були помилки, хто зреагував круто і на що варто звернути увагу наступного разу. Це важлива частина роботи.
Але після найважчих, морально виснажливих випадків… Повертаємося, мовчки приймаємо душ, заходимо й просто сидимо. Тиша. Усі все бачили, усе все розуміють, і говорити нема про що. І не хочеться».
Вони можуть працювати по десять і більше годин майже без перерви: сьогодні, завтра, післязавтра. Але фізична втома минає. А от моральне навантаження – це найскладніше в їх роботі. Найважчі виїзди – ті, де шукаєш живих і сподіваєшся почути голос, рух, хоч щось. А знаходиш – тіла. «Два, три, п’ять, десять… І всі без ознак життя. Після таких моментів доводиться буквально збирати себе докупи».
І тут виникає той внутрішній конфлікт, який, за словами Дмитра, гризе зсередини: «Професія називається «рятувальник» … Але коли крайні рази ми виїжджали на прильоти, діставали багато мертвих… Рятувальники повинні рятувати, а я не рятую. І в голові застряє запитання: скільки ж можна?».
Цей біль загострюється, коли доводиться діставати наймолодших. «Діставати дітей – це найтяжче, що може бути в нашій роботі. Всередині все рушиться. Особливо боляче, коли знаєш, що такі самі бігають вдома. Ти дістаєш дитину з-під завалів і розумієш, що ти не допоможеш, ніхто не допоможе. Це дуже важко. Звичайно, що на ліквідації стараєшся нікому нічого не показувати, ніби ж усе нормально, це моя робота. Проте воно дуже чіпляє. Особливо після роботи, потім. Усі ми живі люди, в усіх є свої емоції, свої відчуття, і всі все розуміють… А знайомих, своїх діставати, людей, яких знав…»
Це звучить болючіше, ніж будь-які описи руйнувань. І мова вже не просто про професію, а про щоденний іспит для власного «Я». Та, попри все це, Дмитро ніколи не думав кинути свою справу.
«Кожен виклик – це можливість комусь допомогти. Коли повертаєшся і розумієш: тут я допоміг, тут ми врятували людину, тут зробили все правильно – ходиш, ніби на крилах. І розумієш, заради чого працюєш».
Точки опори
У вільний час він тікає від шуму. Найбільше любить природу: ліс, походи з наметом, ночівлі далеко від міста.
«Я не люблю скупчення людей, клуби, дискотеки – ніколи не любив. Мені ближче тиша й друзі, десь на природі».
У нечасту вільну годину він повертається до справ, які супроводжують його вже багато років. Передусім до риболовлі. Каже, більшу частину улову відпускає: спіймав, сфотографував і – назад у воду. Іноді бере рибу додому, але це радше виняток. Бо рибалка – його спосіб відпочити, зібрати думки й відволіктися від щоденної напруги.
Ще одна пристрасть – музика. Він давно грає на гітарі, здебільшого для себе, інколи співає. Музичність у нього в крові: батьки – колишні музиканти. Сам він теж навчався грі на фортепіано в музучилищі імені Бортнянського. Зараз це «чисто так, хобі, мені це подобається».
А як родина реагує на той щоденний ризик життям?
«Моя родина все розуміє й підтримує мене. Вони реагують так, як і має реагувати адекватна сім’я: підтримувати і не засипати зайвими запитаннями. Те, що я можу й хочу розповісти, – я розповідаю. Але є межа, за яку я не переходжу. Є речі, які не варто нести додому. Певні моменти роботи, про які не можна й не потрібно говорити ні вдома, ні навіть друзям. Це ті ситуації, що стосуються суто професійної сфери, – важкі ліквідації наслідків обстрілів, загиблі, складні моменти служби. Таке можна обговорити лише з колегами, у професійній атмосфері, де ми разом розбираємо, що було зроблено правильно, що можна було б зробити інакше. Але вдома такі речі не повинні звучати – їх не варто переносити в сімейний простір».
«… Я почав якось більше цінувати час, більше дихати повітрям, бо розумієш, що зараз таке життя, що завтра можна не прокинутись. Тим паче, було багато виїздів, коли життя висіло на волосині. Було таке, що дах поїхав у будинку, і я встиг зіскочити – а це третій поверх, унизу завали. Упав, глянув – пацани підійшли: «Ну, з днюхою!». Були моменти, коли справді здавалося, що ось, ось і – все… Й починаєш розуміти, що життя прекрасне, що треба жити тут і зараз».
Рятувальник – це життя
Дмитро описує свою професію словом «життя». Кожен врятований – це не просто виконане завдання, а емоція, яку складно передати словами.
«Людське життя це найважливіше, що може бути. Тому важливо вміти його рятувати. Якщо тобі вдається, це просто кайф. Адреналін, напруга, зосередженість і – полегшення, коли бачиш, що людина дихає, що вона з тобою, що вдалося».
Дмитро переконаний: рятувальник має бути не лише сміливим. Страх є у кожного, просто не всі про нього говорять. Головне – цінувати життя інших і мати щире бажання допомогти. Просто любити людей.
«Життя дане Богом, а в твоїх силах допомогти зберегти його. І буває, що ніхто, крім тебе, в цей момент не може зарадити. Тому це маєш зробити ти. …Ми рятували чоловіка, а позаду стоїть його сім’я, його дітки. І він – частинка, яка відділилася від цілого, – знову приєдналася. Сім’я разом. Це круто».
Попри втому, біль і щоденну небезпеку, Дмитро продовжує вірити у світле майбутнє й неминучу перемогу.
Після Перемоги він мріє про дуже просте. Тиждень тиші десь у лісі чи біля води – без викликів, сирен і думок про ракети. Мріє взяти дітей, дружину й відвести їх на море. Просто ходити, дихати й відчувати, що життя знову належить тобі, що кожен день – це спокій, а не очікування тривоги.
* * *
…Щоразу, коли Сумщина завмирає від вибухів, Дмитро з командою вже в дорозі. Вони з’являються серед хаосу і рятують життя. Їм достатньо бачити, що хтось знову дихає. Що хтось знову стоїть на ногах. Бо це саме те, за чим вони їдуть.
І, мабуть, саме в цьому й полягає їхня справжність: у щоденній готовності пройти крізь небезпеку заради когось іншого. Відважні, сміливі, витривалі – вони поруч.
Катерина НІЛОВА
Фото – ДСНС Сумщини та з особистого архіву Дмитра Шевченка.
У рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики та філології Сумського державного університету «Герої мого часу».